Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій
Факультет Телекомунікацій
Реферат
з курсу «Філософія»
на тему: «Катерорії часу і простору у філософії»
Виконав:
Студент 1-го курсу групи РТД-21
Шматко К.В.
м. Київ 2010
Зміст
Вступ
1. Еволюція поглядів на проблему трактування простору і часу
2. Сутність часу і простору
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Фізика (як і будь-яка інша наука) завжди інтерпретує мир у рамках своєї власної предметності, що змінюється. У цьому значенні будь-які уявлення, наприклад про простір і час, у ній відносні. Але у філософському плані зводити розуміння простору і часу лише до їхніх фізичних варіантів неправомірно. Людина живе не тільки у світі фізичному, але і у світі соціальному, біологічному, духовному і т.д., що не менш важливі для людини. Так, феномени простору і часу приймають різні образи залежно від тієї або іншої культури, що відбивається і на мовному рівні. У сучасній українській мові існують три мовних позначення часу, які визначають подію щодо моменту мови (минуле, теперішнє, майбутнє). У інших мовах форми часу можуть вказувати на часову дистанцію (близькість або віддаленість події); є системи «відносних» часів, що дають складну двох- (і навіть трьох-) ступуневу орієнтацію. А це, у свою чергу, означає, що представники різних культур сприймають час по-різному. З даною проблемою зіштовхується будь-який перекладач, що змушений здійснювати інтерпретацію при передачі часових значень однієї культури на мову іншої. З погляду індивідуального сприйняття це означає, що представники різних культур різним чином можуть описати часовий стан, тобто по-різному ставляться до розташування подій у часі. Більше того, прийнято вважати, що розходження у розумінні простору і часу істотно впливають не тільки на специфіку їхнього сприйняття, але і на специфіку їхнього використання навіть у фізиці. Культура, що виражається через мову, детермінує образи і уявлкення про світ, у тому числі і наукові, забарвлює науку у національні кольори.
1. Еволюція поглядів на проблему трактування простору і часу
У філософії і науці існували найрізноманітніші трактування простору і часу. Простір розумівся як:
– протяжна порожнеча, що заповнювала всі тіла, але яка від них не залежала (Демокріт, Епикур, Ньютон);
– протяжність матерії або ефіру (Платон, Арістотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття матерії (Гольбах, Енгельс);
– порядок співіснування і взаємного розташування об'єктів (Ляйбніц, Лобачевський);
– комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або апріорна форма відчуттєвого споглядання (Кант).
Час також трактувався по-різному:
– субстанція або самодостатня сутність, і із цим був зв'язаний початок виявлення його метричних властивостей (Фалес, Анаксімандр); із цим трактуванням пов'язане виникнення субстанціальної концепції часу;
– Геракліт порушує питання про плинність, безперервність і універсальність часу, закладаючи традицію його динамічного трактування;
– Парменід, навпаки, говорить про незмінність часу, про те, що видима мінливість – це особливість нашого почуттєвого сприйняття світу, а істинним буттям володіє лише вічне теперішнє Бога; це можна вважати виникненням статичної концепції часу;
– Платон закладає основи ідеалістичної реляційної трактовки часу. У його світі ідей час статичний, там панує вічність, а от для "неістинного" світу тілесних речей час динамічний і релятивний; отут є минуле, теперішнє і майбутнє;
– тривалість існування і міра змін матерії (Арістотель, Декарт, Гольбах); форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін), – матеріалістичний варіант реляційного підходу;
– абсолютна субстанційна тривалість, однорідна для всього Всесвіту і незалежна ні від яких взаємодій і рухів речей (класична субстанціальна концепція Ньютона);
– відносна властивість феноменальних речей, порядок послідовності подій (класичний варіант реляційної концепції Ляйбніца);
– форма впорядкування комплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма відчуттєвого споглядання (Кант).
У цілому ж, як бачимо, розуміння простору і часу можна звести до двох фундаментальних підходів: один з них розглядає простір і час як незалежні одна від одної сутності, інша – як щось похідне від взаємодії тіл, що рухаються.
У класичній науці з Ньютона і Галілея час і простір розглядаються як особливого роду сутності, як деякі субстанції, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів, але, що здійснюють на них істотний вплив. Вони являють собою як би вмістище тих матеріальних речей, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір трактується як абсолютна протяжність. Це позначається як субстанційна концепція. На таке трактування простору і часу спирався Ньютон при створенні своєї механіки. Дана концепція превалювала у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносності. У філософії можливі як ідеалістичні варіанти вирішення розглянутої проблеми, коли, наприклад, простір трактувався як особлива субстанція, породжена духом, так і матеріалістичні, у яких простір розумівся як субстанція, що існує або поряд із матерією, або ж виконує породжуючі субстанційні функції.
У реляційній концепції простір і час розглядаються як особливого роду відносини між об'єктами і процесами. Фізика аж до появи теорії Ейнштейна базувалася на субстанційній концепції простору і часу, хоча у рамках філософії були присутні, як ми показали вище, і інші уявлення. Чому так відбулося? Тому, що на даному історичному відрізку саме субстанційні уявлення можна було наповнити конкретним фізичним змістом. Тому мова йде не про те, які уявлення були найбільш істинними, найбільш адекватними буттю, а про вибір тих уявлень, які за конкретними науковими критеріями могли бути вписані у обрану наукову модель. Уже це надає відносність не тільки ньютоновскому, але і взагалі будь-якому фізичному опису світу.
Фундаментом класичної фізики була механіка.Світ представляє в ній систему взаємодіючих часток або цеглинок матерії – атомів. Їхній рух підкоряється законам класичної ньютоновской динаміки. Основна властивість атомів – їхня матеріальність або речовинність. Система атомів, що взаємодіють, і їхніх конгломератів утворює речовинне буття в цілому.
Простір, що існує поза і незалежно від свідомості людини, – це «нематеріальне» буття. За своїми властивостями воно протилежне матерії, але в той же час є умовою її буття. Час абсолютний; порядок подій у часі має абсолютний характер і охоплює всі фізичні події у світі. Тому з погляду ньютонівської фізики простір і час – це передумови, які самі по собі не повинні аналізуватися. При цьому абсолютною і самодостатньою сутністю виступає простір, що передує як речовині, так і часу.
З філософської точки зору це було дуже сильне огрубіння буття, засноване на поширенні на нього властивостей окремої його частини. Властивості локальної частини екстраполювалися тут на увесь світ. Передбачалося, що він так влаштований скрізь. Міркування досить типове для вчених і сьогодні. Фізика, безумовно, дає опис світу, але, як і будь-яка інша наука, спирається лише на ті знання і уявлення, які вона може узагальнити на даному етапі. З філософських позицій зрозуміло, що цих даних завжди буде недостатньо, а виходить, ніяка картина світу не може претендувати на повноту. Більше того, дана картина світу досить відносна і суб'єктивна, тому що дуже часто базується на введенні сил і уявлень, які є не чим іншим, як якимись умоглядними конструкціями, створеними саме для заповнення недостатності фізичного обґрунтування.
Так, ньютонівська фізика вводить поняття ефіру в якості особливого універсального середовища. Вважалося, що ефір пронизує всі тіла і їм було заповнено простір. За допомогою цього поняття, як здавалося, вдавалося пояснити всі відомі тоді явища у фізичному світі. При цьому фізики довгий час просто ігнорували той факт, що сам ефір залишався недосяжним для фізичного експерименту. З’явилась парадоксальна ситуація, коли в основі експериментальної фізичної науки лежало поняття ефіру, що емпірично не було підтверджено, а виходить, відповідно до критеріїв цієї науки, було за рамками наукового пізнання.
Поняття одночасності в класичній фізиці трактувалося також відповідно до субстанційної концепції часу. Одночасними вважалися всі ті події, які відбулися в одну мить. З погляду здорового глузду це дійсно так, і тому навіть у голову нікому не приходило, що це необхідно обґрунтовувати. Однак пізніше виявилося, що це не так.
У другій половині XІХст. наукові відкриття змушують учених перейти до реляційноїного трактування простору і часу. Розвивається класична електродинаміка, що базується на відмові від принципу дальнодії, тобто миттєвого поширення світла. Справа в тому, що в класичній фізиці світло поширювалося у особливу світлоносному середовищі – ефірі.
У 1905 р. А. Ейнштейн висуває свою спеціальну теорію відносності, успішно вирішуючи протиріччя, що нагромадилися, але заперечуючи при цьому існування ефіру.
Постулатами його теорії є наступні:
1. Спеціальний принцип відносності, відповідно до якого закони природи незмінні у всіх інерціальних системах відліку, тобто в системах, що перебувають у стані спокою або рівномірного і прямолінійного руху.
2. Принцип граничності: у природі не може бути взаємодій, які перевищують швидкість світла.
З даної теорії випливав цілий ряд висновків, що стосуються розуміння простору і часу, які вже існували у філософії в рамках реляційних уявлень.
Насамперед , змінювався зміст категорій часу і простору. Простір і час постали як відносні властивості буття, що залежать від систем відліку. Виявилося, що простір і час мають фізичний зміст тільки для визначення порядку подій, пов'язаних матеріальними взаємодіями. Крім того, простір і час виявилися імманентно взаємозалежними один від одного (чотирьохвимірний Г. Мінковського), а всі події у світі стало можливим трактувати як такі, що відбуваються в просторово-часовому континуумі.