Всі наведені ідеї Шопенгауера вкрай песимістичні і в чистому вигляді непридатні. Але хочу навести один його вислів, з яким, на мій погляд, погодиться кожен. Зі знаменитих "Афоризмів життєвої мудрості":
"Дев'ять десятих нашого щастя засновані на здоров'ї. При ньому все стає джерелом насолоди, тоді як без нього рішуче ніяке вище благо не може доставити задоволення; навіть суб'єктивні блага: якості розуму, душі, темпераменту - при хворобливому стані слабшають і завмирають. Звідси висновок той, що найбільшою дурістю було б жертвувати своїм здоров'ям заради чого б то не було: заради багатства, кар'єри, освіти, слави, не кажучи вже про чуттєвих і швидкоплинних насолодах; вірніше всім цим варто пожертвувати заради здоров'я".
Сам філософ прожив 72 роки - самотньо, безрадісно, перебуваючи під постійним впливом страху, недовіри, крайньої помисливості, в стані ворожнечі з цілим світом.
Після Шопенгауера у філософії став розвиватися цілий напрям (філософія життя), який поставив питання про сенс, цілі, цінності життя, особливо якщо воно залишає осторонь теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання. Філософія життя прагне "зрозуміти життя з неї самої", вона стоїть на боці почуття, інстинкту, виступаючи проти інтелекту, захищає ірраціоналізм і містику від усякого раціоналізму, споглядання - від поняття, "творче" - від " механічного".
Так, датський представник філософії життя К'єркегор висунув ідею "екзистенціального мислення", яке пов'язане з внутрішнім духовним життям особистості, з її інтимними переживаннями: саме таке мислення тільки і може бути справді конкретним, яке має справжній людський сенс. Людське буття нестійке, приречене на страх, сумнів і смерть. Воно не піддається зусиллям розуму. Індивід К'єркегора самоцінний і піднесений, але він самотній і безпомічний в цьому світі. Подолати страх людина може тільки через спілкування з Богом. Завдання філософії в тому, щоб вирватися з влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом. Філософія К'єркегора звільняє людину від усякої цілісності (людських організацій, світу ідей, понять), що обумовлює його життя і що тяжіє над ним, і ставить його перед обличчям такого ж ізольованого Бога, перед яким він постає "зі страхом і хвилюванням".
"Я, можливо, і осягну істину, але до пізнання блаженства душевного мені ще далеко. Що ж мені робити? Скажуть: "займися справою". Якою? Чим мені зайнятися? Хіба оповіщати людство про свій смуток, намагаючись представити нові докази сумної нікчемності людського життя?".
Не менш критично ставиться до розуму і пізнання Ніцше: "Протягом жахливих відрізків часу інтелект не виробляв нічого, крім помилок, деякі з них виявлялися корисними і підтримують рід". Раціональне знання могло, за Ніцше, розкрити тільки ту вбивчу істину, що життя безглузде. Скептицизм вбиває міф, тим самим убиваючи незнання, а воно як раз і дає людині сили до життя і повідомляє їй сенс. Згідно з філософом, світ є постійне становлення і безцільність. Але в основі цього світу лежить воля як рушійна сила становлення, як порив, як "воля до влади" воля до розширення свого Я.
Якщо розум ніщо, то що ж тоді щось? Для Ніцше критерієм оцінки всіх явищ духу служить ступінь автоматичної включеності людини в стихійний і нерозчленований цілісний потік буття (так і хочеться сказати "дао-потік"). А життя характеризується як "специфічна воля до акумуляції сили". Життя як таке "прагне до максимуму почуття влади". Чи сприяє раціональна діяльність підвищенню волі до влади? Ні, оскільки інтелект паралізує волю, підміняючи активність розмовами і міркуваннями.
"Саме життя цінується мною як інстинкт зростання, стійкості, накопичення сил, влади; де бракує влади - там занепад".
Мета людства в цілому і кожного окремо - виховувати в собі волю з тим, щоб стати "надлюдством", в якому кожен індивід бездоганний і зовні, і внутрішньо. Всебічно самовдосконалення і бажання (воля) до цього - ось що таке сенс життя за Ніцше. "Надлюдина - це суть землі. Нехай же ваша воля каже: так буде надлюдина смислом землі!"По суті, надлюдина повиннна зайняти місце Бога.
На початку XX ст. філософія життя в особі Бергсона, Дільтея, Зіммеля, Кейзерлінга і Клагес досягла вершини свого розвитку.
У теорії інтуїтивізму Бергсона інтуїція трактується як основний, нічим не обмежений і нічим не визначений шлях проникнення в таємниці буття. Інтуїція з'являється на основі інстинкту та інтелекту. Вона не виступає першочерговим компонентом його теорії, а з'являється на одному з етапів розвитку особистості.
В осягненні всього сущого, і в першу чергу життя, найважливішу роль відіграють інтенсивність відчуттів, тривалість часу, свобода волі, пам'ять та її співвідношення з часом і, природно, інтуїція. За допомогою останньої людина зливається з унікальною природою речей, межі суб'єктно-об'єктних відносин у Бергсона розмиті.
У чому недолік інтелекту і неможливість з його допомогою осягнути той чи інший зміст? Інтелект, за Бергсоном, пов'язаний з розумовим пізнанням, що досягає своїх вищих форм у математичних науках. На його думку, інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла - на елементи і т.д., а потім конструює з них штучні єдності, в результаті чого відбувається втрата унікального і цілісного.
Цікаво розуміння філософом життя. Він визначає її як певний метафізично-космічний процес, як "життєвий порив", як могутній потік творчого формування, при цьому в міру ослаблення напруги цього пориву життя в'яне і розпадається, перетворюючись на матерію.
Для прихильників логіки і мислення теорія осягнення сенсу життя через інтуїцію незастосовна, тому що вони напевно захочуть його (сенс) сформулювати. Але це, швидше за все, неможливо, тому що споглядати в чистій інтуїції без всякого понятійного апарату і логічного осмислення по суті виявляється просто невимовним.
На подібний позиціях стоїть інший представник філософії життя - німецький філософ Дільтей, основоположник розуміючої психології. Завдання філософії він бачить в розумінні життя виходячи з нього самого: "Не понятійна діяльність утворює основу наук про дух, але переконання психічного стану у своїй цілісності і виявленні такого в переживанні". Під "розумінням" мається на увазі безпосереднє осягнення деякої духовної цілісності - в сенсі цілісного переживання. Розуміння власного внутрішнього світу досягається шляхом інтроспекції, тобто самоспостереження, рефлексії. Розуміння чужого світу здійснюється шляхом "вживання", "співпереживання".
Пізнання можливе лише на рівні "структурного зв'язку життєвих єдностей": "Саме життя, життєвість, за яку я не можу проникнути, містить зв'язок, в якому розкривається все пізнання і вся думка. І тут лежить вирішальний пункт всієї можливості пізнання".
Сенс життя Сковорода бачив у "внутрішньому світі" людини, в "радості серця", в цілісності душі. "Як власну матір можна знайти удома, так і власне щастя людина знаходить в собі". Згідно з українським Сократом для людини може бути два способи життя: "мирський" і "божественний". Тільки останній приводить людину в рівновагу і гармонію з самим собою і навколишнім світом. Жити в істині значить жити у Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, і найкоротший шлях до Бога - через власне серце, через відкриття в ньому образу Божого.
Але гармонія великого світу (макрокосму) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично, а має в основі творчу життєву ініціативу самої людини. На думку Сковороди (і я з ним в цьому абсолютно згодна) існує багато різних способів гармонізації людини зі світом, і кожен повинен знайти свій "споріднений" спосіб життя, що відповідає його неповторності і унікальності. "Споріднений" спосіб життя, і в першу чергу праця, є найважливішою умовою досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особистості. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам та вродженої схильності людини, є найвищим насолодою і справжнім щастям.
На подібних позиціях стоять і російські філософи. Так, Соловйов бачить моральний сенс особи, яка є сполучною ланкою між божественним і природним світами, в акті любові до іншої людини, до природи, до Бога.
Згідно з Толстим сенс життя можна осягнути лише через "істинну релігію", шляхом відмови від будь-якої боротьби, непротивлення злу насильством, шляхом чесноти і моральності. Чим ближче ми до природи та до народу, тим ближче ми до істини, яка наповнює життя змістом. Толстой проповідував загальну любов, слідом за Сковородою повторюючи: "царство Боже всередині нас".
"Найкоротший вираз сенсу життя такий: світ рухається, вдосконалюється; завдання людини - брати участь в цьому русі, підкоряючись і сприяючи йому".
Навіть у XX столітті тривають традиції, закладені Сковородою. Так, З. Франк говорить у своєму вченні про дійсне життя і його сенс: "Істинне життя є життя у всеосяжній єдності, невпинне служіння абсолютному цілому; ми вперше справді знаходимо себе і своє життя, коли жертвуємо собою і зміцнюємо істоту в іншому - в Бозі, як першоджерелі всілякого життя".