Е. Гуссерль вважав, що кожний специфічний шар досвіду переживань має своє усвідомлення часу: «…Сприйняття, спогад, очікування, фантазія, воля – коротко все, що являється об`єктом рефлексії». Тому деякі дослідники, небезезпідставно, підкреслюють, що в «Лекциях о внутреннем сознании времени» Е Гуссерль не стільки досліджував час як такий, скільки різні модифікації усвідомлення часу.
Зближаючись з Д. Юмом у деяких аспектах змістовної інтерпретації сприйняття часу, захоплюючись асоціативно-феноменалістським трактуванням змісту переживань часу, Е. Гуссерль розглядав час не як просту послідовність перцепцій, а як послідовність ситуацій.
Проблема часу в феноменологічному трактуванні безпосередньо запозичена філософами езистенціалістського напрямку. Феноменологічна інтерпретація часу складає частину феноменологічного методу, без якого неможливо уявити формування екзистенціалістської філософії та її проблематики. Подібно тому, як в екзистенціалізмі інтенціональність розглядається не як характеристика свідомості. А як характеристика людського існування, - відповідно онтологізується і час: час – онтологічний спосіб «буття в світі» (Хайдеггер), «буття в ситуації» (Сартр) і т. д. Основна направленість гуссерліанської концепції часу в дещо різних модифікаціях зберігається у Хайдеггера, Сартра, Мерло-Понті та інших.
Сартр вирішує проблему часу на базі дуалізму буття і ніщо, що відповідно характеризує спонтанно-активне часове «буття для себе» та відчужено-інертне, позачасове «буття в собі».
Найбільше уваги проблемі «екзистенціального» часу та простору приділив Хайдеггер, слідуючи ідеям Гуссерля. Хайдеггер розглядав екзистенціальне значення цих форм перш за все в якості апріорних моментів існування, тобто в якості онтологічних, а не онтичних (досвідних) моментів буття.
Отже, характеризуючи основні буржуазно-філософські концепції часу та простору, необхідно підкреслити вузькість предметної галузі, яка розглядається в цих концепціях, - це галузь переживання світа. До того ж тут буржуазна філософія називає неісторичні (інколи відверто поза соціальні), ірраціоналісти ні трактування часу. Часто буржуазні філософи цікавляться переживанням часу в якості своєрідної антираціональної, ірраціональної смислової моделі діяльності свідомості в широкому культурно-історичному сенсі.
Запропонований огляд буржуазних концепцій простору та часу свідчить про те, що в 20 ст. (в порівнянні з класичною буржуазною філософією) спостерігається певні «зрушення» в розумінні цих найголовніших категорій. Відхід від класичних концепцій відбувається по багатьом важливим аспектам, але найбільш показовим являється суб`єктивізація, ірраціоналізація та міфологізація змісту цих категорій.
Висновок
Отже, історична еволюція поглядів на простір і час пов`язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об`єктивної реальності, то час-це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Простір звично сприймався як геометричне поняття. Це сприйняття простору навіювалося класичною наукою, геометрією, законами механіки. Справді, таке уявлення відповідає тій практичній діяльності, яку людина здійснює не враховуючи перспектив свого існування, не замислюючись над своїм місцем у світі. Останнє стало актуальним за умови загострення екологічної ситуації. У процесі розвитку простір і час стають екзистенцільними поняттями. В просторі і часі відбувається пошук людиною, говорячи словами М. Хайдеггера, своєї домівки.
Простір для людини є середовищем мешкання її як живої істоти, сукупність умов, засобів, ресурсів її фізичного існування. Простір є основою життя людини, її фізичного і духовного розвитку. Середовище існування людини не залишається незмінним у часі. Воно може мінятися в результаті природних і військових катастроф, а також поступово в ході природної еволюції і перетворюючої діяльності людини. Природні катастрофи неминучі: не раз відбувалися і будуть відбуватися падіння метеоритів, землетруси і виверження вулканів. Однак, людство зіткнулося нині з принципово іншою небезпекою. Вона полягає в невимірному зростанні загрози, створюваної виробничою діяльністю людини.
Це зв’язано з тим, що положення самої людини подвійно. З одного боку, вона як біологічний вид є складовою частиною природного середовища. З іншого боку - у відмінності від інших живих істот людина має і небіологічні, так названі соціально-культурні, потреби і механізми розвитку. Не сприйняття простору і часу як домівки людини веде до екологічної кризи.
У літературі просторово-часові фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час - спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, в дійсності - різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує сонним неробством.