"Капітал" К. Маркс охарактеризував буржуазне суспільство як живу суспільно-економічну формацію. У передмові "До критики політичної економіки" термін "суспільно - економічна формація" використовується К. Марксом у найширшому значенні як економічна структура суспільства. Він зазначав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації.
Ширше поняття формації тлумачиться К. Марксом у начерках листа до Віри Засулич. Тут накреслено поділ соціуму на три великі формації - первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство).
Термін "формація" є досить вдалим, він охоплює декілька зрізів людського суспільства - стан, структуру системи відносин, розвиток. Тим самим К. Маркс значною мірою відходить від лінійної парадигми класичного філософського історичного мислення і уникає однобічностей прогресистського, регресистського та циклічного напрямів класичної філософії історії.
Таким чином, вчення про суспільно-економічну формацію дає можливість розглядати історичне буття як таке, що характеризується повторюваністю, але не зводиться до неї. Воно розглядається як єдність повторюваності і неповторності. Втім, незважаючи на це, формаційний підхід певною мірою схилявся до євроцентризму. Створений в основному на вивченні західноєвропейської історії, цей підхід призводив до неадекватного зображення реальної логіки історії. Сучасна історія свідчить, що більшість народів світу живе і розвивається не за тими законами, які вказувало їм вчення про формації.
За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим підходом до розуміння історії.
При розробці нового, нелінійного розгляду історичного процесу важливого значення набуває поняття "цивілізація" (від лат. civilis - громадянський).
На перших етапах вжитку терміна "цивілізація" під останньою розуміли не певний тип соціальних цілісностей, а процес змін суспільства. Пізніше поняття "цивілізація" використовується для характеристики стану історичної дійсності. З кінця XVIII ст. цивілізаційний підхід посідає чільне місце у західноєвропейський філософській думці.
З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального на перший план виходить філософські концепції, які прагнуть осягнути історичні реалії з позицій некласичного мислення. Чільне місце серед них посідають філософсько-історичні системи М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.
Згаданий нами в попередніх темах російський соціолог М.Я. Данилевський відкриває період формування та розвитку нелінійної або неокласичної філософії історії.
Важливим кроком у розвитку неокласичної філософії історії стало філософсько-історичне вчення О. Шпенглера. У праці "Присмерк Європи: Нариси морфології історії" він зазначав, що тлумачення історії як лінійного, поступального процесу є неспроможним, що історичний процес - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або цілісних відносно замкнених культур. Кожна з таких культур самобутня. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх буття: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Цивілізація, за Шпенглером, - це певна стадія вмирання культури, її окам'яніння. Характерними рисами культури є мистецтво, релігія, філософія тощо. Рисами цивілізації є техніцизм, мілітаризм, урбанізація, бюрократизм тощо.
Як вже зазначалося раніше, англійський історик і філософ А. Дж. Тойнбі у 12-титомному "Дослідженні історії" виходить з того, що основною одиницею історичного процесу є не окрема нація, народ чи локальна держава, а суспільство, як загальне родове поняття. Таке суспільство включає до свого обсягу два види - примітивні суспільства і суспільства цивілізовані. Кількість цивілізацій відносно невелика, а число доцивілізаційних суспільств - чимале.
Іншою ознакою, за якою Тойнбі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних, - це значна перевага просторових розмірів і кількості населення. У цивілізованих суспільствах об'єктів наслідування є творчі особистості, які спонукають суспільний розвиток. У примітивних суспільствах панують традиції та звичаї, пасивність, консерватизм.
Для того, щоб відбувся рух первісного суспільства до цивілізації, має, вважав Тойнбі, порушитися усталений хід речей, середовище мусить кинути виклик примітивному суспільству. Увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через нові й нові виклики як природного, так і соціального середовища. І доти, доки цивілізація адекватні відповіді на виклики середовища, вона рухається шляхом прогресу. Цивілізація вичерпує свою життєву наснагу своєрідними етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція.
Особливу роль у перебігу цивілізаційних процесів Тойнбі приділяє релігії, яка, на його думку, виступає і як зародок цивілізації, і як один із рушіїв її розвитку, і як підсумок цивілізаційного процесу.
На етапі подальшого утвердження, поширення й розвитку некласичної філософії історії різні концепції, теорії, парадигми цивілізаційного та формаційного розуміння соціуму постають не як послідовні стадії, а як взаємодоповнюючі підходи.
Одним з архетипів, що в наш час відтворюється - це проблема "кінця історії". Існує принаймні три основні інтерпретації цієї проблеми:
1. "Кінець історії" як досягнення людством найвищої досконалості, суспільного ідеалу. Прибічниками цієї теорії вважаються Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Фукуяма та ін. Так, американський філософ Френсіс Фукуяма у статті "Кінець історії" (1989) підкреслює, що ідею "Кінця історії" він позичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те. що в певний час історія знаходить кінцеву форму розумної організації. Загальнолюдським ідеалом, за Фукуямою є ліберальні ідеї і погляди, в межах яких вирішуються всі суперечності і задовольняються людські потреби.
2. "Кінець історії" як припинення існування людства. До прихильників такого погляду належать представники так званого технофобського напряму сучасної філософії. Це представники Римського клубу, релігійної філософії історії та ін.
3. "Кінець історії" як перехід до божественної історії. Так, видатний французький палеонтолог і впливовий теолог Тейяр де Шарден (1881-1955) принципом сучасного мислення проголосив еволюціонізм. Основними етапами розвитку світу у нього виступають "перед життя" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення" і "наджиття". "Наджиття", за поглядами Тейяра де Шардена знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.
Всі названі концепції так чи інакше сходяться у визнанні кінця історії як явища загальнопланетарного рівня. Але, на наш погляд, більш прийнятною є думка про те, що й в наш час ця проблема має не світовий, а цивілізаційний рівень.
Чільне місце в філософії історії посідає проблема мети і сенсу історичного буття. Осмислення цієї проблеми зумовлюється особливостями духовного світу людини, яка завжди прагнула отримати відповідь на свої смисложиттєві запитання.
Проблема сенсу історичного буття має чимало аспектів. Але загальною тенденцією осмислення цієї проблеми є поступове звуження того предметного поля, яке її розкриває. У роботі: "Сенс і призначення історії" К. Ясперс відзначає, що людство має спільне джерело виникнення та існування. Історія починається зі своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили її духовну самостійність. Від осьового часу (близько 300 років до н. е), за Ясперсом, історія рухається вперед семимильними кроками. Традиційно пріоритетними вважалися такі цілі історичного процесу, як гуманізація людини, велич людського духу, усвідомлення свободи. Відкриваються нові цілі й новий сенс людського буття, які концентруються навколо поняття духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як найважливішого чинника, що спрямовує людську історію до свободи. Але сенс історії не можна звести лише до розвитку суб'єкта історичного буття. Сенс історії розкривається системою чинників, до яких належать:
розвиток сучасних сил людини, що зумовлюють унікальність, неповторність;
самопізнання, самоусвідомлення своєї унікальності;
самореалізація суб'єкта в історичному процесі.
Отже, сенс історії не є чимось абстрактним, що існує поза людиною й задається їй зовнішніми обставинами. Цей сенс з можливості перетворюється у дійсність через самоідентифікацію, через вибір спорідненої сфери життєдіяльності, через розвиток сутнісних сил макро- і мікроіндивідів, сукупність яких утворює всесвітньо - історичне буття.
Держава і право - дуже складні явища. Відсутність документальних свідчень про процес їхнього становища й особливості людського розуму, який не в силах, як правило, поліпшити момент якісного переходу з одного стану в інший, породили велику кількість теорій, які пояснюють причини виникнення держави і права.
У глибоку давнину виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право - результат божественної волі. Твердження святого апостола Павла: "Немає влади не від Бога" було охоче взято на озброєння правителями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади.