2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля
При виробленні основних принципів своїх навчань Гегель використовував найважливіші виведення філософських систем стародавнього світу нового часу, природних і суспільних наук. Узагальнюючи попередні системи, він критично розвивав і своєчасно тлумачив елементи філософських переконань Вольфа, Спінози, Лейбніца, Канта, Ріхте, Шеллінга. “філософія Гегеля - максимально що раціоналізував об'єктивний ідеалізм. В основі всього сущого лежать закони мислення, тобто закони логіки. Але логіки не формальної, а співпадаючої з діалектикою - діалектичної логіки. На питання звідки узялися ці закони Гегель відповідає просто: це думки бога до створення світу. Логіка є зображення бога який він є в своєму вічному єстві до створення природи і якого б то не було кінцевого духу.”[2]
Гегель вважав матеріалізм безладним неправомірним напрямом. Філософська система ділиться Гегелем на три частини: 1)логіка; 2)філософія природа; 3)філософія духу. Початковим пунктом філософії Гегеля виступає тотожність мислення (свідомості) і буття, ця тотожність є субстанціональною єдністю миру. Але тотожність не абстрактна, а конкретна, тобто припускаюча і відмінність. Мислення і буття підлеглі одним і тим же законам, в цьому значенні Гегелівського положення про конкретну тотожність. Об'єктивне абсолютне мислення є рушійна сила всього сущого і виступає воно, як абсолютна ідея, яка безперервно розвивається. Сходження від абстрактного до конкретного - загальний принцип розвитку. Новаторство Гегеля в тому, що його логіка прориває вузький горизонт формальної логіки. Логічні форми не тільки змістовні, але і знаходяться у взаємному зв'язку і розвитку. Гегель проголошує єдність. тотожність діалектики, логіки і теорії пізнання.[3] Гегелю властивий гносеологічний оптимізм, переконання в пізнаваності світу. Суб'єктивний дух, людська свідомість, осягаючи речі, знаходить в них прояв абсолютного духу, звідси висновок : все дійсне розумне, все розумне дійсне. Гегель вважав, що існуюче розумне, саме коли воно виражає якусь необхідність, закономірність. Другим ступенем розвитку абсолютної ідеї Гегель вважав природу. природа є поразка абсолютної ідеї, її інобуття. Уражена духом, природа не має незалежно від нього існування.
Третій ступінь гегелівської системи - філософія духу. Тут абсолютна ідея як би прокидається, звільняється від природних уз і знаходить свій вираз в абсолютному дусі. Саморозвиток духу йде по трьох ступенях:
1) “суб'єктивний дух” - індивідуальна людська свідомість
2) “об'єктивний дух” - людське суспільство, і три головні форми : право, моральність, держава.
3) “абсолютний дух” - включає мистецтво, релігію, філософію.
Дух є щось єдине і ціле, але що знаходиться в процесі розвитку, переходу від низовинного до вищого. Рушійною силою розвитку духу Гегель вважає діалектична суперечність суб'єкта і об'єкту думки і предмету. Долаючи цю суперечність, дух прогресує в свідомості своєї свободи. З погляду Гегеля світ, як сукупність природи і духу, що знаходиться не зовні абсолютного (абсолютного духу), а в ньому самому. Саморозвиток миру, є історія абсолютного духу; визнання цього Гегелем, спричиняло за собою важливий в методологічному відношенні висновок для побудови всієї гегелівської філософії - спосіб, яким може бути пізнано абсолютне, зовсім не повинен бути принципово іншим, ніж спосіб пізнання миру природи і миру духу. У філософії Гегеля тріада виконує не тільки методологічну функцію, але і функцію системоспоглядаючу. Це не тільки змістовний принцип. або закон діалектики, як спосіб побудови системи. Вся структура Гегелівської філософії підкоряється потрійному ритму, будується відповідно до вимог тріади. Розробляючи свою теорію діалектики Гегель виходить з ідеї єдності діалектичної логіки для всіх сфер духу: для суспільства, держави, має рацію, політики, законодавства, людського життя, всесвітньої історії. Логічне зображення, підкреслює Гегель, є “загальний спосіб, в якому вся решта способів знята і укладена.[4] Філософський підхід Гегеля до сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, право і так далі) припускає реалізацію принципів, моделей і правил його діалектики в даній наочній області дослідження, оскільки “сам метод розширяється в систему”.[5]
Філософія права по Гегелю не має своїх специфічних методів дослідження. Постановка і рішення Гегелем питання про предмет і метод філософії права спирається на діалектику в її спекулятивно-ідеалістичній формі, метод зумовлює понятійний характер предмету дослідження і по суті не досліджує об'єкт, а створює його, предмет же дослідження зводиться до понятійного апарату методу. тобто тотожність предмету і методу. Гегелівська філософія права означає рівність їх понятійного змісту. “містифікація, яку зазнала діалектика в руках Гегеля, - писав Маркс, - зовсім не перешкодила тому. що саме Гегель перший дав всеосяжне і свідоме зображення її загальних форм руху. У Гегеля діалектика стоїть на голові. Треба її поставити на ноги, щоб розкрити під містичною оболонкою раціональне зерно”.[6] Сам Гегель заявляв, що його діалектичний метод не є якесь чисто “зовнішнє мистецтво” або суб'єктивна гра в докази і спростування. що його метод спростовує всяку шкільну метафізику, що керується формальними визначеннями і що діалектичний метод, є “душа всякого наукового розгортання думки” і саме він, і лише він, вносить необхідний внутрішній зв'язок в змісті науки і його непереборна сила полягає у внутрішньо суперечливому поступальному русі і розвитку. Відкриття діалектичного методу, складання цілої епохи у філософському мисленні, не було випадковістю. Гегель неодноразово підкреслював, що в історії філософської думки існує відома спадкоємність, збагачення подальших філософських навчань. Підкреслення Гегелем заслуг попередніх філософських навчань не перешкодило йому з успіхом розширити рамки попередніх досягнень і представив весь історичний і духовний світ у вигляді нескінченного процесу руху і розвитку. Все що нас оточує, заявив він, миє бути розглянуто як зразок діалектики. Виступаючи проти одностороннього абстрактно аналітичного методу. він затверджував, що такий метод абсолютно неприйнятний для філософії, філософія по суті справи, не знайшла свого істинного методу. і лише Гегель дав зразок істинного методу філософської науки, застосувавши його до конкретного предмету - до свідомості. Рух свідомості - це сходження від абстрактного до конкретного. Кожний останній ступінь містить в собі попередні, відтворюючи їх на новому більш високому рівні, в теж час подальші ступені передбачаються на більш ранніх етапах діалектичного шляху розвитку.[7] Діалектичний ідеалізм, тобто поєднання наукового переконання з переконанням у принципі ненауковому, є парадоксом всесвітньо-історичного масштабу, небувалим по своїх параметрах взаємопроникненням істинного і помилкового, справжнього і уявного, єства і видимості. Звідси і суперечність між системою і методом Гегеля суперечність якого зовсім не виключає їх єдність.[8] Діалектика з її боротьбою протилежностей, духовний і історичний прогрес фактично обернутий в минуле. Їм немає місця ні в теперішньому часі, ні в майбутньому : адже “абсолютна мета” прогресу досягнута. Діалектичний метод не може для Гегеля служити знаряддям критичного осмислення і перетворення дійсності.[1][9] Специфічна діалектика політико-правової сфери в гегелівській філософії права виявляються обхідним шляхом. Те, що Гегелем позначаються як ступінь об'єктивного духу, є особлива сфера із специфічним значенням і змістом. Через це логіко-гносеологічне значення понять і закономірностей їх руху, з якого свідомо виходить Гегель в ході дослідження права, держави, політики неминуче трансформуються і прибавляють інші нові характеристики і значення, обумовлені своєрідністю досліджуваного матеріалу специфічним змістом власною логікою предмету розгляду.[10]
У сфері філософії права діалектичний метод розгортається в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Сам Гегель підкреслював своєрідність власного філософського розгляду проблем права і держави і акцентував увагу на теоретико-концептуальній стороні свого політико-правового навчання. “при думці про державу, - підкреслював він, - потрібно мати у вигляді не особливі держави, а особливі установи, а швидше ідею саме по собі, цього дійсного бога”.[11]В плані політичних і етичних результатів гегелівського вживання діалектики це означає перетворення процедури і схеми містичного руху поняття права в табель про політичні ранги суб'єктів суспільного і державно-правового життя. Особа, сім'я, суспільство, держава - це не тільки черговість гегелівського дослідження, але і школа їх цінності, регламент значущості в ієрархізованному політичному житті. Гегель характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Заслуга Гегеля, що він дав діалектичний аналіз всіх найважливіших категорій філософії і сформував три основні закони.