На закінчення скажемо про сприйняття Платона в Росії. На російську мову твору Платона були переведені в 70-і роки ХVIII століття працями перекладачів Імператорської Академії наук в Санкт-Петербурзі. У введенні перекладачі (священик Іоанн Сидоровський і колезький реєстратор Матвій Пахомов) пишуть:
"Важ світло із здивуванням поглядає на те блаженство Росії, Вітчизни нашого, до якого піднеслася вона в справжньому золотому столітті. Але чи може що інше бути джерелом добробуту якого-небудь царства, як не єдина тільки мудрість предержащия влади? Платон, знаменитий зі всіх стародавніх філософів, вважаючи цю істину всякого сумненія чужою, в п'ятій книзі свого громадянства (мова йде про діалог "Держава" - И. Л) ськазуєт, що всяке царство тоді досягне свого блаженства, коли або царі будуть любомудрствователі, або любомудрствователі соделаются царями. Такої істини, як би прорекательне Платоном прореченою, зрітся в Росії нині, паче ніж у віка, що передйшли, саму подію. Вітчизна наше, коль найбільшою не блищить тепер перед іншими державами славою, коліким не насолоджується благоденствуванням всьому сему є винуватиця державствующая в днех цих найясніший монарх наша [...] "
У цьому ж введенні дається коротка біографія Платона і огляд його творчості. Зокрема, авторами введення мовиться, що "багато хто засуджує цього письменника (Платона - І, Л) за те, що він не пропонує про речі просто і ясно, і цим самим заподіює читачам своїм темноту і неудобовразумітельность". Відповідаючи на це звинувачення в адресу Платона, перекладачі пишуть: "Відомо, що знаходяться два образи творів. Єдиний є простий і сухий образ, властивий мафіматікам, що представляє істини, чужі всяких прикрас [...] Цей образ тоді буває витончений і корисний, коли уживається перед человекамі освіченими, розумними і непричетними передміркуванням. Вопреки, він позбавляється всього своєя сили, якщо пропонуємо буде людям упередженим, легковажним і жестоковийним [...] "
Це введення до Зібрання творів Платона є перший вітчизняний досвід аналізу філософії видатного грецького мислителя.
Ок. 427-347 рр. до н. е. Син Арістона і Перікліони. Старогрецький філософ.
Враховуючи видне місце, яке займає Платон у філософії, зрозуміло, природно, бажання дізнатися, як він виглядав. У епоху Відродження його представляли ідеально красивою людиною. Про це говорили античні автори. Саме таким зобразив Платона Рафаель на фресці "Афінська школа". Тому дослідники стали вважати портретом Платона красиву бронзову голову з пов'язкою на волоссі, яка, мабуть, зображає Діоніса. І тим більшим було розчарування, коли став відомий автентичний портрет Платона. У зборах Кастеллані в Римі була добре герма, що збереглася, з написом. У 1884 р. вона була привезена до Берліна і лягла в основу іконографії Платона. І хоча незабаром було виявлено що дещо краще збереглися до опій, учені залишалися в подиві, бо цей портрет абсолютно не відповідав існуючим уявленням про великого філософа. "Мені здається... що у філософа не може бути неінтелігентної, обивательської зовнішності", - висловився 1934 р. Антон Хеклер визнав Платона схожим на "строгого вчителя дітей"; і дійсно, ніщо на герме не говорило про генія, про якого Гете сказав, що це був "той щасливий дух, якому завгодно було парити над світом". Раптом пригадали про те, що Платон, який спочатку називався Арістоклом, отримав своє ім'я за "широких і плоскі" груди і лоб. Це можна бачити на його численних зображеннях, які, по словах Олімпіодора, були встановлені всюди. Невже ми повинні змиритися з цим портретом? Філолог У. фон Вілламовіц попросив археологів пошукати інший портрет Платона, і вони його знайшли. Мова йде про шедевр знаменитого скульптора Силаніона. Його вважають творцем статуї Платона, яку перс на ім'я Мітрідат присвятив музам в афінській Академії. Художник, що створив портрети Сапфо і Корінни, керуючись тільки власною фантазією продемонстрував в портреті Платона свій блискучий талант. Дійсно, за цей час сталі відомі інші копії, кращі за якістю і більш точні. Ці копії, зокрема, підкреслюють динаміку оригіналу, яка зазвичай слабо передавалася. Проте в цілому очікування не виправдалися. Платон залишається і тут вельми земним, таким, яким його описував комік Амфіс, що похмуро дивиться перед собою. Великий мислитель не уникнув розчарувань, особливо під час його багатократних відвідин Сіцілії. Хоча, не слід забувати, що сам Платон, обгрунтовувавши своє вчення про "ідеї", характеризував мистецтво як щось досконале ілюзорне: воно дає лише брехливе зображення речей, які у свою чергу є відображенням "ідей". У Ш в. н. е. в неоплатонізмі Дамба історична фігура Платона поступилася місцем ідеальному уявленню про універсального філософа. У той час зображення Платона на мармуровій інкрустації, поміщене напроти зображення Гомера, прикрашало стіну будівлі в Кенхреях, біля Корінфа, що служив, ймовірно, приміщенням для культових цілей. Тут художник створив ідеальний образ філософа; ми бачимо повної гідності прекрасного людини з схрещеними руками і ногою, закиненою на ногу.
Політична філософія Платона, його вчення про політику, державу і право - нерозривна частина всієї платонівської філософії, з якої лише умовно можна вичленувати її політико-правовий аспект.
Сенс платонівського вчення про ідеї полягає в тому, що "дійсне буття - це безтілесні ідеї, дані ж відчуттю емпіричні тіла, речі і явища - не істинні, оскільки взагалі відносяться не до буття, а до чогось рухомого, становленню.
У співвідношенні з світом ідей світ явищ виступає в ученні Платона як щось уявне і несамостійне (у онтологічному, гносеологічному і аксіологічному значеннях). Разом з тим Платон не заперечує зв'язки цих двох світів. Кінець кінцем світ явищ трактується їм як копія і тінь (нехай, спотворена і слабка) світу ідей. У такій концептуальній схемі світ ідей виступає як вічне і незмінне божественне першоджерело і розумно-логічний проект для мінливого людського світу.
Будучи суттю світу речей і явищ, ідея в ученні Платона виступає як першооснова і сенс емпірично рухомих, мінливих його значень; первинність ідеї з цієї точки зору виступає як первинність єдиного сенсу перед багатообразними емпіричними значеннями речі і явища. Світ ідей - онтологічна основа світу речей і явищ. В процесі розумного впорядкування світу людських відносин (наприклад, політико-правового життя і т.п.) ідея виступає як керівний принцип, стандарт, модель і зразок (парадигма) його організації.
У роботі "Держава" Платон, освітлюючи проект ідеальної справедливої держави, виходить з тієї відповідності, яка, за його уявленнями, існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. Своєю причетністю до ідеї справедливості справедлива людина і справедлива держава у принципі схожі один з одним. Трьом початкам (або частинам) людської душі - розумному, лютому і жадаючому - аналогічні в державі три схожих почала - дорадче, захисне і ділове, а цим останнім відповідають три стани - правителів, воїнів і виробників (ремісників і землеробів).
Справедливість, згідно Платону, властива як окремій людині, так і, можливо, цілій державі. При дослідженні поняття справедливості Платон вважає за правильне спочатку розглянути сенс цього поняття стосовно держави в цілому, а потім вже, використовуючи одержані знання, перейти до питання про приватну справедливість. "... В тому, що більше, - помічає Платон (Держава, 368 е - 369 а), - ймовірно, і справедливість приймає великі розміри і її легше там вивчати. Тому, якщо хочете, ми спершу досліджуємо, що таке справедливість в державах, а потім так само розглянемо її і в окремій людині, тобто помітимо в ідеї меншого подібність більшого".
Такий підхід до приватного і індивідуального в контексті соціально-політичного цілого представляється тим більше плідним, що в своїй уявній "побудові держави із самого початку" Платон виходить з вельми реалістичного і перспективного положення: "його створюють наші потреби".
Сказане свідчить і про вельми змістовний і реалістичний контекст платонівського аналізу проблем справедливості.
До проблеми співвідношення дійсної форми політичного правління і закону Платон звертається не тільки в діалозі "Держава", але і в цілому ряду інших робіт і перш за все в таких, як "Крітій", "Політик", "Закони". В цілому можна відзначити, що дійсному правителю (тобто правителю-філософу, що володіє дійсним і конкретним знанням) Платон віддає перевагу перед законом, положення якого неминуче носять загальний (неконкретний, абстрактний) характер.
Для забезпечення справедливості в полісних справах необхідно досягти ієрархічної супідрядності різних початків (у людині і полісі) в ім'я і на користь цілого. Так, здібності міркувати (тобто філософам, які персоніфікують цю здатність) личить панувати; лютому початку (тобто воїнам) - бути озброєним захистом, підкоряючись першому початку; обидва ці початки управляють початком що жадає (ремісниками, землеробами і іншими виробниками), яке "за своєю природою жадає багатства".
Для людей, що живуть в умовах порочного державного ладу, характерні, згідно Платону, помилковий вибір цінностей, ненаситне прагнення до блага, що помилково зрозуміло і невірно здійснюваному (у тимократії - нестримна пристрасть до військових успіхів, в олігархії - до багатства, в демократії - до безмежної свободи). Саме це, згідно Платону, і губить даний лад. Іншими словами, кожна форма держави гине із-за внутрішніх суперечностей, властивих її власному принципу, і зловживань останнім.
1. Лосев А.Ф. "Жизненный и творческий путь Платона" // Платон, собр. соч., т.1, М, 1990.
2. Платон, собр. соч., т.3, ч.1, "Государство" // М, 1971.
3. Поппер К. "Открытое общество и его враги", т.1, "Чары Платона", // М, 1992.
4. Асмус В.Ф. "Платон", // К, 1993.