Структуралізм проголошує себе "послідовно науковим" і супротивним антинауковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На противагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, Іцп розуміється як справжня реальність людського буття.
Спочатку структуралізм з'являється у конкретно-наукових напрямках к період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу було використання структурного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.
Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу складає виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних при певних умовах. Тобто структура - це не просто скелет тривких відношень елементів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами, і залежні них реляційні (системонадбані, цільні) властивості. Цей принцип називається "методологічним приматом відношень над елементами у системі".
Основні ступені структурного методу.
1. Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявлені тривких станів, а не на динаміці - "примат синхронії над діахронією".
2. Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторюванні відношення зв'язують різнорідні пари елементів; виявлення у кожному елементі істотних для цих відношень властивостей.
3. Розкриття відношень перетворення між сегментами, їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного і математичного моделювання.
4. Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.
Для структуралізму характерне прагнення до свідомого маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявлення неусвідомлених глибинних структур, прихованих механізмів, перехід до вивчення яких і забезпечує наукову об'єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта зовсім або уявити його, як щось похідне від структур.
Об'єкт дослідження структуралізму - це культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об'єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.
Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.
Конкретнонауковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але викликав і різку критику з ряду важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття "людина" не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII сторіччі, і приречене на зникнення при її модифікації: "Людина зітреться, як зображення на морському піску". Така позиція призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях 1968 року, писали на плакатах: "Структури не виходять на вулиці".
Представники екзистенціалізму, персоналізму, феноменології піддали гострій критиці структуралізм як сцєнтистську, антигуманістичну течію, не відділяючи цілком правомірне прагнення до наукового дослідження суспільних явищ від концепцій, подібних "смерті людини", що, очевидно, неправомірно.
Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) - важливий напрям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціальної поведінки людини.
У 1975 році відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видав книгу "Соціобіологія: новий синтез", в якій еволюція розуміється як адаптаціогенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.
Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини і всієї її культури з точки зору інопланетянина (прибульця з іншого світу), для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також і мистецтво) будуть розділами біології.
Природничо-наукові передумови соціобіологізму складають етологія і математичне моделювання у біології й екології. В етології - науці про поведінку тварин (К. Лоренц) - будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю, яка набуває у людини форми "войовничого ентузіазму" як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша частина популяції.
У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики та ін. Основним поняттям соціобіологізму є генно-культурна коеволюція, що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції - це гени і культура, що "тримають один одного на прив'язі".
У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:
1. на основі опозиції альтруїзму-егоїзму;
2. сексуальна поведінка;
3. агресивна поведінка.
Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами, які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (генетичний детермінізм).
Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детермінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викликає заперечень і спроба визначити, наскільки саме людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різноманітних природничих та гуманітарних наук.
У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія і соціобіологія людини, у який широко обговорюються такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.
З іншого боку, достатньо помітні й такі недоліки, як однобічність, що виявляється не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння є недостатнім не стільки через те, що пріоритет надається біологічному, скільки тому, що повністю усунені фактори вищого порядку - духовності людини, що і роблять її справжнім "мікрокосмом". Духовність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але чим більшою є духовність, тим автономнішою є людивна. Саме духовність як здатність усвідомлювати себе у світі та змінювати себе, а через це і світ є видовою ознакою людини. У цьому полягає свобода, і звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.
Крім того, не можна не бачити, що соцюбіологічні дослідження несуть у собі велику небезпеку (як от генна інженерія) проникнення у "святая святих" природи, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання як особистістю, так і еволюцією людини.
Сцієнтизм — концепція, що полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. Він почав складатися у філософії кінця XIX — початку XX вв., коли в зв'язку з розвитком науки було поставлене питання про її роль і місце в системі культури. У цих умовах виник сцієнтизм і антисцієнтизм. Особлива гострота виникла в суперечці під час НТР, у зв'язку з питанням про досягнення і наслідки науки.
Негативні риси сцієнтизма — не враховує складну системну організацію громадського життя, у якій наука займає важливе, але не домінуюче місце. Як зразок науки сцієнтизм звичайно розглядає природні і так називані точні науки. Будучи не строго оформленою системою поглядів, а скоріше ідейною орієнтацією, сцієнтизм виявляється по-різному, з різним ступенем і силою — від зовнішнього наслідування точним наукам, що виражається в штучному застосуванні математичної чи символіки навмисному доданні аналізу філософсько-світоглядних чи соціально-гуманітарних проблем форми, характерної для точних наук (аксіоматична побудова, система дефініцій, логічна формалізація), до абсолютизації природничих наук як єдиного знання і заперечення філолофсько-світоглядної проблематики як позбавленої пізнавального змісту і значення (неопозитивізм). Сцієнтизм у філософії знаходить вираження в недооцінці її своєрідності в порівнянні з іншими науками, заперечення філософії як особливої форми суспільної свідомості, що має свою специфіку в порівнянні з іншими науковими знаннями. Сцієнтизм у соціології зв'язаний із запереченням особливостей об'єкта соціального аналізу в порівнянні з об'єктами, досліджуваними в природничих науках, з ігноруванням необхідності обліку ціннісних моментів, з емпіризмом і описовістю, ворожим відношенням до всяких побудов, що мають вихід у соціально-філософську проблематику, з абсолютизацією значення кількісних методів у соціальних дослідженнях.