По-четверте, з проблемою людини тісно зв'язані соціально-історичні проблеми: проблема значення історії, місця Росії у всесвітній історії. Російська філософія істориософічна.
По-п'яте, російська філософська думка етично орієнтована, про що свідчить етично-практичний характер вирішуваних нею проблем, велика увага до внутрішнього світу людини. В цілому вітчизняна філософська думка неоднорідна, вказані риси неоднаково представлені в навчаннях різних мислителів.
Слід мати у вигляді, що деякі дослідники виділяють в рамках вітчизняної філософії оригінальну російську філософію, по суті релігійно-містичну.
В історії вітчизняної філософської думки виділяють декілька періодів:
1-й - філософська думка Стародавньої Русі X - XVII ст.;
2-й - філософія епохи Освіти (XVIII - почало XIX століття);
3-й - розвиток оригінальної російської філософії (друга третина XIX століття - почало XX століття);
4-й - післяжовтневий період (велика частина XX століття).
З ухваленням християнства на Русі (988 рік) язичницька міфологія починає витіснятися християнським світоглядом, який сприяє зародженню філософії і додає їй релігійний характер. Проте формула середньовічної думки Заходу «філософія - служниця богослів'я» на Русі малопридатна зважаючи на нерозвиненість богослів'я. На формування думки середньовічної Русі помітний вплив надала патристика, особливо навчання представників Каппадокийськой школи: В. Великого, Р. Нісського, Р. Назіанзіна.
У формуванні вітчизняної філософської думки важливу роль зіграла перевідна література. Важливе значення мала робота візантійського мислителя Іоанна Дамаськіна (675-750) «Істочник знання» (особливо перша частина «Діалектика»). Відзначаючи необхідність філософії для обгрунтовування релігійної віри, він дав шість різних визначень філософії. Досліджуючи проблеми відношення Бога і миру (Бог - не тільки Творець, але і Розум миру), співвідношення розумної і плотської душі, Дамаськін раціонально осмислював спадщину патристики. Творчою переробкою праці В. Великого є і популярний «Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Іоанн прагнув з'єднати біблійні уявлення про створення миру в шість днів з античним натурфілософским вченням про стихії. (Бог створив з нічого 4 стихії: землю, повітря, воду і вогонь; з них виникає решта світу). В людині він виділяє дві пізнавальні здібності: відчуття і розум, при цьому розрізняє розум як діяльну мислячу силу і розум. Широке поширення на Русі набули збірки «Бджола», «Діоптра», «Тямуща Палея», «Ізборники» 1073 і 1076 років. Таким чином закладалися основи для формування староруської філософії.
В XI столітті з'являються літопис «Повість тимчасових років», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира мономаху. З робіт XII сторіччя слід зазначити творіння Кирила Туровського. У митрополита Іларіона представлена своєрідна філософія історії. Він виділяє два періоди: закону і благодаті, перший підготовчий, другий - це епоха свободи. Русь, що прийняла християнство, стала «народом Божим», перед яким, - велике майбутнє.
Формування і розвиток вітчизняної філософської думки не уривалося в роки монгольського ярма. В ХIII-ХIV століттях розвивається агіографічна (життєва) література. За її релігійною оболонкою ховалася сильна і самобутня думка, що дослідила питання всесвіту. В XV-XVII століттях філософська думка переживає підйом. В цей час посилюється вплив на неї православної, візантійської і західної думки. Важливої становлячої вітчизняної культури цього періоду є ісихазм (від грец. ісіхія - безмовність) - релігійно-містичне навчання, що культивувало безмовну молитву, духовне зосередження. Один з найбільших представників ісихазма - Григорій Палама, візантійський містик XIV століття. Протиставляючи Бога і мир, ісихазм розумів мир як нестворену енергію. Віру в Бога необхідно доповнити збагненням енергії містичним досвідом, з'єднанням душі і енергії. Ісихазм зробив вплив на найбільшого представника руху «нестяжателей» Нила Сорського (1433-1508) і філософа XVI століття Максима Грека (1470-1556); вплив ісихазма простежується і в подальшому розвитку російської філософської думки, в її схильності до мистико-інтуїтивного пізнання.
Боротьба західних і східно-християнських впливів відобразилася в єресі XV-XVI століть, в боротьбі «нестяжателей» і «іосифлян», в церковному розколі XVII століття, що стали значними подіями в історії вітчизняної духовної культури.
В Росії XVI-XVII століть одержала розвиток також суспільно-політична думка. Перш за все, ця концепція старика Філофея «Моськва - третій Рим» (перша половина XVI століття). Відповідно до неї два «Рим» (Стародавній Рим і Візантія) випалини, не прийнявши християнство або змінивши йому. Носієм істинної віри стала Москва - третій і останній Рим. Звідси слідує месіанська роль Москви. В навчанні торкнулися важливі проблеми філософії історії. В ХVII столітті Москва стала центром тяжіння для мислителів із слов'янських країн. Хорват Ю. Крижанич (XVII вік) висунув ідею самобутнього слов'янського миру, що протистоїть іншим культурам. Мислитель розробив фундаментальну класифікацію всіх видів знання, з'ясовував співвідношення мудрості, знання і філософії, вважав філософію вищим ступенем пізнання і по праву увійшов до ряду вітчизняних філософів.
Таким чином, в Стародавній Русі були закладені основи філософської культури, хоча оригінальна філософія ще не одержала розвинену систематичну форму.
З реформами Петра I починається новий період в історії вітчизняної філософії. Відбувається процес розмежування філософії і теології. Розвивається світська, перш за все політична думка. Представники «вченої дружини» Петра (Феофан Прокоповіч, В. Татищев і ін.) теоретично обгрунтовували реформи держави і церкви, передбачаючи ідеї майбутніх «західників». В.Н. Татищев як представник Освіти, грунтуючись на навчанні філософа-просвітителя Х. Вольфа, критикує платонівське вчення про душу. Ідеями Освіти навіяна і його філософія історії, в якій виділяються три етапи «умопросвітлення»: створення писемності, пришестя Христа, книгодрукування. Хоча Росія відстає від Заходу, але йде по тому ж шляху, її чекає таке ж майбутнє. До середини XVIII століття складаються ліберальне (Д.І. Фонвізін) і консервативне (М. М. Щербатов) напрями соціально-політичної думки.
Значною подією в культурному житті Росії стало відкриття в 1755 році московського університету. Найактивнішу участь в його створенні брав М.В.Ломоносов (1711-1765). Будучи природодослідником, він вніс великий внесок у розвиток науки і пропаганду натурфілософії. Основою природних явищ учений вважав матерію. Вона розуміється їм як елементи і групи елементів - корпускули. Все заповнено матерією, пустки немає. Зміни речей - суть рух матерії. Ломоносов виділяє три види руху: поступальне, обертальне і коливальне. Рахуючи матерію вічної, Ломоносов формулює закон збереження матерії: «якщо де убуде небагато матерії, то умножиться у іншому місці». Природа, таким чином, не потребує божественного втручання. Не дивлячись на те, що Ломоносов високо цінує гідність розуму, він відділяє мир розуму від світу віри, хоча вони і знаходяться в згоді («правда і віра суть дві сестри рідні»). Ломоносов - деїст. Його навчання знаменує появу в Росії світської натурфілософії.
«мандруючим університетом» називали Г.С. Сковороду (1722-1794), пропагуючого своє релігійно-філософське навчання в харківській, білгородській і курській губерніях. В центрі його філософії - людина як мікрокосмос. Сковорода виділяє три мири: макрокосмос, мікрокосмос (людина) і мир символів (Біблія), що зв'язує великий і малий мир, ідеально виражаючий їх в собі. Вірячи в безмежну можливість пізнання миру, він переконаний в тому, що джерелом думки є серце. Навчання Сковороди характеризують як «містичний символізм», воно передує філософії слов'янофілів XIX століття.
Проблема людини - в центрі уваги письменника і суспільно-політичного діяча А.Н. Радищева (1749-1802). Грунтуючись на ідеях французьких просвітителів: теорії суспільного договору, природного права, пріоритету закону, Радіщев критикує самодержавство і кріпацтво. В сибірському посиланні він пише трактат «Про людину, його смертність і безсмертя» (1792). Позиція Радіщева в трактаті неоднозначна. З одного боку, він досліджує проблему природного походження людини, його смертності, спираючись на сучасні йому філософські і наукові уявлення, з іншою, визнає безсмертя душі, не зумівши матеріалістично пояснити походження «розумової здатності». У зв'язку з цим Радіщев доповнює матеріалістичне навчання традиційним релігійно-філософським.
Таким чином, до початку XIX століття засвоюються основні ідеї західної філософії, оформляється ряд областей філософського знання. В той же час процес становлення оригінальної російської філософії ще не завершився. Вирішальну роль тут зіграла німецька класична філософія, перш за все навчання Шеллінга, пізніше - Гегеля, проникаючі до Росії в перші десятиріччя XIX століття. Саме філософія Шеллінга з'явилася однією з складових частин творчого синтезу, в результаті якого починається новий період в історії вітчизняної філософії.
Цей період пов'язаний з оформленням перших філософських течій в Росії: західників і слов'янофілів. Відмінність між ними - перш за все з питання про шляхи історичного розвитку Росії: західники бачили майбутнє Росії в проходженні Західній Європі, високо оцінювали діяльність Петра I; слов'янофіли, навпаки, звинувачували Петра в порушенні органічного розвитку Росії, яка володіє культурною своєрідністю; вітчизняна культура вимагає створення православної філософії. Відмінності є і з питань онтології і теорії пізнання, але в 30-40-е роки розбіжність ще не була глибокою.
Надалі традицію революційно-демократичної думки в Росії продовжують представники народництва, чиї лідери П.Л. Лавров і Н.К. Михайловский знаходилися під впливом «першого» позитивізму. В цілому в 60- 80-е роки ХIХ століття наголошується переважання позитивізму і природничонаукового матеріалізму (І.М. Сеченов, І.І. Мечників). Нове дихання знаходить релігійно-філософська думка.