Смекни!
smekni.com

Теоретичні витоки та історичне втілення європейської традиції у вимірах свободи та клієнтели (стр. 2 из 3)

Комунікативна філософія зіграла важливу роль в осмисленні базових параметрів європейської традиції. Йшлося насамперед про формування базового для європейського дискурсу морального імперативу. В цій традиції проблема моралі розглядається як історичне завдання всього європейського суспільства, яке протягом свого існування мало створити сталі форми інституціональної підтримки норм та цінностей, а, відповідно, і постійно поліпшувати умови для морального вдосконалення [1].

Інша методологічна проблема пов’язана з взаємовідношенням теоретичного та історичного. Тут практична комунікативна філософія історично поєднувалась із філософією історії, що підтверджує розвиток всієї європейської традиції. У відповідності з нею ідеї універсалістської етики відповідальності певною мірою знаходили своє віддзеркалення та втілювались у демократичних європейських інституціях, які, втім, часто суперечили реальній антидемократичній практиці суспільного життя в європейських країнах.

Комунікативна теорія звертає увагу на раціональну модель суспільної відповідальності, що була відбита на певних етапах європейського розвитку. Європейська традиція розкривається тут через проблему громадянського суспільства та громадськості. Базова ідея Ю. Габермаса – ідея громадськості за допомогою публічного обговорення утверджує ідеали свободи та солідарності. Німецький філософ справедливо стверджує, що інституція громадськості, яка є надбанням європейської цивілізації, руйнується разом із переходом до пізнього капіталізму. Сфера публічності з плином історичного поступу все більше підпорядковується владним структурам, які втрачають свою прозорість і, базуючись на псевдораціональних аргументах, уже не критикуються з боку громадянського суспільства. Поступово громадянське суспільство втрачає ціннісні орієнтації цивілізованого суспільства, позбувається значної частини свого гуманістичного потенціалу і перетворюється на інструмент впливу владних структур. Відтак, представники “макроетики” достатньо гостро ставлять проблему взаємин держави і громадянського суспільства, проблему легітимації сучасного європейського суспільства.

Достатньо очевидно, що ми не можемо говорити про європейську традицію як універсальну категорію або загальний несуперечливий спосіб буття. Втім, згадані нами загальні методологічні підходи допомагають осягнути контроверсійність, суперечливість європейського досвіду. Якраз у намаганні віднайти абсолютно об’єктивний досвід, універсальніший погляд на суспільство, навколишній світ, людину або в максимальному науковому розумінні європейську традицію, вбачає своє завдання один із найвизначніших варіантів філософії ХХ століття – феноменологія. Один із її базових методів – це метод епохе – уникнення будь-яких наявних досі знань стосовно предмета судження. Важливою тут є редукція до максимально раціональної основи всіх емоційно-психологічних переживань станів, що заважають нашій об’єктивності.

Найбільш влучно ці максими феноменології були сформульовані класиком феноменології та її засновником при аналізі кризи європейської культури ХІХ-ХХ століть. Причини цієї кризи Едмунд Гусерль вбачає в дефіциті універсальної раціональності в європейській культурі та традиції, що, за його переконанням, і призвело до жахливих подій Першої світової війни, втрати гуманістичного потенціалу людства. Перші ж сумніви в ефективності парадигми класичної раціональності виникли у представників екзистенціалістського філософського напрямку. Представники цієї школи акцентують увагу на відсутності в європейській традиції та класичній метафізиці місця для людини, конкретної особистості, з її складним, суперечливим та інтенсивним внутрішнім життям, з її небажанням бути просто “ґвинтиком” у побудовах Абсолютного Духу, домінуючого світового розуму. Вагоме значення мала також розробка понять “сутності” та “існування” людини, “раціонального” та “ірраціонального”. Очевидно, що суперечливий розвиток капіталістичних суспільних відносин, європейської культури в цілому вимагали нагальної серйозної критичної рефлексії.

Криза європейської культури спричинила рух до подальших розвідок підвалин культурного та суспільного співіснування людей. У цьому контексті феноменологічна та герменевтична традиція XX століття, ймовірно, мають інтерпретуватися як вагомі пошуки людського взаєморозуміння та обмеження виміру суспільної несвободи. Ця парадигма намагається осягнути шляхи подолання суперечностей свободи і несвободи, віднайти модус порозуміння та толеранції, зрозуміти іншу особу, громадянина, автора чужої дії, ідеї чи тексту й тим самим певною мірою подолати конфлікт різних суспільних та культурних інтерпретацій минулого та сучасного. Ідея толерантності, що органічно сприяє ідеалам свободи та громадянського суспільства, вважається нормативним чинником герменевтичної філософії.

Очевидно, що європейську традицію неможливо усвідомити без історичної ідеї суспільної угоди, толеранції, певних суспільних ідеалів, що притаманні християнському світові. Власне, ці константи є взаємопов’язаними значимими чинниками доби Просвітництва, визначальними вимірами новочасної суспільної парадигми. Гранднаративами цього проекту виступали: логоцентризм, ясність і прозорість суспільних відносин, необмежена віра в суспільний поступ ідеалів свободи. Нарешті, це віра у самосвідомого, цілковито автономного економічно, політично й духовно громадянина – суб’єкта громадянського суспільства, віра в раціонально-довершене суспільне буття.

Така суспільна модель історично довела і свої переваги, але й свої вади. З одного боку, можемо говорити про ідеали свободи, демократії, правової держави, громадянського суспільства. З іншого, сподівання на поширене усвідомлення ідеалів свободи як віднаходження спільної змістовної основи не справдилися. Відомий німецький філософ П. Козловскі слушно стверджує, що проект модерну себе не виправдав, адже просвітництво має сенс лише при нотуванні об’єкта та адресата, загальне просвітництво, на його думку, не є осмисленим поняттям [1]. Схожої точки зору дотримуються нові французькі мислителі постмодерну Жан-Франсуа Ліотар та Андре Глюксман, які разом із деякими позитивними рисами, знаходять в європейській традиції значні вади. Йдеться про глибинні тенденції панування розуму, закладені в раціоналістичній філософії, які у співвідношенні з реальною історичною практикою призвели до тоталітарних тенденцій придушення особи, громадянина як репрезентанта громадянського суспільства. Представники постмодерністського напрямку звертають увагу на домінування в європейській традиції єдиної форми раціональності і пригнічення всіх інших форм як дикунських, незрілих і неповноцінних [3]. Очевидно, що така просвітницька модель органічно призводила до виділення легітимних та нелегітимних форм суспільного життя. Саме це не влаштовує постмодерністів. Саме ці тенденції вони критично переосмислюють. Зокрема, Ліотар стверджує, що “немає й не може бути універсальної мови, як не може існувати єдина універсальна раціональність суспільного життя, універсальна європейська традиція” [4]. На його думку, існують лише різноманітні мовні ігри, контекстуальність, взаємопроникнення різних форм суспільного життя, символізація традиції в метафоричних вимірах. Ця парадигма акцентує увагу на сутнісні виміри свободи й несвободи в європейському соціокультурному просторі, на здатність особи та суспільства змінювати форми власної ідентичності.

Можна вважати беззаперечним, що філософські ідеї постмодерністів розширили поле філософської рефлексії щодо європейської традиції, заперечили певні просвітницькі тенденції “просвітлення людства”, які призвели до жахливих історичних наслідків, поставили під сумнів класичні гранднаративи. Втім, навряд чи можемо говорити про постмодерністську методологію, зважуючи на концептуальну різницю в підходах представників цього напряму. Слушною тут видається думка відомого українського дослідника Є. Андроса про те, що “постмодернізм не є набором готових відповідей на ті чи інші запитання, а є тим неминучим етапом одвічних філософських пошуків, без яких не буває результативності, ствердження якихось висновків вагомого сенсотвірного ґатунку” [5].

Піддаючи аналізу різноманітні методологічні підходи щодо європейської традиції, не можна не згадати про ідею перформативу як акту юридично-політичного та філософського змісту, розвинутого Ж. Дерідою на прикладі американської Декларації незалежності. У відповідності з його концепцією, декларація самим фактом прийняття її “представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конгрес, містить водночас дві дискурсивні модальності …опис та повеління керуватися цим документом, факт та право” [6]. Ця ідея французького дослідника органічно вписується в контекст європейської традиції, де мовленнєві дії людей часто збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Репрезентанти європейської суспільності своїми вербальними актами часто акцентують увагу на важливості зміцнення демократичних інституцій; достатньо часто й історична практика узгоджується з вербальними актами. З іншого боку, протягом всієї європейської історії і зараз – за часів суперечливих трансформацій постмодерну, ми можемо спостерігати певну невідповідність ідей соціальній практиці. Ще більш гостро ця проблема стоїть в Україні. Для того, щоби зрозуміти українське сьогодення, необхідно осмислити український досвід у суперечливому контексті європейських пошуків, визначити головні риси української традиції в минулому та сучасному й спрогнозувати майбутні тенденції.