Певна річ, принципи політичної поведінки повинні в першу чергу займати тих, хто править. У найбільш загальному вигляді ці вимоги формулюються наступним чином: по-перше, не має значення, «правлять ці люди згідно з нашої доброї волі або проти неї, згідно зі звичаями або без них, багаті вони чи бідні, вони правлять у відповідності з якимось мистецтвом правління», по-друге, вони повинні бути «істинно знаючими», по-третє, бути в змозі керувати зі знанням справи, «справедливо і чесно приділяючи кожному своє», а не вбивати і заподіювати зло кожному, кому він забажає. Для того, щоб перетворитися на політика, «стати» ним, необхідно особливі, природні «царства» якості примножити, розвинути і відточити шляхом всебічного і глибокого філософського освіти, практичного політичного досвіду і морального, духовного вдосконалення. Ймовірність з'єднання всіх цих якостей в одній людині унікальна, якщо «взагалі існує таке мистецтво і повне знання його, то це надзвичайна рідкість», - зізнається Платон.
Політика у Платона є діалектичним синтезом загальнолюдських інтересів і цінностей з цінностями й інтересами національними. Він одним із перших обґрунтував необхідність висування етичних категорій на найважливіші позиції на шкалі політичних цінностей. Розробляючи гуманістичні основи політики, він шукає можливості торжества добра, як загальної ідеї блага, над злом, над брехнею, здорового глузду над демагогією і оманою, справедливості над свавіллям.
Нарешті, політика у Платона діалектично синтезує його теорію ідей і вчення про загальнолюдської культури. У теорії ідей знаходить своє вираження ідеальна спрямованість «нашої душі вгору», до незбагненної до кінця божественної ідеї – тут «ідеал» Платона нагадує «голос» Геракліта, – яка буде означати і історичне наближення до досягнення загального блага і торжества справедливості на землі. У відношенні Платона до культури виявляється його впевненість у тому, що активна пізнавальна і перетворююча природу діяльність людей є продуктивною за умови доцільної взаємодії та взаємодопомоги суспільства і держави, за умови розвитку всіх державно-правових і політичних процесів на міцному підґрунті, досягнутому людством культури.
4. Трагедія життя та філософської думки
Даючи короткий огляд творчого і життєвого шляху Платона, необхідно сказати, що крім суспільно-політичної та одночасно особистої для Платона трагедії загибелі полісу, він переживав ще одну трагедію, яку сам навряд чи усвідомлював, але яка теж змушувала його відчувати відчай і повне безсилля у підсумку його неспокійного життєвого шляху. Це була трагедія всякого ідеалізму взагалі, що погано розуміє неможливість перетворення життя за допомогою одних лише ідей. Платон не розумів, що матерія (а значить, і соціальне життя) визначає собою будь-яку ідеальну конструкцію. У практичній діяльності це завадило йому користуватися ідеями як матеріальної силою і зводить його участь в політиці до проповідей, наказів, промов, до закликів слідувати ідеалам, до красномовства. Тому стає зрозумілою болісна необхідність, з якою ідеаліст перетворюється в утопіста, в мрійника, в безсилого, хоча, можливо, і дуже яскравого фантазера. Це було для Платона не меншою трагедією, ніж усі його сицилійський невдачі; подібного роду трагедію потрібно визнати явищем типовим. Платон тут тільки один із найяскравіших зразків.
Будучи реставратором загиблої старовини, Платон хотів залишатися і фактично завжди залишався переважно представником грецької класики, класичного поліса періоду греко-перських воєн. У всякому разі жоден інший соціально-політичний лад не заслужив від Платона таких дифірамб. Знамениті перемоги при марафоні, Саламіні, Платеї, що сколихнули хвилю еллінського патріотизму, не давали спокою Платону протягом всього його життя, включаючи період "Законів".
У «Законах» – вічна покора законам, які вимагають від поетів і художників завжди тільки одних і тих же форм, одних і тих же настроїв. У цьому діалозі Платон, безсумнівно, побудував найжорстокішу поліцейську державу з насильницьким земельним зрівнянням, із всезагальним шпіонажем і з узаконеним рабовласництвом. У «Державі» майже не згадуються раби, селяни, і ремісники там економічно вільні. Зате в «Законах» у Платона рабство пронизує все. Щоправда, ідеалом раба визнається спартанський ілот, однак ілот - це державний кріпосний, чиє соціальне становище по суті мало чим відрізнявся від статусу раба. Крім того, Платон і в «Законах» все ще продовжує умовляти господарів і рабів жити згідно між собою і не порушувати загальних моральних правил. Але при всіх застереженнях сам факт рабства визнається в «Законах» відкрито, і без рабства Платон взагалі не мислить тут своєї ідеальногї держави. Про небувало жорстокі покарання як вільних, так особливо і рабів трактує вся IX книга «Законів».
Питається: чи могли такі казармені уявлення не вплинути і на теоретичну думку Платона? Звичайно, не могли. Адже реставратор примушений за допомогою фізичної сили боротися із суспільством, яке представляється йому суцільною стихією зла, причому зла аж ніяк не випадкового. Платон раптом починає стверджувати, що війна всіх проти всіх відноситься до самої природи суспільства, для якої характерний оголений і озлоблених інстинкт життя, і докорінні протиріччя як у відносинах однієї людини до іншої, так і в її відношенні до самого себе. «Те, що більшість людей називає світом, є тільки ім'я, на ділі ж від природи існує вічна непримиренна війна між усіма державами» («Закони»). Та ж вічна війна існує і між окремими селищами, між окремими будинками в селищі і між окремими людьми в домі. «Всі знаходяться у війні з усіма як у громадському, так і в приватному житті, і кожен [знаходиться у війні] із самим собою». Замість ідеальних основ життя тут проповідується звірина боротьба всіх проти всіх. Це свідчить про те, що Платон прекрасно розумів обмеженість свого реставраторського світогляду і тому протиставляє свою поліцейську казарму тому порядку речей, який він сам оголосив існуючим від природи. Неможливо собі уявити, щоб такий розумний чоловік, як Платон, не розумів трагедії свого життя та думки, коли він починав шмагати історію гумовою палицею в надії повернути її на шлях істинний. Чого варте, наприклад, його нове вчення в «Законах» про дві світові душі, добру і злу? Адже Платон тут ні більше, ні менше як відмовляється від самої основи свого ж власного вчення, впадаючи в якийсь зовсім не притаманний йому східний дуалізм. Крім того, тепер, за Платоном, не тільки бог керує світом: «Бог керує всім, а разом з богом випадковість і сучасність правлять усіма людськими справами. Втім, щоб уникнути різкості треба поступитися і сказати, що за ними треба й щось третє, саме мистецтво. Людина тут стоїть на останньому місці. Все це неминуче наслідок загальної концепції «Законів»: неможливо думати, що війна всіх проти всіх, як її розуміє Платон, є творінням тільки одного бога. Випадковість, доля, нерозумність і повне божевілля повинні грати в цій концепції не меншу роль, ніж те, що Платон називає богом.
Саме «Закони» - це єдиний твір Платона, який не містить в собі образу Сократа. Розмовляють тут якісь афінянин, Спартанець і крітянин, а про Сократа немає навіть згадки. И розмова-то відбувається десь на Кріті, між трьома безвісними старцями під час прогулянки від Кноссу до святині Ідейского Зевса. Але найголовніше - про що вони говорять. Всі їхні твердження прямо протилежні тому, чого навчав Сократ. Сократ вічно все піддавав критиці і часто двома-трьома питаннями руйнував ті загальновизнані авторитети, якщо вони того заслуговували. У «Законах» ж всяка критика заборонена, висувається вимога беззаперечного підпорядкування законам і кари для всіх невіруючих. Якщо б у такій державі, яка зображена в «Законах», з'явився вічно запитуючий и критикуючий Сократ, то, без сумніву, ці троє старців присудили б його вже не просто до цикуту, а до якої-небудь жахливої страти для залякування всіх критиків громадських основ, що представляються їм ідеальними.
Характерна відсутність Сократа в «Законах» - це у Платона, звичайно, не тільки акт розчарування, але й безсумнівний акт відчаю. Якщо в «Законах» розум все ще формально ставиться вище законодавства, то за своїм змістом цей розум може викликати тільки здивування: гарний же він, якщо у своєму ідеальному здійсненні він перетворюється у всезагальну в'язницю.
Платон все життя проповідував загальну гармонію, тобто був натурою, так би мовити, аполлонівського типу. Але гармонія може бути різна. Одна жива, тремтяча, вона активно бореться з безладом, з юродством. Це гармонія «Пірана» і «Федра». Інша гармонія - застійна, малосильна, вона заснована на примусі, насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової палиці. Платон, чуттєва натура, не міг не розуміти своєї принципової відмови від класичної гармонії в жертву гармонії казарми. І так як тут містилося протиріччя всього його життя та філософії, то це перетворилося для нього в свого роду філософське самогубство. Якщо Демосфен, переконавшись в остаточному краху класичного поліса, який він усіма силами намагався захистити, вдався до фізичного самогубства, то Платон вдався до філософського самогубства шляхом написання своїх «Законів». Все життя, особистість і творчість Платона – це напружена, неминуче і нездоланна трагедія. А чи не така взагалі є усяка реставрація незворотнього минулого? Платон - це одна з найбільш складних суперечливих проблем в історії філософії, одне з найбільш важко аналізованих історико-філософських протирічь.
Література
1. Платон. Сочинения в четырех томах. Т. 1 / Под общ. ред.А.Ф.Лосева и В.Ф.Асмуса; Пер. с древнегреч.СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та; .Изд-во Олега Абышко., 2006. – 632 с.
2. А. Швец. Статья: „ Платон об идеальном государстве”. – Минск, 2008. – 10 с.
3. Звиревич В.Т. Философия древнего мира и средних веков: Учебное пособие по курсу истории философии. – Екатеринбург; Деловая книга; М.: Академический проект, 2002.
4. Платон. Государство. Законы. Политика./Предисл. Е.И. Темнова. – М.: Мысль, 1998.
5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2000.
6. Философия права: Учебник/ О.Г.Данильян, Л.Д. Байрачная и др. – М.: Изд-во Эксмо, 2005.
7. Философия: Учебник/ Под ред. А.Ф. Зотова – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Академический проект; Трикста, 2004.
8. В. Виндельбанд. Платон; Пер. с немец. А. Громбаха, СПб.: Изд-во журнала «Образование», 1900. – 200 с.
9. Материал из Википедии – свободной энциклопедии
http://ru.wikipedia.org/wiki/Платон
10. Материалы интернет-ресурса Платоновского философского общества (Санкт-Петербургский государственный университет)
http://www.plato.spbu.ru/index.htm