Скептицизм
Як і всяке значне явище філософського життя і думки, скептицизм виник не на порожньому місці: він склався на основі ідей, які були вироблені попереднім йому розвитком філософії. Вже наївна діалектика перших ранніх шкіл грецьких фізиків і матеріалістів виявила постійну плинність всіх речей і явищ, виявила ряд протиріч між чуттєвими враженнями та поняттями. Були відкриті не тільки відносність всіх явищ, які сприймаються за допомогою почуттів, але також і відсутність підстав, які зробили б виправданим вибір між двома такими, що суперечать один одному твердженнями, оскільки вони спираються на свідчення і дані почуттів і чуттєвих сприйнять. Елейська школа встановила протиріччя між осяжним за допомогою почуттів зміною, рухом і що доводиться розумом незмінністю буття [5, с. 276].
Засновником скептицизму був Піррон родом з Еліди на Пелопоннесі. Умовно обчислюваний грецькими хронографами «розквіт» діяльності Піррона, тобто сорокарічний вік його, доводиться або на самий кінець VІ, або на перше десятиліття ІІІ ст. до н. е.; дати його життя, згідно Діогеном Лаертський, 365-275 рр. до н. е. [8, с, 498]. Еліда, з якої походив Піррон, була ареною діяльності так званих «елідскіх діалектиків». На філософський розвитокПіррона крім них мали вплив мегарські діалектики, але особливо вченняДемокріта, засвоєне Пірроном як з першоджерела, так і від послідовникаДемокріта – Анаксарха. Збереглися відомості про участь Піррона в азійському поході Олександра Македонського і про знайомство його з індійськими аскетами і сектантами, спосіб життя яких, можливо, сприяв певною мірою оформлення характерного для Піррона етичного ідеалу нічим не збурюються безтурботності («атараксія»). Учительськадіяльність Піррона проходила в Еліді. Він не був письменником заснованої нимшколи, обмежився усним викладом свого вчення і не залишив після себеніяких творів.
Склад ідей, що утворюють зміст пірронізма, не легко встановити, так як подальша традиція скептицизму приписала Піррону ряд положень, приналежність яких йому викликає сумніву і не може бути – за відсутністю творів самого філософа – перевірена. Назва течії походить відгрецького дієслова skeptomai, який в первинному і прямому сенсiозначає «озиратися» або «оглядатися», а у похідному - «зважувати»,«бути в нерішучості» [2, c. 352]. Останнє значення і лягло в основу найменування школи, так як для античного скептицизму характерно не пряме догматичне заперечення можливості пізнання, а лише утримання від рішучих висловлювань, від рішучої переваги однієї з двох суперечать одне одному, але, з точки зору скептиків, рівнозначних суджень. Історичні причини, що породили античний скептицизм і сприяли його подальшому відновленню через сто років після його виникнення, визначаються тим же соціально-політичним і культурним занепадом Греції, який був характерний для VІ – IІІ ст. до н. е. [5 c. 179].
Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття: їсти, коли відчуваєш голод, дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти в суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія» [1, c. 385].
Тож, пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.
3.3 Криза грецької філософії
Суспільно-політична криза грецьких полісів, утворення великих військово-монархічних держав викликали в кінці VІ – IІІ ст. до н. е. глибокі зміни у розумовому житті давньогрецького суспільства. Якщо початково активна участь у політичному житті визнавалася як обов'язок громадянина, то в цей період це усвідомлення витіснялося думкою про те, що окрема особистість не може протистояти загальній потребі світового порядку, що включає і політичну діяльність людини [36, c. 373]. Завдання філософії — визначення таких принципів особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. На перше місце висувалися питання етики, що спирається на вчення про природу і вчення про знання. У вченні про знання криза давньогрецької філософії цього періоду призвела до поширення філософського скептицизму.
З філософських шкіл, що виникли у VІ – IІІ ст. переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм [4, c. 397]. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі викладене Хрісіппом, IІІ ст. до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, всерухаючий і всеутворюючий розум. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнати закони природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання. Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про мимовільне відхилення атомів від прямої траєкторії та використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку явищ природи. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, про душу, а також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який слідує тільки необхідним і природним потребам. Найбільш значним із послідовників Епікура був римський філософ Лукрецій Кар [35, c. 605].
Для давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, ІІІ – ІІ ст. до н.е., пізніше Енесідем і Секст Емпірик характерні ідеї:
1) достовірності відчуттів,
2) однакової доказовості протилежних думок, з чого випливає
3) утримання від всяких суджень. У період римського панування в Греції відроджувались стародавні філософські вчення, набуваючи релігійного і містичного забарвлення. Містицизм характерний для гностицизму неопіфагорійців. Філософія неопіфагорейства приймає дуалізм Бога і матерії. Спробами подолати такий дуалізм шляхом введення посередніх початків були вчення Філона Александрійського (І ст. до н. е. – І ст. н. е.), а також філософія останньої школи давньогрецької філософії – неоплатонізму (IІІ – VІ ст. н. е. – Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл) [12, c. 518]. Система Плотіна – діалектика сходження від першоєдиного невимовного божества через посередні ланки: Розум, Світову душу, душі окремих людей – до небуття, або матерії, і зворотного руху людської душі, що з'єднується з богом в екстазі, що досягається шляхом вправ і аскези.
Отже, у VІ ст. н. е. давньогрецька філософія припинила свій самостійний розвиток, але її ідеї продовжували впливати на філософську думку всіх наступних періодів. Давньогрецька філософія постала вихідною основою всього подальшого розвитку західноєвропейської філософії, надавши визначальний вплив на становлення та формування середньовічної філософії (традиції платонізму та арістотелізму); надалі її ідеї засвоювалися і відтворювалися в різноманітних напрямках новоєвропейської філософії — як матеріалістичних, так і ідеалістичних напрямах.
ВИСНОВКИ
Згідно із поставленими завданнями, автор отримав такі результати:
1. Грецький духовий світ значно відрізняється від того Сходу, де він прийшов до духової дозрілості. Суто практичні стремління східних народів, релігійне забарвлення цілого мислення, що часто підлягає авторитетові і, шукаючи «доказів» та обґрунтування, задоволення «приблизними» результатами — все це не відповідало прагненням греків, як ми їх пізнаємо в VІІ-VІ ст. до н.е. Замість практичних потреб їх прагненням до пізнання керував суто теоретичний інтерес; замість підлягання авторитетові релігійному або традиційному, вони бажали будувати усе знання на логічних аргументах або й на досліді — все розуміти і, не задовольняючись приблизними результатами, хотіли досягти знання, теоретично досконалого до останнього ступня (порівняти, наприклад, грецьку геометрію або астрономію зі східною). Навіть у псевдонауковій сфері, наприклад, астрологія, греки перероблювали східні традиції в тому самому суворо науковому стилі. Подиву гідна також здібність греків перетворювати, перетоплювати елементи чужих культур у форми, властиві грецькому культурному стилеві: тому дуже важко, майже неможливо з'ясувати, що в печатках грецької культури є оригінальне, а що перейняте, запозичене з інших культурних сфер. Є лише непевні здогади про те, що греки в філософії запозичили від інших східних народів.
Греки ж приписували різні дотепні або й дійсні глибокі «сентенції», вислови, прислів'я різним «мудрецям» («сім мудреців»). І цей історичний цікавий матеріал залишається як не практична життєва «мудрість», а теоретичне думання.
Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської.