Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою розуму і тим самим перейти від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.
Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.
Вчення Сократа стало одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо сформував свою філософську систему об’єктивного ідеалізму. Це була перша теоретична узагальнена система в історії філософії. Знову постало питання - що таке першооснова? Першооснову буття Платон бачив в ідеї, "ейдосі". Ідеї - це сутності речей. Реально існує не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття, яка доступна лише для розуму. Ці сутності існують незалежно від суб'єкта.
Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, але має свою чітку структуру. На вершині піраміди - Благо; потім ідеї вищої цінності категорій буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір тощо), і, нарешті ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), ідеї предметів, створених людьми, ідеї відносин. У вченні Платона ідеї зображуються як:
1) причина або джерело буття, його властивостей і відносин;
2) парадигма (зразок), дивлячись на яку творець створює світ;
3) мета, до якої, як до верховного Блага, прагне все.
Світ речей – бліда копія світу ідей. Це світ, де існує першоматерія - хаотична, змінна, смертна. Між світом ідей і світом першоматерії - світ природи, сукупність матеріальних речей. Чуттєвий світ – це породження світу ідей і матерії. Чуттєва річ є неповною подібністю своєї ідеї. В той же час вона має стосунок до матерії, її безмежної подільності, й тим причетна до небуття. Платон вважає, що світ ідей - це світ дійсного буття. Чому ж люди відносять поняття буття до речей? Чому їх вважають первинними? Платон відповідає на ці запитання своєю знаменитою притчею про печеру. Люди живуть, як у печері, в чуттєвому світі речей, не здатні сприймати своїми органами чуття нічого, крім них, і тому навіть не здогадуються про існування справжнього буття, яким є світ ідей, а його блідими тінями є чуттєві речі. Лише розум допомагає їм споглядати світ ідей.
За Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.
Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному святі ідей сприймала їх безпосередньо і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в дуже затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто поступово пригадує своє знання про ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Поводирем душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від пут, які накладає на неї тіло, привчає сприймати світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний з процесом самовиховання і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля етичного самовдосконалення.
Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати філософам і воїнам. Але разом з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.
Учень Платона Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова " Платон мені друг, але істина – дорожча". Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:
І) матерія, або пасивна можливість становлення;
2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;
3) початок руху, бо світ існує в русі;
4) мета, до якої прагне все.
Аристотель показує нерозривну єдність матеріального і духовного початків буття. Кожна річ і Космос в цілому - це нерозривна єдність форми і матерії. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є чиста форма, позбавлена матерії, яка є причиною й остаточною метою всього, що існує. Світ існує вічно і вічно існує рух, зміна. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста форма, вищий розум, думка, зосереджена в собі. Аристотель визначав Абсолют як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом як предметом релігійної шани, деміургом, який визначає доцільність буття.
Вчення про нерозривність форми і матерії в чуттєвому світі зумовлює і особливості гносеології (вчення про пізнання) Аристотеля, який вважав, що предметом науки є загальне. Загальне існує і проявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво сприймається і пізнається розумом через нього. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Аристотель одночасно надає провідну роль розуму. Він створив логіку, яку розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Думки, вважає Аристотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між явищами і процесами світу. "Дійсне знання є тотожним з предметом пізнання" (Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.130.). Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізм наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.
Філософські системи Платона й Аристотеля завершують класичний період у розвитку античної філософії.
Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії:
При розгляді третього питання студенту треба звернути увагу на останній період розвитку античної філософії, в усьому розмаїтті його шкіл та напрямів..
Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, численні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад людиною невідворотних сил долі. Занадто багато в житті людини тепер залежало від випадковості, дії невідомих сил. Усі ці зміни в суспільному житті знайшли свій прояв у релігії, філософії, мистецтві.
Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають нові філософські школи, де основна увага зосереджується на проблемах етики, моралі. Серед них особливого поширення набувають вчення стоїків, філософія Епікура, скептицизм.
Засновником стоїцизму був Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він вбачав в етиці - знання є лише засіб для надбання мудрості, вміння правильно жити. Щастя полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Увесь світ стоїки вважали творчим вогнем, бога ототожнювали з творчою силою самої природи. "Ось чому Зенон у книзі про природу людини першим говорить, що (найвища) мета - це жити згідно з природою, а це означає жити доброчесно: адже саме до доброчесності веде нас природа".(Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.187.)
Засновником іншої впливової філософської школи періоду еллінізму був Епікур (34І-272 рр. до н.е.). Як продовжувач учення Демокрита, Епікур розвинув атомістичну теорію: атоми, які відрізняються за формою і розмірами, відрізняються також і за вагою. Епікур першим звернув увагу на атомну вагу. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою швидкістю за необхідністю. Але, на відміну від Демокрита, Епікур вважав, що спонтанне самовідхилення атомів від прямолінійного руху викликає їх зіткнення і утворює предмети. Рух атомів не повністю підкоряється невідворотній необхідності, а має й певний мінімум свободи. Так і людина: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі. Всесвіт є безмежним й безконечним у просторі й. часі. Душа людини не безсмертна, а помирає разом з тілом. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя, за Епікуром, є страх перед богами і смертю. Боги є, вони блаженні, але не втручаються в людське життя. А про смерть мислитель сказав: "Смерть для нас ніщо: що розклалось, то нечутливе, а що нечутливе, то для нас ніщо" ( Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.179.)