Спадкоємність, наступність, спадковість теоретичної й практичної діяльності є тією запорукою, яка забезпечує безперервність і нескінченність пізнання людиною світу й самого себе в цьому світі.
Основні терміни
Абсолютна істина – повна беззаперечна відповідність знання дійсності, ідеал пізнавальної діяльності, до якого людське пізнання безкінечно наближується, ніколи його не досягаючи як кінцевого результату.
Агностицизм – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.
Гносеологія – вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання.
Епістемологія – те саме, що й гносеологія. Використовується в англомовних країнах.
Інформація – відомості про об’єкт, зафіксовані в той чи інший спосіб суб’єктом пізнання.
Методологія – вчення про методи пізнання й перетворення світу; сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту її пізнання.
Об’єкт – те, на що спрямована пізнавальна активність суб’єкта.
Практика – предметно-речова діяльність, що спирається на надбані людством знання.
Скептицизм – філософська концепція, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини.
Суб’єкт – джерело пізнавальної активності.
Питання та завдання для самоконтролю.
1. Яким чином відбувається процес взаємодії суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання?
2. Що таке агностицизм і яким чином він пов’язаний із скептицизмом?
3. Що таке інформація? В чому полягає її зв’язок із знанням? В чому різниця між ними?
4. В чому саме полягає двоєдність пізнання людиною світу?
5. Чи існує абсолютна істина?
6. Поясніть, як ви розумієте вислів Джордано Бруно: "Пізнання не знає пересичення"?
7. Які існують методи наукового пізнання?
8. Які принципи наукового пізнання Вам відомі?
Література
Основна:
Алексеев В.П., Панин А.В. Философия. Учебник. – М.: Проспект, 1999. – С. 117-146; 187-230; 321-342.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч. Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.2. – С. 318-415.
Введение в философию: Учебное пособие для вузов. Авт. кол. Фролов И.Т. и др .– М.: Республика, 2003. – С.452-484.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 167-193.
Філософія: Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – С.261- 335.
Філософія: Підручник / за ред. Бичко І.В. – К.: Вища школа, 2001. – С.162-192.
Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів Проичепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.292-316.
Додаткова:
Гуревич П.С. Основы философии: Учебник – М.: Гардарики, 2000 – С. 204-225.
Дротянко Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 94-170.
Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС.2000. – С.414-456.
Першоджерела
Бэкон Ф. Новый Органон – Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1978. – Т.2. – С.12 – 19.
Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Работы разных лет. В 2-х т – М.: Мысль, 1970. – С. 11 – 15.
Кант И. Критика чистого разума – Симферополь: Реноме, 1998 – С.72 – 75.
Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. М.: Мысль, 1991 – С.498 – 499; 508 – 509; 543 – 549.
Рассел Б. Человеческое Познание. Его сферы и границы. – М.: Мысль, 1997. – С.158 – 174.
Метою теми є ввести студентів у предмет соціальної філософії. Це означає, що треба зрозуміти причини зародження суспільства, рушійні сили його становлення і розвитку. Ключові поняття: суспільство, соціальна діяльність, суспільне буття, суспільна свідомість, соціальна структура суспільства, історична періодизація суспільного розвитку.
Тему слід розкрити через розгляд наступних питань:
1. Предмет і структура соціальної філософії.
2. Структурованість соціальної системи.
3. Історична періодизація суспільного розвитку.
Приступаючи до розгляду першого питання теми, студентам треба звернути увагу на те, що вивчений матеріал історико-філософського вступу та філософської пропедевтики, який увійшов до 1-го модуля, є фундаментом для дослідження сутності суспільства. Треба засвоїти найбільш загальні основи виникнення, функціонування та розвитку суспільства як системи конкретно-історичних форм соціальної діяльності людей, їх груп. Це і складає специфіку соціального пізнання, соціальної філософії в цілому.
Питання "Що таке суспільство? В чому полягає його сутність?" - не нові. Протягом століть, з моменту зародження наукового пізнання, людство робило спроби відповісти на ці питання, зрозуміти специфіку суспільних явищ, характер зв’язку між людиною й суспільством. Це знайшло своє відображення в різних концепціях. Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, відповісти на питання, що таке суспільство, чому відбуваються його зміни, яка роль людини, її свідомості в цьому процесі.
Розкрити тезу, що в розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні теорії. Чи не першими в цьому були античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співбуття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне "суспільство" - "державу богів і людей". В античній філософії побутували й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об’єдналися в суспільство. Вони розподілили між собою окремі суспільні обов’язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердили правила стосунків між собою.
Показати, що в епоху Середньовіччя в поглядах на суспільство переважало його тлумачення як Граду Земного на противагу Граду Небесному, божественому.
Підкреслити, що мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову висунули ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Подібне уявлення про суспільство переважало у XVІІІ ст. На противагу цьому Г.В.Ф. Гегель (1770-1831) стверджував, що держава - це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоби бути формою організації світу. Вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і необхідним буттям абсолютної ідеї, створюючи громадянське суспільство для досягнення своїх цілей. Соціологи Джон-Стюарт Мілль (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903), продовжували розвивати "універсальну" теорію суспільства. Інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм (1858-1917), розглядаючи його як єдність різноманітних ідей, вірувань - релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних, - що реалізуються завдяки посередництву індивідів.
Принципово іншою є точка зору К. Маркса (1818-1883), який, розкриваючи джерела та основу виникнення і розвитку суспільства, писав: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил... На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередені яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови". З його точки зору, діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин відображається в законі відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Обумовленість удосконалення виробничих відносин характером і рівнем розвитку продуктивних сил, і в той же час активний вплив виробничих відносин на продуктивні сили є об’єктивною закономірністю. Порушення відповідності між продуктивними силами і виробничими відносинами, відставання останніх перешкоджає розвиткові продуктивних сил, внаслідок чого відбувається зниження темпів росту продуктивності праці, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Продуктивні сили становлять матеріальну основу практичної діяльності, але розвиток цієї матеріальної основи забезпечується чи стримується системою виробничих відносин.
На підставі аналізу різних підходів до пояснення сутності суспільства можна стверджувати, що суспільство є певною єдністю, яка виявляє себе в об’єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім’ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями – мораллю, мистецтвом, релігією, філософією, - має форму суспільного життя, співбуття людей, їх груп.
Показати, що сучасні дослідження сутності суспільства ґрунтуються на двох головних поняттях – суспільного буття та суспільної свідомості. Суспільне буття - сукупність всіх форм життєдіяльності людей, їх груп в суспільстві. Суспільна свідомість - система ідеального відображення, освоєння та перетворення суспільного буття людей. Суспільна свідомість, духовна діяльність, які є відображенням суспільного буття, виступають регулюючим чинником усіх суспільних відносин.