Середньовічна філософія є релігійною філософією, тому свідомість тлумачиться нею як "душа", в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму (Філон Александрійський), але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Пізніше, в філософії Тертулліана, віра вже буде протиставлятися розуму, якому відмовляється у спроможності дослідити основи Бога і віри. Представники схоластичного напрямку цього періоду (Еріугена, Кентерберійський), а також Абеляр, Фома Аквінський як представники ідеалістичного реалізму вважали поняття реально існуючими. Фома Аквінський обгрунтовув можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. На відміну від реалістів, представники номіналізму (Дунс Скот, Р. Бекон, У. Оккам) стверджували, що поняття не існують реально, а є іменами речей.
В епоху Відродження проблема свідомості (особливо у представника раннього Відродження Мірандола) тлумачиться як інтелектуальна засада могутнього потоку творчості, який притаманний людині. В "Трактаті про безсмертя душі" філософ Помпанацці ставить проблему розумності душі в хрістіанському звучанні. В філософії М. Кузанського і Дж. Бруно розум отримує нові значення. Кузанський стверджував, що діалектичним є лише той розум, який спроможний пізнати Бога. За Бруно, можна говорити про Світову душу як здатність матерії утворювати будь-які форми. Він тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.
Філософія Нового часу розвивається у тотожності з науковим пізнанням. Це спричинило особливості у тлумаченні природи свідомості. Оскільки наука Нового часу базується на досвіді та експерименті, то більшість філософів цього часу виходять з незалежності розуму від віри і науки від релігії. Іх (починаючи від Галілея і продовжуючи Декартом, Ф. Беконом, Лейбніцем, Спінозою) інтереси переміщуються в теорію пізнання, логіку та методологію науки. Це означає, що свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Так, Ф. Бекон пише "Новий Органон", у якому піднімає на новий рівень проблеми логіки і виводить чотири ідоли пізання; Т. Гоббс розриває свідомість між емпіризмом та раціоналізмом і тому закладає основи дуалізму; Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: "немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті". Р. Декарт викладає свою концепції рівнів пізнання в роботі "Міркування про метод"; в об’єктивному ідеалізмі Лейбніца ідеальне тлумачиться як духовність, що притаманна монадам, які є основами світу. Лейбніц розрізняє монади, яким властива лише перцепція (пасивне і неусвідомлене сприйняття), і монади-душі, яким властива аперцепція (наділені свідомістю). Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.
Філософи французького Просвітництва (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д’Аламбер, Д. Дідро, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, Е. Кондільяк, К. Гельвецій) залишаються механіцистами в тлумаченні походження свідомості. Але внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, свідомість розглядається на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості. Звідси виникла антиномія: з одного боку, стверджували філософи цього часу, обставини породжують "точки зору" а з іншого – точки зору впливають на матеріальний світ. Розв’язання цієї суперечності з позицій механістичного матеріалізму було неможливим.
Отже, в наступній – німецькій класичній – філософії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) проблема свідомості й сама свідомість стає предметом ідеалістичного тлумачення. Але такі інтерпретації свідомості та мислення мали величезне значення для пізнання їх універсальної природи, адже тільки ідеалізм, особливо в його об’єктивній формі, спроможний обґрунтувати природу мислення через універсальні закони і категорії. Діалектичний матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс) вивів матеріалістичні підстави походження свідомості, використавши теоретичні засади ідеалістичних систем попередників.
Предметно-практичні засади виникнення свідомості.
Розглядаючи друге питання, студентам необхідно зрозуміти, що феномен свідомості безпосередньо пов’язаний з такою властивістю матерії як відображення. Але свідомість виступає соціальною формою відображення. Тому свідомість є ключовим поняттям філософії, соціології та психології і визначає людську спроможність ідеального відтворення реальності, а також механізми та форми такого відтворення. Оскільки ж людина має історичне походження, то й феномен свідомості може адекватно розумітися в контексті розвитку матеріального світу взагалі. Тому видатний філософ Нового часу Б. Спіноза визначав свідомість як атрибут субстанції, тобто як необхідну, суттєву та невід’ємну властивість матерії. Отже, у своєму розвитку матеріальний світ закономірно досягає такої форми самовідображення, якою є свідомість. Тому ідеальне і є суб’єктивним образом об’єктивної реальності, відображенням зовнішнього світу у формах діяльності, свідомості і волі людини. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їхнього життя. В цьому розумінні не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість. Наші відчуття, наша свідомість є лише образом зовнішнього світу, а відображення не може існувати без відображуваного, але відображуване існує незалежно від того, що відображає. Що являє собою відображення? Як всезагальна властивість матеріальних об’єктів, відображення є зміною, реакцією, зліпком будь якого предмету, або явища, які взаємодіють з іншими предметами чи явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.
Оскільки свідомість є суто суспільним явищем, то вона народжується виключно у суспільній формі матеріального руху. А суспільною формою матеріального руху є предметно-практична, матеріально-виробнича діяльність суспільства у цілому і людини як компонента продуктивних сил. Якщо кожна форма матеріального руху містить у собі всі інші у "знятому" вигляді: механічна форма руху є переміщенням макротіл, фізична – механікою молекул, хімічна – фізикою атомів, біологічна – фізикою клітин, то предметно-практична діяльність суспільства і людини характеризується тим, що вона є універсальною взаємодією з природою у цілому – в розумінні усіх її матеріальних форм руху, включаючи і саму себе як суспільну форму руху матерії. І якщо в попередніх формах матеріального руху перехід однієї форми в іншу здійснюється стихійно, то перехід одних речей в інші на рівні суспільної форми матеріального розвитку – практику – здійснюється:
а) свідомо – через усвідомлену людиною мету своєї діяльності;
б) опосередковано – через сукупність суспільних відносин.
Таким чином, принциповою особливістю суспільної практики є її універсальність, а свідомість як універсальна форма відображення світу може виникати лише в універсальних підставах. Чому, наприклад, діяльність тварини не можна ототожнювати з діяльністю (практикою) людини, адже організованість діяльності тварин не можна заперечувати – досить згадати високий рівень природної організації діяльності бджіл, мурах та інших тварин. Коли постає питання про таку відмінність діяльності людського суспільства та тварин зазвичай дається відповідь, що людина відрізняється від тварин тим, що вона є розумною істотою. Але така відповідь породжує знов питання: а чому саме людина є розумною істотою? Звідки в неї виникає здатність мислення?
Для повної відповіді необхідно виявити основу виникнення людської свідомості, тобто знову звернути увагу на якісні риси людської практики. Основною рисою, що відрізняє практику людини від діяльності тварини є те, що людина підкорює світ, підпорядковує його собі залежно від власних потреб. Таким чином, людина спроможна оволодіти безкінечною кількістю форм діяльності. Тварина від природи запрограмована на один єдиний від діяльності й ніколи в принципі не може оволодіти іншим. В цьому розумінні людина підкорює собі навколишній світ, тварина пристосовується до навколишнього світу. Людина може жити в будь-яких обставинах, а тварина може жити лише в умовах, на які вона запрограмована біологічно, адже вона не спроможна усвідомити і підкоряти невідповідні її природним потребам обставини. Саме тому, на відміну від тварин, людина є істотою універсальною. Людина усвідомлювати свої потреби, а тварина діє інстинктивно. Спосіб існування тварини залежить від діяльності її природних рефлексів та рефлекторного реагування на навколишнє середовище. Таким чином, тварина запрограмована на один вид діяльності і, тим самим, не є і не може стати універсальною. Отже, як доводить вітчизняний філософ Б. О. Парахонський, не зважаючи на елементарні прояви у неї "протоісторичного індуктивного адаптування до реальності", тварина не може стати свідомою істотою.
"Ключовим пунктом" у виведенні людиною себе "з тваринного царства" та становлення неї свідомою істотою є те, що, на відміну від тварин, діяльність яких направлена безпосередньо на здобування і вживання їжі, людина створює знаряддя праці, яке використовується опосередковано – як засіб виробництва їжі і умов існування. Отже, тварина пристосовується під природу, а людина переробляє природу відповідно до своїх потреб. Саме у цьому опосередкованому (абстрактному у тому розумінні, що знаряддя праці не споживається фізіологічно) акті виробництва і виникає така ідеальна абстракція як свідомість.
Таким чином, розуміння суспільної предметно-практичної, виробничої практики людини у тому, що вона стає розумною істотою тоді, коли виробляє щось, що до неї у природі не існувало. Це "щось" є знаряддя праці, яке виробляється з природних засобів, але має виключне виробниче значення. Не випадково людина виникає історично не на півночі, де могли вижити виключно ті види тварин, які були пристосовані до жорстких природних умов, і не на півдні, де було досить їжі, щоб тваринам не бути вимушеними виробляти щось додаткове, а саме в ареалі середньої полоси земної кулі де умов для існування одночасно було і достатньо, і недостатньо. Отже, в знаряддях праці суспільна діяльність отримує своєрідну форму накопиченого досвіду людського колективу, який стає за часом естафетою суспільного розвитку взагалі в формі продуктивних сил. Оскільки ж суспільна практика носить свідомий характер, то свідомість виступає ідеальним знаряддям праці, адже практика людини не може здійснюватися поза усвідомленням своєї мети.