Програмне теоретичне обґрунтування світоглядно-гуманістичної переорієнтації філософії здійснене у 1968-1969 pp. В.І.Шинкаруком. Творчий колектив київських філософів (головним чином працівників Інституту філософії) видає серію праць виразно антропологічної спрямованості "Людина і світ людини" (К., 1977), "Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій" (К., 1977) та ін.
Обґрунтувати тезу, щонове відродження української духовної культури, в тому числі й філософії, наступає з кінця 80-х - початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.
Основні терміни.
Дoклacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї – прадавня історія культури українського народу – ХVII ст.
Клacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї - ХVIIІ ст. – перша чверть ХХ ст.
Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя – 20-ті рр. ХХ ст. – сьогодення.
Питання та завдання для самоконтролю.
1. Опишіть характерні риси світогляду українського народу.
2. Розкрийте зв’язок міфологічної свідомості слов’ян із християнськими нормами.
3. Розкрийте соціально-політичні умови культурного розвитку в Україні наприкінці XIV-поч. XV ст.
4. Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії ?
5. Розкрийте місце й суть серця як символу людського існування в українській філософській традиції.
6. Якою мірою М.Гоголь дотичний до історії української культури ?
7. Порівняйте погляди І. Франка (праця "Наука і її взаємини з працюючими класами") і К. Маркса на рушійні сили історичного процесу.
8. Які чинники, на думку Л. Українки, мають визначати волю людини? В чому роль держави як гаранта прав і свобод громадян ?
9. На ґрунті ідейної спадщини М. Хвильового, Д.Донцова, В. Липинського, Д. Чижевського проаналізуйте характер зв’язку філософії та політики.
10. Які проблеми дослідження історії української філософії потребують, на Вашу думку, особливої уваги?
ГОРСЬКИЙ В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник.-К., 2001.-376 с.
ІСТОРІЯ філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.). – К., 1994. – 561 с.
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 305-405.
ОГОРОДНИК І.В., ОГОРОДНИК В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник. - К., 1999. – 543 с.
ФЕДІВ Ю.О., МОЗГОВА Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Україна, 2001. – 512 с.
ІСТОРІЯ української культури. - В 5-ти т. - К., 2001.
ОГОРОДНИК І. В., РУСИН М. Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997.
УКРАЇНСЬКА та зарубіжна культура / за ред. Заковича М.М. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. – 622 с.
УКРАЇНСЬКІ гуманісти епохи Відродження: В 2 т. / За ред. В.М.Нічик. – К., 1995. – 860 с.
ЧИЖЕВСЬКИЙ Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.
ICTOPIЯ фiлocoфii Укpаїни. Xpecтoмaтiя: Haвч. пociбник /Kep. aвт. кoл. М.Ю.Pуcин. K., 1993.
"Одне й те ж в нас: живе і мертве; те, що спить,
і те, що не спить; молоде й старе, бо ЦЕ, що
змінилось, є ТЕ, і навпаки, ТЕ, що змінилось, є ЦЕ".
Геракліт.
9. Діалектика як вчення про розвиток
Метою даної теми є: засвоєння студентами найбільш важливих положень діалектики як теорії розвитку через з’ясування того, що таке діалектика і які її історичні форми; на яких принципах побудована діалектика; в чому полягають її закони; що таке категорії діалектики і що вони собою виражають. Тому розкриття теми відбуватиметься через розгляд наступних питань:
1. Діалектика та її історичні форми.
2. Принципи і закони діалектики.
3. Категорії діалектики.
Діалектика та її історичні форми
Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали "мистецтво задавати питання й давати на них відповіді", мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.
Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Саме такий підхід надає змогу розглядати і природу, і суспільство, і людське мислення не відриваючи їх одне від одного, а в їх органічному взаємозв’язку. Вчення ж, що базується на запереченні наявності в дійсності зв’язків усього з усім, Гегель назвав – на противагу діалектиці – метафізикою, запозичивши це слово також з античної філософії.
Слід зауважити, що гегелівська діалектика не була якимось абсолютно новим філософським вченням. Майже за дві з половиною тисячі років до Гегеля Геракліт Ефеський (від назви міста, в якому він народився) фактично створив підґрунтя для формування і гегелівської, і наступних за нею типів і форм діалектики як вчення про зв’язок усього з усім.
Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика – діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.
В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, "світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов" (История античной диалектики. – М.: Мысль, 1972. – с. 88).
Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі (предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв’язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж – ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний. Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний, тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв’язків, руху й розвитку не веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення.
Принципи й закони діалектики
Діалектика, як і кожне інше вчення, що претендує бути теорією, тобто, системою наукових знань про певну сукупність предметів, явищ, процесів, має спиратися й дійсно спирається на певну систему принципів. Під принципом в даному випадку розуміється первоначало, те, що лежить в основі. Такими принципами для діалектики як вчення про всезагальний зв’язок, рух і розвиток є:
– принцип єдності світу (весь світ – єдиний в своєму існуванні і в своєму походженні);
– принцип сходження від абстрактного до конкретного ( під конкретним розуміється єдність різноманітного, або ж єдність у різноманітності);
– принцип збігання початку й кінця (проходячи певне коло свого само розгортання, все повертається до вихідної точки, але вже на новому витку спіралі само розгортання);
– принцип збігу логічного і історичного (логічне – це ніщо інше, як "зняте" історичне, тобто таке, що звільнене від усього випадкового, "наносного", не-необхідного).
Кожен із цих принципів взаємодоповнює інші, тому, взяті в цілому, вони становлять собою не довільну сукупність, не механічне нагромадження, а цілком визначену систему, тобто, упорядковану єдність елементів, що її складають.
Виходячи з принципу єдності світу, не можна не визнати, що, оскільки світ – єдиний і в своєму існуванні, і в своєму походженні, в ньому існують зв’язки усього з усім, і немає в світі нічого, що не було б пов’язаним з усім іншим у той чи інший спосіб. Якщо ж це саме так, то серед усіх незчисленних зв’язків обов’язково існують такі, які мають сталий, необхідний, суттєвий, повторюваний характер. Саме такі зв’язки і становлять собою те, що має назву закону.
Таким чином, закон є проявом і вираженням сталих, необхідних, суттєвих, повторюваних зв’язків.
Слід зауважити, що таке визначення поширюється лише на так звані об’єктивні закони, тобто на ті, що діють у природі, суспільстві й людському мисленні об’єктивно, незалежно від волі й бажань як окремої людини, так будь-яких груп людей. Як відомо, існують ще й інші закони – ті, що складають собою законодавчу базу будь-якої держави – так звані юридичні або ж правові закони, й на них таке визначення не поширюється. Юридичними законами регулюються (повинні регулюватись) правові відносини між людьми в державі. Оскільки ж вони розробляються, приймаються і затверджуються, а не відкриваються людьми (як це має місце у випадку із об’єктивними законами), остільки юридичні закони не завжди мають необхідний характер.