Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший - майнова нерівність; другий - нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій - пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність - усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.
1. Вплив Києво-Могилянської академії на філософську думку українського та інших слов'янських народів.
Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти - католицизм чи протестантство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру.
Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році.
Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями,
Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.), білоруської (Г. Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.
2. Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії.
При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній - Ф. Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси - І. Гізель, Г. Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.
3. Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.
Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г. Кониський, Г. Щербацький, Ф. Прокопович та інші, були такі:
1) матерія в якийсь певний час була створена Богом;
2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл;
3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух;
4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння;
5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії;
7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.
4. Г.С. Сковорода - видатний представник філософії українського Просвітництва.
Г.С. Сковорода (1722-1794 рр) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.
Головна проблема філософії Сковороди - це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г. Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс". Розмова про те: пізнай себе". Сюди належить твір "Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе", діалог "Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко". У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.
Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. "Весь мір, - пише він, - состоит з двох натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видима - називається тварь, а невидима - Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет". Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.
Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Великий світ - це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи - вогонь, повітря, вода і земля.
Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а й в малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, - вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.
Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.
Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) - "Дружня розмова про душевний світ". У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої ("сродної") праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775-1780 рр) належать "Ікона Алківіадська", "Жінка Лотова". У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783-1784 рр) - "Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке", - йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі "Діалог. Ім'я йому - Потоп зміїний" викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.
Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про "сродну працю". При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм "сродна", відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.
1.І. Кант - засновник німецької класичної філософії.
І.І. Кант (1724-1804 рр.) - родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.