Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.
Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз - мислине розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез - зворотній процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частий предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає, вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.
Метод сходження від абстрактивного до конкретного - метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого давність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.
Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види розумових міркувань, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний впродовж в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про загальне чи часткове.
Наукове спостереження - метод вивчення ознак і відношення окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.
Експеримент - метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно віручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.
Методи аналогії і моделювання - методи, що грунтуються на знаннях, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на інший об'єкт,, менш вивчений.
Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище.
Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші.
Динамічні і статистичні методи - дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження - не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.
Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.
Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.
1. Філософське розуміння культури.
Поняття "культура" виникає одночасно з формуванням науки Нового часу і зародженням буржуазних відносин. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось/таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVI столітті, коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному " становищі людини, в її взаємозв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про культуру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої діяльності.
У буденному розумінні культура - це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей "людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну. сукупність результатів людської діяльності, це - лише її зовнішня, предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення людини. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає, саме за розвиток людини як Людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську форму, відображує історичний. досвід, знання, смисли, значення, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей, здібностей. Світ людської культури - це і природа, і суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення людського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не" починається там, де закінчується природа, вона не є певною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачає відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Культура є, разом з тим, способом і формою "олюднення" суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продукує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означає - бути людиною. Культурою є весь світ як поле людських смислів і значень. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні засоби по-справжньому людського існування і самотворчості.
2. Цінності і ціннісні орієнтації.
Світ предметів, в якому живе людина, створений нею і тому їй небайдужий. Людина вкладає в речі свою працю і свою душу, надає їм значення і сенсу. Цінність - це людський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи іншого предмету, тим більш небайдужим, небезстороннім є її ставлення до нього. Цінність існує об'єктивно як властивість предмету. Але це неприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети - ні позитивні, ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреб людини, оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність - поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об'єкта саме для людини. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але вони завжди переживаються і сприймаються суб'єктивно.
Цінності можуть бути предметними і суб'єктними. Предметні цінності - це ті сторони будь-яких об'єктів людської діяльності, які викликають суб'єктивне відношення до них людини. Предметні цінності - це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність), культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об'єктів пізнання або перетворення. Він набуває суб'єктивного значення, переживається людиною як частина її самої, на нього розповсюджуються людські якості і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів-в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях "позитивного" і "негативного": добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо. Способом і критерієм оцінки виступають суб'єктивні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативів і заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом колективної діяльності людей - соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність.
Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей:
загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.