Протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин виявляється в протиріччі класових інтересів і боротьбі антагоністичних класів. При цьому класова боротьба розглядається в марксизмі як рушійна сила історії, саме завдяки якій (в остаточному підсумку) відбуваються прогресивні зрушення в розвитку продуктивних сил суспільства, зміни в характері і змісті виробничих відносин, що відповідають їм. Вищою формою класової боротьби є соціальні революції, їх Маркс називав «локомотивами історії». Вони виводили суспільство з застою, надавали йому нові стимули для розвитку, прилучали до активної діяльності народні маси, що, на думку Маркса, є «справжніми творцями історії», на відміну від видатних особистостей, що вважалися такими у домарксистській історичній традиції.
У середині XIX ст. усе це була оригінальна теорія, що знайшла численних прихильників; і цьому багато в чому сприяла сама обстановка в Західній Європі: загострення класової боротьби між буржуазією і пролетаріатом, поява перших політичних партій і об'єднань робітників, перших їх міжнародних організацій (I і II Інтернаціонали). Події 1917 р. у Росії і їх наслідки в інших країнах і регіонах сприяли зміцненню історичного матеріалізму, що був зведений революційними вождями в ранг теоретичної основи соціалістичної революції і практики просування до комунізму (тобто став основою політики).
Однак у цьому таїлася небезпечна для нього тенденція: можливість його догматизації і спрощення, підведення його спірних, недостатньо розроблених положень під «реальну практику» і конкретну політику конкретних держав і особистостей. Історичний матеріалізм із теоретичної концепції перетворився в ідеологію, і це визначило його долю.
Сьогодні, після сімдесятирічного панування тоталітарного режиму ідейною базою якого і був догматизований історичний матеріалізм, ми переконуємося в тому, що історія «пішла не за Марксом»: соціалістичні революції так і не відбулися на Заході, комунізм ніде так і не був побудований, а розкритикований К. Марксом капіталізм шляхом ряду глибоких трансформацій зумів перетворитися і створити таке суспільство, яке у багатьох відношеннях виявилося вище «соціалізму». Історична концепція К. Маркса виявила свій утопізм.
При всьому цьому не можна не бачити того, що вона охоплювала дуже істотні аспекти проблеми історії. Вона підкреслила роль природних матеріальних факторів в історії, вплив суспільних начал на людину, включила в себе проблему відчуження і пропонувала шляхи його подолання; вона ґрунтувалася на ідеї єдності людства, несла в собі думки епохи Просвітництва про прогрес, рівність і справедливість тощо. К. Маркс одним з перших помітив вихід на історичну арену людської маси, що надавало історії особливий, небачений раніше зміст.
Однак він, мабуть, допустив і помилки. Вони полягали в недооцінці ролі приватної власності в історії людства і особистості; у необґрунтовано завищених надіях на промисловий пролетаріат як на головну соціальну силу прогресу (пролетаріат у К. Маркса відігравав роль нового Месії). Очевидно також, що міркування його про звільнення праці у своїй сукупності не брали до уваги елементарні розуміння загальнолюдської моралі, тому що насильство розглядалося як «повитуха історії» і однозначно тлумачилось як форма породження нового, прогресивного. Крім того, сама теорія суспільно-економічних формацій недостатньо підтверджувалася досвідом попередньої К. Марксові історії, у ряді випадків у неї не вписувалися події і факти європейського і особливо азіатського регіонів.
У ХХ ст. досить поширені і концепції, які стверджують, що в основі суспільного розвитку лежить розвиток техніки і технології. Багато дослідників вважають, що приблизно в XV – ХVII ст. у Європі сформувався особливий тип цивілізаційного і культурного розвитку, який можна назвати техногенною цивілізацією. В епоху Просвітництва, на їх думку, завершилося формування світоглядних установок, що визначили наступний розвиток техногенної цивілізації. У системі цих установок сформувалася ідея особливої цінності прогресу науки і техніки, а також переконання в принциповій можливості раціональної організації соціальних відносин. Це переконання спиралося на реальний факт впливу штучно створеного людиною предметного середовища на всі види його життєдіяльності, на зростання динаміки соціальних зв'язків, їх швидкої трансформації. Досить розповсюдженим стало ствердження, що техніка – єдиний засіб вирішення всіх людських проблем і досягнення соціальної гармонії. Це стало основою формування концепції технологічного детермінізму.
Основними концептуальними рисами технологічного детермінізму є: перетворення НТП у детермінанту усіх соціальних змін: розвиток техніки і технології розглядається як висхідний момент суспільного розвитку; абсолютизується соціальна цінність техніки і технології, передбачається, що вони автоматично, стихійно породжують нові суспільні відносини; заперечується залежність розвитку науки і техніки від соціальних умов.
Ґрунтуючись на принципі технологічного детермінізму, виділяються певні етапи (щаблі) розвитку суспільства. В основу кожного етапу покладений свій особливий техніко-технологічний тип виробництва: чи то машини епохи промислової революції чи раціоналізоване й автоматизоване виробництво (конвеєр, автомати й автоматичні лінії), промислові роботи й електронні пристрої, що використовуються у виробництві і, нарешті, інформаційна техніка і технологія. Найчастіше апологети цієї концепції виділяють в історії людства три стадії: «традиційне, аграрне» суспільство, «індустріальне суспільство», «постіндустріальне» (або інформаційне суспільство). Остання стадія розглядається, з одного боку, як принципово новий виток історії, а з іншого – як продовження попереднього, як його нова фаза.
Принцип «технологічного детермінізму» суспільного розвитку обґрунтовує зокрема З. Бжезинський. У книзі «Між двома епохами. Роль Америки в технотронну еру» (1970) він намагається довести, що «технотроніка», під якою він розуміє нову техніку й електроніку, і їх вплив на культурний, психологічний, соціальний і економічний розвиток суспільства, визначає соціальний устрій, є вирішальним, самодостатнім фактором соціального прогресу. При цьому технологічний детермінізм залишає наче осторонь духовну і культурну сторони життя, не визнає за ними активного впливу. Людина в цьому випадку розглядається як зовнішній регулятор, свого роду зовнішня сила стосовно науково-технічного і соціального прогресу, а не як першопричину соціального розвитку.
У 80-і роки під впливом НТР відбувається бурхливий розвиток «індустрії знань», комп'ютеризації і появи розгалужених інформаційних систем. Почався перехід до нових форм організації праці, змінюється її характер, система суспільних відносин, модифікується вся сфера економічних зв'язків. Створюються наукові і технічні передумови для перетворення всього матеріального і духовного життя суспільства.
Концепції «індустріального суспільства», «суспільства загального благоденства», що розроблялися західними науковцями, заміняються різними варіантами «постіндустріального суспільства» – «постбуржуазного» (К. Боклдінг), «технотронного» (З. Бжезинський), «програмованого» (А. Турен), «суперіндустріального» і «інформаційного суспільства» (О. Тоффлер), автори яких звертають особливу увагу на збільшення питомої ваги виробництва, перетворення і передачі інформації і наукового знання в сфері суспільного виробництва. Вираз «постіндустріальне суспільство» широко вживається в сучасній літературі, і майже кожен автор наділяє його своїм, особливим змістом. Ця ситуація не в останню чергу зв'язана з тією обставиною, що слово «постіндустріальне» вказує лише на положення даного типу суспільства в часовій послідовності стадій розвитку – «після індустріального», – а не на його власні характеристики. З іншого боку, у 70-і роки в Японії для вирішення завдань її економічного розвитку розробляється концепція інформаційного суспільства. Розглядаючи перспективи розвитку Японії, Й. Масуда, голова Інституту інформаційного суспільства й один з авторів Плану інформаційного суспільства, що був представлений Інститутом розробки і використання комп'ютерів (JACUDI), висунув цю концепцію (поняття постіндустріального суспільства, на його думку, дуже невиразно).
У цей же час відбувається конвергенція двох ідеологій – інформаційного суспільства (Масуда, Тоффлер) і постіндустріалізму (Белл, Мемфорд, Турен і ін.). Варіант конвергенції ідей постіндустріалізму й інформаційного суспільства в дослідженнях Д. Белла презентує книга «Соціальні рамки інформаційного суспільства» (1980). Вираз «інформаційне суспільство» у Белла – це нова назва для постіндустріального суспільства, що підкреслює не його місце в послідовності щаблів суспільного розвитку – після індустріального суспільства, – а основу визначення його соціальної структури – інформацію. Інформаційне суспільство в тлумаченні Белла має всі основні характеристики постіндустріального суспільства (економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтованість у майбутнє й обумовлене нею керування технологіями, розвиток нової інтелектуальної технології). Однак якщо в роботі «Настання постіндустріального суспільства» електронно-обчислювальна техніка розглядалася як необхідний засіб для вирішення складних задач (із застосуванням системного аналізу і теорії ігор), то в «Соціальних рамках інформаційного суспільства» велике значення надається конвергенції електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв'язку. «У сторіччі, що наступає, – стверджує тут Д. Белл, – вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини буде становлення нового соціального устрою, що ґрунтується на телекомунікаціях». Для постіндустріального суспільства буде характерна нова еліта, основана на кваліфікації, що отримана індивідами завдяки творчості, а не на володінні власністю, наслідуваної чи такої, що здобувається за рахунок підприємницьких здібностей, і не на політичній позиції, що досягається за підтримкою партій і груп.