Є часи, коли суспільство може й хоче стати іншим, якось змінитися й тоді потрібні філософи типу Руссо, а є часи, коли суспільство повинне по іншому на себе подивитися, не йдучи при цьому до самоліквідації, і тоді потрібні філософи типу Вольтера. Філософи типу Руссо потрібні тоді, коли потрібна нова ідеологія, що кличе до кардинальних соціальних змін, філософи типу Вольтера потрібні, коли затребувані не нові радикальні ідеї, а нова філософська мова, що задовольняє потреби розвиненої уяви.
Соціальний успіх філософії Вольтера й Руссо важливо осмислити для того, щоб чітко розрізняти два різних ракурси соціальної затребуваності філософського знання. Можна говорити про соціальну затребуваність філософії в межах професійного філософського співтовариства й - про затребуваність філософії в межах широкої прагматично орієнтованої інтелектуальної аудиторії.
У межах професійного співтовариства філософія затребувана як певний рід теоретичного знання. Тому й визнанням наділяються ті тексти, у яких вирішуються проблеми філософської теорії. Однак, соціальний успіх філософії не є наслідком успішності філософської теорії. Уже тому успішність філософського знання зв'язана не тільки зі змістовними характеристиками, але й з формою здійснення й пред'явлення тієї або іншої філософії широкої інтелектуальної аудиторії.
У рамках даної роботи Вольтер і Руссо розглядаються як ідеальні типи двох різних модусів соціальної затребуваності філософії. Обоє філософа були ідеологічно ангажовані, але їхнє філософське знання мало зовсім різну соціальну інтенцію: Вольтер пред'являв суспільству новий дискурс для рефлексії існуючого порядку речей, Руссо пропонував ідеї й проекти нового соціального порядку. Ці дві фігури у філософії можна розглядати як ілюстрацію двох різних стратегій ідеологічної проекції філософського знання. Хтось із філософів бачить перспективу у виробленні нових ідей, а хтось - у розвитку мови.
У стану волі можна виділити два виміри: воля, що досягає через здійснення соціального проекту й воля, що досягає через формування волі як такий, тобто волі яка має свою істину як об'єктом, інакше кажучи «визнанням Іншого» (у змісті гегелівського визначення людини як визнання).
Де формується потреба у волі через формування індивідуальної волі не пов'язаної з орієнтацією на соціальні ідеали? Потреба в такій волі формується в приватній сфері. Саме там утвориться самодостатня воля, не пов'язана з орієнтацією на соціальні ідеали. Ця воля пов'язана із приватними способами життя.
Ідеологічна парадигма, орієнтована на історію, задовольняється, споживається, у першу чергу, саме в публічній сфері, але, як показав Ричард Рорти інтереси приватного поводження не можна перевести на мову історичної ідеології.
У такому випадку, ми маємо на увазі таку потребу, що може бути задоволена тільки в приватній сфері, на індивідуальному рівні, на рівні індивідуального, автономного існування. Приватна затребуваність цієї потреби не позбавляє її соціальної значимості. Ця - суспільна потреба, але суспільство не може неї задовольнити шляхом традиційної ідеологічної модифікації: дати ідею, що міняє саме суспільство. Тут мова йде вже про формування нової суб'єктивності сполученої з категоріями воля, приватність, тілесність . Представляється можливим визначити ці вищезгадані категорії як базові категорії сучасної філософії.
Традиційно прийнято вважати, що ідеологія приєднує індивіда до певного співтовариства, формуючи колективну ідентичність. Але ми можемо говорити й про таку потребу, де формується суб'єктивність, індивідуальна ідентичність. Така потреба виникає, коли співтовариство зараз мислить себе через індивідуума, а не навпаки: індивідуум - через співтовариство.
Тоді виникає інший тип артикуляції ідентичності, коли співтовариство сприймає себе не як співтовариство робітників або німців, а, по вираженню Ницше, як співтовариство «вільних розумів». Згідно Ницше, треба бути не французом або пролетарем, а вільною людиною, «іншому самітності» орієнтованим на самоцінність приватної сфери життя, тільки в рамках цієї сфери життя ми маємо справу з об'єктним виміром волі. Об'єктність волі, заново відкрита Фрейдом, вислизає від універсальних визначень закону або самовизначень розуму, тому що скільки людей - стільки об'єктів. Пояснимо нижче цю тезу.
При сприйнятті співтовариства через індивідуума має місце зворотний процес відчуження. Спочатку у філософії обертали уваги тільки на той вид відчуження, де відчужувалася родова, універсальна сутність людини. Зараз актуально наголошувати на відчуженні способу буття властивої людської індивідуальності як такий. Відчуження індивідуального рівня буття людини - це не прості нівелювання й приведення його суб'єктивності до загального знаменника, з погляду сучасної філософії, це, насамперед, означає забуття й приховання того, що можна назвати об'єктивним виміром людської волі. Того виміру, що було відкрито зусиллями Ницше й Фрейда. Саме вони показали, що розуміння людської волі не зводиться до тієї або іншої істини про суб'єкта, але принципово обумовлено відношенням до Іншому, котре у свою чергу не віддільно від реальності об'єктів особливого роду. Т.е. об'єктів утримуючих у собі істину волі по Ницше й істину бажання відповідно до Фрейда. На наш погляд обидва типи об'єктів можна об'єднати під гегелівським ім'ям «об'єктів визнання» і зафіксувати за ними відзначений статус об'єктного виміру волі. Виходячи зі сказаного, ми думаємо, що всяке суспільно значиме поняття про людську волю повинне підлягати спеціальній експертизі як значиме так само для приватного поводження індивідуума. А саме, чи здатні ми зв'язати зазначене поняття, з якими або конкретними практиками поводження, що зложилися незалежним образом відносно об'єктів визнання. Значимість індивідуальної сфер, таким чином, полягає в тому, що саме на цьому рівні формуються зразки поводження адекватні об'єктивній природі людини й людських відносин.
Ідеологія, говорячи абстрактно, є артикуляція якоїсь установчої дії. І тоді те, що формує/систематизує приватного індивіда, теж можна вважати ідеологією. Але ця систематизація не припускає наявності універсального коду. Тому що тут ціль - сформувати індивідуума й привести в гармонію собою. Сучасність - це якась нова можливість бути суб'єктивним у нашому світі, де існують досить тверді вимоги, які потрібно виконувати.
Вище було відзначено, що філософи типу Руссо потрібні тоді, коли потрібна нова ідеологія, що кличе до кардинальних соціальних змін, філософи типу Вольтера затребувана, коли потрібна розвиненість мови, що задовольняє потреби уяви. Руссо - винаходив переконання, Вольтер формував дискурс.
Є різниця між формуванням сфери переконань, і формуванням сфери дискурсу. Філософія, зв'язана зі сферою переконань, в істотному ступені орієнтована на публічність, а переконання вимагають заняття однозначної позиції по тому або іншому питанню. Дискурс же, припускає формування висловлень, пов'язаних з конституюванням індивідуальності, а це вже, як правило, сфера приватного. В одному випадку важлива система логічних аргументів, в іншому - аргумент побудований на риториці. У першому випадку є ідея, і людина повинен її довести. У другому випадку, головне - артикуляція й додання форми. У першому випадку головне - логіка, а в другому - виразність. У першому випадку - ми формуємо переконання із приводу ідеалу, уже, так чи інакше, визнаного в суспільстві. У другому випадку, ми наділяємо здатністю людини, артикулювати свої індивідуальні погляди. У першому випадку, ми вчимо користуватися вже готовими ідеями, а в другому, - користуватися мовою. У першому випадку філософ відповідає за процедуру легітимації колективно признаних ідей, у другому випадку - за процедуру легітимації індивідуальних поглядів.
Парадигма історичності формувала переконання й колективну ідентичність для здійснення єдиного переживанні загальних переконань, предметів віри, але, повторюємо, час ідей як предметів віри пройшло. Парадигма сучасності, у свою чергу, формує дискурс, спосіб артикуляції. У рамках такої парадигми ми дистанціюємося від спільності переживання, тому що в приватній сфері ми не повинні бути носіями переконань, але ми повинні бути згідно із самим собою, адекватні навколишньому світу. Ніяке переконання цієї адекватності із самим собою не забезпечує, а дає тільки істерію й параною. Переконання це не те, що становить інтимну характеристику індивідуума.
Зараз час філософів типу Вольтера, час філософів формуючих дискурс індивіда. Але якщо сам Вольтер апелював до елітарного співтовариства, пред'являючи філософію як елітарне знання, і, таким чином, він задовольняв соціальну потребу у філософському знанні, те сучасні філософи, тобто філософи прагнучі бути сучасними й стурбовані проблемою адекватності свого знання потребам сучасності, орієнтовані вже на проблеми приватного індивіда. Це - проблеми пов'язані зі зразками легітимного поводження.