—Уже тридцять чотири роки подорожую, а ти перший на шляху моїм зустрівся, — відказує сліпий. — Мандрування моє по різних світах закінчилося ось так. Страшна жаркота сонячного проміння в Аравії позбавила мене зору, і я, сліпий, повертаюся в отчій дім.
—А хто ж твій батько?
—Живе він у нагірнім замкові, що зветься Миргород. Ім'я йому — Ураній3, а моє — Практик.
—Боже мій, що я чую? Таж я твій рідний брат! — вигукнув прозірливий. — Я — Обсерватор!
Незвичайна радість завжди завершується слізьми. Після щедрого плачу сліпець із зарошеними очима сказав своєму братові:
—Солодкий мій брате! Чув я вже про тебе з розмов, а тепер сердечне моє око бачить тебе. Змилосердься, заверш мої біди, будь мені навчителем. Правду кажучи, мене праця звеселює, та доводиться весь час спотикатися, і це знищує мою наснагу.
—Щиро шкодую, — каже світлоокий, — що безсилий тобі служити, кохана душе моя! Я подорожній, що обійшов пішки всю земну кулю. Ноги мене скрізь носили гарно, але кам'янисті гори, що часто стрічалися мені, позбавили мене ніг, і я, спираючись на руки, продовжував свій шлях, та тут зараз утратив і руки. Більше ані ходити, ані повзти землею я не здатен. Багато хто хотів мене використати, але, позбавлений можливості повзати, я був їм безкорисний...
—За цим діло не стане, — сказав сліпий, —ти мені тягар легкий і пожаданий: візьму тебе, скарбе мій, на себе. Чисте око твоє хай буде тіла мого вічним володарем і всіх моїх членів головою. Припини муки безпросвітної темряви, що жорстоко ганяє мене по порожніх шляхах: я твій кінь, сідай на рамена мої та й керуй мною, любий мій пане і брате!
—Сяду, брате мій, із задоволенням, аби довести цю істину: «Брат, якому допомагає брат, як місто твердинне і високе, зміцнюється, як засноване царство».
Нині ж гляньте на дивне Боже твориво: з двох людей складено одну, одне обличчя мандрованої людини зроблено з двох спорідненостей без усілякої мішанини, але й взаємно існуючого розділу. Іде небувалий подорожній головним шляхом, ні праворуч, ні ліворуч не ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови та яруги, переходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, обливає й його світле й запахуще повітря. Виходить спокійна юрба жителів, що дихають миром та любов'ю, плескають у долоні, а ген очікує на ґанкові і вже приймає синів у блаженні свої обійми ветхий деньми Ураіій.
Яків. Отже, що тобі сказати?
Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.
Яків. Наше верховне бажання — бути щасливими.
Григорій. Де ж ти бачив звіра або птаха без цих думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без цього, рідненький, ти сліпець: він шукає батьківського замку, та не знає, де він. Відаю, що шукає щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає у нещастя. Премилосердна природа всім без винятку душам відкрила шлях до щастя...
Афанасій. Стривай! Це слово, здасться, смердить…— всім без винятку?
Яків. Мабуть, не заважай, пане православний марновірнику: все народжується на добрий кінець. А добрий кінець — розумій щастя. То чи можна сказати, то не кожній живій істоті відкрила спільна мати наша натура шлях до щастя?
Афанасій. І твоя натура пахне ідолопоклонством. Ліпше сказати: Бог відкрив, а не поганська твоя натура.
Яків. Доброго дня, вільховий богослове!4 Коли я, називаючи Бога натурою, зробився поганином, то ти сам давно уже перетворився в ідолопоклонника.
Афанасій. Чому це?
Яків. Тому, що це ім'я (Бог) є поганська назва.
Афанасій. Нехай і так, але християни вже зробили його своїм.
Яків. Чому ж ти боїшся назвати Бога натурою, коли перші християни засвоїли собі цю поганську назву — Бог?
Афанасій. Багато ти молоти язиком навчився.
Яків. Хіба ти не чув ніколи, що найвища істота власного для себе імені не має?
Афанасій. Не має? А яке ім'я в нього було в жидів? Якийсь Єгова, чи не тямиш?
Яків. Не тямлю.
Афанасій. Отож-то, що не тямиш!
Яків. Знаю тільки, що в Ісаї в багатьох місцях написано так: «Я Той, що є...сущий...» Залиш, пане богослове, тлумачення слова для єврейських словотлумачників, а сам зрозумій, що воно таке, яке позначається словом сущий. Дарма знати, звідкіля це слово народилося — «хліб», від «хліба» чи від «хлопот», а в тому лишень сила, щоб пізнати, що тим Іменем позначається. В тому-то й життя є тимчасове, коли дістати його.
Єрмолай. Боже поможи! Що у вас за суперечка? Я давно прислухаюся.
Афанасій. Вітаю тебе, друже!
Яків. Будь ласка, стань суддею нашої суперечки.
Єрмолай. Готовий! А в чім річ?
Яків. Він вважає ідолопоклонством, коли Бога назвати натурою.
Єрмолай. В Біблії Бог називається вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими незчисленними іменами. То чому ж його не назвати (натура) натурою? Що ж до моєї думки належить, то годі відшукати для Бога ліпшого імені, як це. Натура — це римське слово, по-нашому природа або єство. Цим словом означається все на все, що тільки родиться в цілій машині цього світу; що ж знаходиться ненароджене, як вогонь, і все, що народжується взагалі, зветься світ. Тому...
Афанасій. Стривай! Усе уречевлене народилося й народжується, і сам пан вогонь.
Єрмолай. Не перечу, друже мій, нехай усе уречевлене народилося саме так. Чому ж усього живого загальним іменем, тобто натурою, не назвати того, в кому весь світ із родженими своїми, як закривається в зерні своєму чудове квітуче дерево і звідтіля ж являється? Більше того, слово це — натура — значить не тільки всяку роджену й перемінну істоту, але й таємну економію тієї завжди сущої сили, яка скрізь має свій центр чи середню головну точку, а околичності своєї — ніде, так як куля, якою та сила живописом зображається, чи не такий Бог? Вона називається натурою тому, що все назовні виходить чи народжується від таємних її необмежених надр, як від черева спільної матері, має своє тимчасове начало. А оскільки ця, народжуючи, ні від кого не приймає, а сама від себе народжує, зветься і батьком, і началом, що ні початку, ні кінця не має і ні від місця, ні від часу не залежить. А зображають її маляри кільцем, перснем чи змієм, звитим у коло, що тримає зубами свого-таки хвоста.
Ця дія повсюдної сили, всемогутня і премудра, зветься таємним законом, правлінням або царством, по цілому матеріалі розлитому, безконечно й позачасове, тобто годі про неї спитати, коли вона почалася, — вона завжди була і скрізь є. «Пощо, — каже Бог до Мойсея, — питаєш про Ймення Моє?»5, коли можеш через матеріальний морок побачити те, що завжди було, буде і є, — ось моє ім'я та єство. Ім'я у єстві, а воно в імені, одне від другого не різниться, тож одне і друге обидва вічні. «Хто віри оком через морок мене бачить, той і ім'я моє знає, і хто шукає, щоб знати моє ім'я, той, звичайно, не знає мене і моє ім'я — все те одне, ім'я моє і я — одне і те ж»6. «Я є той, що є. Я є сущий». Коли хто знає Бога, то як не називає його пошанувальне серце, все те дійсне і добре ім'я. … Мойсей та Ісая іменують його словом сущий, їм наслідуючи, Павло говорив: «Ісус Христос учора і сьогодні, і навіки Той Самий»7. А богослов інше ім'я дає: «Бог є любов». Любов'ю називає те, що однака і нескладна єдність скрізь, завжди, в усьому. Любов і єдність — одне і те ж. Єдність частин йому чужа, тому розрішитися — йому це зайве, а загинути — марнота. Єремія зве його мечем, а Павло іменує живим словом, але обидва те саме розуміють. Цей меч усю тлінь січе; все, паче риза, постаріє, а слова закону його і царства його не мимо ідуть.
Григорій. Чи довго вам ще сперечатися? Вернімося до нашої розмови.
Єрмолай. Про що мова?
Яків. Про те, в чому полягає щастя.
Григорій. Премилосердна матінка наша природа і батько всілякої втіхи відчинив шлях до щастя кожному без вибору диханню.
Яків. Чи задоволений ти цією гадкою?
Афанасій. Тепер задоволений.
Григорій. Але те біда, що не хочемо знати, в чому воно достеменно поселилося. Хапаємося і беремося за те, як за тверду нашу основу, що прикрилося самим тільки гожим видочком. Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке. Але того не було б, коли б ми радилися самі з собою. Розміркуймо, друзі мої, і виправимося, — за добру справу братися ніколи не пізно. Пошукаймо, в чому твердість наша? Зміркуймо, яка думка й молитва найсолодша Богові? Скажіть мені, що для вас найкраще? Коли відшукаєте це, то й щастя своє достеменно знайдете, тоді до нього й добиратися можна.
Єрмолай. Як на мене, найкраще, коли бути задоволеним усім.
Григорій. Скажи ясніше!
Єрмолай. Грішми, землею, здоров'ям, людьми і всім, що є на світі.
Яків. Чого ти засміявся?
Афанасій. З радості, що трапився товариш мого глупства. Цей також хоче бути: горбатим, як верблюд, череватим, як кит, носатим, як крокодил, гожим, як хорт, жеровитим, як кабан, і таке інше.
Григорій. Богословські вуста, а не богословське серце. Добре ти кажеш про Бога, а бажаєш нерозумного. Не прогнівися, друже мій, на мою чистосердечність. Уяви собі незчисленне множство тих, кому ніколи не бачити багатства, поклади на пам'ять усіх в образі хворих та перестарілих, усіх, хто народжений з нескладним тілом. Невже гадаєш, що премилосердна й дбала матір наша натура зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою? Ех, будь ласка, не втискуй мені премудрого її помислу у вузькі рамці, не обмовляй ЇЇ всемогутнього милосердя. Вона для кожного подиху добра, а не для деяких вибраних із самого тільки людського роду. Вона дбайливим своїм помислом виготовила все те, без чого не може здійснитися щастя останнього черв'яка, а коли чого бракує, то, звісно, зайвого. Кріт не має очей, але що йому з того? Птахи не вміють будувати кораблі — непотрібно це їм, а кому потрібно — знає. Лілея не знає фабрик, вона і без них красна. Залиш, мій друже, це наклепницьке на рідну матір нашу прохання.