Неореалізм
Наприкінці XIX в. у західній філософії одержали поширення суб'єктивістські погляди на процес пізнання, зв'язані головним чином з позитивістськими течіями. Уважалося, що основу нашого знання навколишнього світу становлять почуттєві враження, у яких безглуздо й безплідно шукати якісь об'єктивні сутності.
Однак величезні успіхи наук, зокрема фізики, що відкривали різноманітні, сховані раніше явища й процеси фізичного миру, було важко сполучити з подібним гносеологічним суб'єктивізмом. Не доводиться дивуватися тому, що незабаром на противагу філософському суб'єктивізму з'явилися й прямо протилежні концепції, що заявляли про об'єктивну реальність об'єктів пізнання. Таке, наприклад, навчання Ф. Брентано про предметність свідомості, тобто про його спрямованість на якийсь предмет. Такі ж і ідеї австрійського учня Брентано філософа Мейнонга, що розробив "теорію предметів", даних суб'єктові, що пізнає, у його переживаннях. Однак, у той час ідеї цих мислителів на американських і англійських філософів помітного впливу не зробили.
В англійських ж університетах домінувала філософія абсолютного ідеалізму (у Кембриджі - Мак-Таггар, в Оксфорді - Ф. Бредли). З погляду цих філософів, що оточує нас емпіричний світ являє собою тільки видимість, а не реальність. Реальність же властива лише абсолюту, що розуміється як абсолютний досвід.
Відповідно, Бредли писав: "Що я відкидаю, так це відділення відчуття від що відчувається, або бажання від бажаного, або того, що мислиться від мислення... Буття й реальність, коротше кажучи, це теж саме, що чутливість". Або ще: "Природа сама по собі не має реальності. Вона існує лише як форма прояву усередині абсолюту".
Ця позиція викликала серйозні заперечення насамперед з боку молодого англійського філософа Дж. Э. Мура, що надрукував в 1903 р. свою знаменитої статтю, що мала назву "Спростування ідеалізму". У цій статті Мур піддав чисто логічному аналізу й критиці фундаментальний, як він думав, для будь-якої форми ідеалізму тезу "esse est percipi" (існувати, значить сприйматися). У зазначеній роботі Мур розглядає відчуття синього кольору. Зіставляючи його з відчуттям зеленого кольору, він затверджує, що в кожному відчутті кольору є дві частини: одна, загальна всім відчуттям, це - свідомість; інша, об'єкт цієї свідомості, тобто сам синій, що від свідомості не залежить, а дається йому або входить у нього як особливий об'єкт.
Цим аналізом Мур заклав основи двох філософських течій: реалізму, відповідно до якого в пізнавальному акті об'єкт безпосередньо присутній у свідомості, і філософії аналізу. Трохи пізніше Мур протиставив цій ідеалістичній тезі точку зору "здорового глузду", відповідно до якого об'єкти пізнання існують незалежно від акту пізнання.
Але це був тільки початок. Виникнення неореалізму як оформленого філософського плину звичайно зв'язується із двома роботами: перша з них - це опублікована в 1910 р. "Програма й перша платформа шести реалістів". Її авторами були шість молодих філософів, що об'єдналися для пропаганди й відстоювання реалістичної позиції у філософії. Це були Э.Б. Холт, Р.Б. Перрі, У.П. Монтегю, Э. Сполдинг, У. Питкин і У. Марвин.
Ці ж автори видали в 1912р. книгу за назвою "Новий реалізм", збірник статей, присвячених неореалістичній розробці різних проблем, висунутих членами групи. Надалі кожний автор працював на загальній ниві, самостійно публікуючи книги й статті.
Навчання неореалістів досить незвичайно й навіть парадоксально. Воно легко може здатися сущою безглуздістю. Тому для початку треба зрозуміти їхній задум і ту проблему, що вони намагаються вирішити.
Насамперед, мова йде про статус самого пізнаваного предмета, об'єкта або речі. Оскільки ми можемо сприйняти їх тільки за допомогою відчуттів, то ідеалісти типу Берклі затверджували, що нам можуть бути відомі наші відчуття, за межі яких ми вийти ні в змозі. Ми замкнуті у своїх відчуттях, і як би ми не намагалися заглянути за них або через них, щоб добратися до самих речей, що існують об'єктивно, поза нами й нашої пізнавальної діяльності, нас чекає невдача. За межі наших відчуттів ми вийти не в змозі.
Звідси робився висновок про те, що й усе, що ми пізнаємо, це тільки наші відчуття й, отже, те, що ми називаємо речами, суть не більш як комплекси відчуттів. Увесь зовнішній світ, таким чином, складається з відчуттів або з їхніх комбінацій.
Із цього приводу ще Дідро писав, що це "екстравагантна система, що, на мій погляд, могли створити тільки сліпі! І цю систему, на сором людського розуму, на сором філософії всього сутужніше спростувати".
Це дійсно так. І не випадково, що виведений із себе Самуель Джонсон, стукнувши ногою по лежачий на дорозі великому каменю, викликнув: "Так я його [Берклі] спростовую!".
Але якщо речі існують об'єктивно, поза суб'єктом, що пізнає, те що ж має місце в його свідомості в момент сприйняття того або іншого фізичного об'єкта? Локк уважав, що свідомість людини - це чиста дошка (tabula rasa), на якій досвід пише свої письмена. Але це була лише метафора.
Деякі французькі філософи затверджували, що річ залишає в душі свій відбиток, подібно тому, як на м'якому воску залишається слід від печатки. Але й це була метафора.
Для прихильника "діалектичного матеріалізму" відчуття (так само, втім, як і поняття, теорії, наше пізнання взагалі) є відбиття об'єктивної реальності. Це, звичайно, теж метафора, тому що відбиття є фізичний процес, що відбувається між двома фізичними ж тілами й спостережуваний з боку людським оком.
Але в процесі пізнання бере участь, з одного боку, якась фізична річ, а з іншого боку, якась таємнича психічна здатність сприймати фізичні речі за допомогою зору, нюху, слуху, дотику й смаку.
Фізичний процес "передачі" властивостей речі органам почуттів може бути вивчений досить детально, але яким образом виникає ідеальний образ того або іншого предмета, залишається все-таки незрозумілим. А раз так, то ідеалізм може вважати себе логічно неспростовним.
Така проблема, з якої зштовхнулися і яку намагалися вирішити засновники неореалістичного плину. При цьому вони виходили із двох безсумнівних для них положень.
1. Річ, будь-який пізнаваний об'єкт існує абсолютно незалежно від існування суб'єкта, що пізнає, і його пізнавальних зусиль. Акт пізнання ні в якій мері не впливає на пізнаваний об'єкт, так що він залишається таким, яким він був до цього акту.
2. У процесі пізнання пізнається, зокрема, відчувається, сприймається, сама пізнавана річ, а не її подоба або копія, або якийсь її сурогат.
З обома цими положеннями так і хочеться погодитися. Правда, абсолютна незалежність пізнаваного об'єкта або, скажемо, пізнаваної реальності, якщо мова йде про почуттєву реальність, представляється в остаточному підсумку навряд чи здійсненної. Людина усе активніше вторгається в навколишній фізичний мир і за допомогою пізнання й заснованої на ньому практичної діяльності усе більше й більше порушує природні зв'язки в природі. Важко відокремити чисте пізнання від практичних змін, чинених людиною, тому що обидві ці активності являють собою лише різні види людської діяльності або, точніше, життєдіяльності.
Але зміна пізнаваної реальності в більш-менш помітних масштабах - це досить пізній результат історичного розвитку людської цивілізації, і навіть на початку нашого століття воно ще не прийняло більших масштабів. Так що з позицією неореалізму в цьому питанні цілком можна було б погодитися.
Однак виявилося, що послідовне проведення зазначених двох установок веде до досить парадоксальних результатів. Їхньою методологічною передумовою була впевненість у можливості однозначного й остаточного рішення досить і досить складних пізнавальних проблем, які залишалися такими протягом всієї історії філософських міркувань про світ і людину. Спроба сказати останнє слово в таких питаннях, природно, не могла не привести до протиріч і непереборних труднощів.
Подивимося ж, як неореалісти намагаються впоратися з поставленими ними ж проблемами. За основу для розгляду філософії неореалізму ми візьмемо дуже ясно написану статтю У.Т. Монтегю "Історія американського реалізму". У цій статті Монтегю сформулював п'ять основних принципів або пунктів навчання неореалістів, як воно зложилося в процесі спільної роботи шести неореалістів. Тому перший пункт Монтегю формулює як визнання необхідності спільної роботи філософів, подібно спільній роботі натуралістів, і застосування загальних наукових прийомів дослідження. Цей принцип виражає зацікавленість неореалістів у розвитку природничих наук і прагнення дати їм філософське обґрунтування.
Другий пункт трохи ближче розкриває істоту цього навчання. Філософи, говорить Монтегю, повинні іти за прикладом натуралістів, виділяючи свої проблеми й розглядаючи їх по однієї.
"Ми повинні додержуватися цього приписання, ізолюючи гносеологічну проблему й вивчаючи пізнавальне відношення між суб'єктом, що пізнає, і тим об'єктом, що він пізнає, не прирікаючи й навіть не піднімаючи питання про остаточну природу суб'єктів, що пізнають, і пізнаваних об'єктів".
У формулюванні цього пункту відчувається вплив позитивізму. Монтегю пропонує відволіктися від питання про природу суб'єкта й об'єкта пізнання й розглядати їх відношення саме по собі поза якою-небудь метафізичною або онтологічною підставою.
Третій пункт, висунутий Монтегю, виражає вже властиво "реалістичний" характер філософії неореалізму. Він говорить: " Принаймні деякі усвідомлювані нами конкретні речі існують і тоді, коли ми їх не усвідомлюємо". Слова "принаймні" свідчать про похвальну обережність Монтегю, але ніякого значення для його концепції не мають.
Отже, пізнаваний об'єкт у вигляді тієї або іншої конкретної речі існує незалежно від того, пізнаємо ми його або не пізнаємо. Це один з основних тез неореалізму, що постійно підтверджується в їхніх роботах. Так, наприклад, У. Питкин у своєму розділі статті "Програма й перша платформа шести реалістів" пише: "Реаліст затверджує, що пізнані речі не є продуктом пізнавального відношення й не залежать істотно від цього відношення у своєму існуванні або поводженні".