Становлення «нового раціоналізму» Е.Мейерсона
Очевидно, відому роль у формуванні специфічних моментів концепції Мейерсона зіграли факти його біографії. Якщо неокантіанці минулого були або математиками за освітою, або групувалися навколо математичних шкіл, а позитивісти «другого покоління» - фізиками, або, знов-таки, людьми «біля цієї науки» - навіть Гельмгольц був не стільки біологом, скільки, у нашім розумінні, біофізиком - то Мейерсон почав свою наукову кар'єру як хімік, він працював у Німеччині в лабораторії знаменитого Бунзена, а потім, уже у Франції, у також відомого у той час хіміка Шютценбергера. Чому ця деталь представляється важливої? Ті три філософських напрямки, які були згадані вище, безпосередньо зайняті методологією наукового знання («філософія життя», частково, у модусі заперечення науки, однак, легко показати, що в Бергсона, принаймні додатково, мова йде про методологію безпосередньо, у ключі розвитку, або доповнення онтологічного компонента методології науки). Але які проблеми були ключовими для кожного із цих напрямків? Для неокантіанців була проблема продуктивної, що конструює роботи розуму. Питання про «об'єктивність» знання в традиційному змісті для математика мало цікавий - у математичному плані, як предмет математичного дослідження, існує все те, що не суперечить деяким вихідним аксіомам, і дійсно те, що можливо. Що ж всерйоз цікавило математиків, так сказати, в «мета теоретичному» аспекті? Для XIX і початку XX століття це - проблема єдності їхньої науки, що болісно загострилася після появи нових геометрій і що почала переборюватися з появою теорії груп. Не джерело математичної творчості представляється у фокусі уваги неокантіанців, а оформлення цієї творчості, правила функціонування й розгортання математичної конструкції, що вони зводять до рангу загальнонаукової теоретичної конструкції.
Інший акцент інтересу у фізиків. Криза, пов'язаний із втратою наочності об'єкта й крахом поважних класичних теорій (воістину щодо цього для фізиків початку нашого століття «порвав зв'язок часів», говорячи гамлетівськими словами), головною проблемою було, так сказати, знайти ґрунт під ногами, відшукати скільки-небудь твердий базис знання, щось «безпосередньо очевидне», якусь нову «реальність», що-небудь «безсумнівне», тому що така «досвідчена» наука, як фізика, не могла витати в хмарах абстракції, як це пристало математиці. Тому позитивісти другого (і частково третього) періодів зайняті спробами редукції теоретичних конструктів до безперечного «реальності» (обертає на себе увага в цьому плані факт, що «антиметафізична» установка Е. Маху і його школи привела зрештою до нового «метафізиці» елементів), а їхні спадкоємці, начебто А. Пуанкаре, питанням про «демаркацію» досвідченої науки й «усього іншого», що, як неважко бачити, має ту ж основу. Зрозуміло, що подібного роду завдання виправданий як предмет дослідження тоді, коли фізичний об'єкт почав «розпливатися», а предмет фізики став ховатися в тумані математики.
Біологи ще не забралися на початку століття на такі вершини абстрактного мислення. Теорія спробувала освоїти проблему розвитку - але шляхом виключення цієї проблеми з компетенції теоретичного мислення біолога. Справді, теорія катастроф Кюв'є - це «кентавр», головна частина якого - стара «описова» конструкція з незмінних видів, а «прибудова» - визнання факту не-вічності цих же видів. Звичайно, з появою дарвінівської теорії еволюції значна частина цієї проблеми залишилася за, оскільки теорія Дарвіна виявила істотний компонент механізму видової еволюції - природний добір. Але й для цієї теорії проблема індивідуального розвитку залишилася поза досяжністю. Більше того, спроби добудувати еволюційну теорію за допомогою механізму випадкових, ненаправлених змін дотепер викликають заперечення, що особливо стосуються частини виникнення життя. Як ми бачимо, тут, у біології, була своя проблема - утворення нового, і проблема ця була аж ніяк не зовнішньою «метафізикою», вона була злитої із практичними завданнями розвитку біології, вона виявилася тим онтологічним компонентом теоретичної конструкції, від якої біологія так і не зуміла відскіпатися. Для рішення такої проблеми, як проблема еволюції біологічного об'єкта, із самого початку виключена очевидна підміна емпіричного об'єкта теоретичним, настільки характерна для фізики на «надомному» рівні. Теоретичний об'єкт, звичайно, тут є, його не може не бути, оскільки мова взагалі заходить про наукове мислення, однак, об'єкт цей не втрачає (у всякому разі на початку століття) істотного онтологічного споріднення зі своєю емпіричною основою. Тому він далекий ще гносеологічній тематиці, що займала фізиків і математиків. Представники цієї галузі наукового дослідження нерідко виявлялися в прямої опозиції гносеологічній тематиці «фізиків» і «математиків».
Хімія початку століття також мало свою методологічну специфіку. Подібно фізиці, вона пережила свою наукову революцію: Лавуазьє «поховав» теплород і заклав основи нової хімії як істотно кількісної науки. Дальтон використовував кількісний метод при побудові основ атомної теорії. Звичайно, ці зміни не означали зовсім перемоги чисто кількісного підходу, вони лише поставили гостро в методологічному плані проблему співвідношення якісного й кількісного в хімії й у науці взагалі. Але головне в науці початку століття, звичайно, не ця проблема, а (і щодо цього хімія подібна до фізики) проблема змісту й змісту теорії, звідки випливало ретельне дослідження гносеологічної структури теоретичної конструкції й процедур, що сприяють її утворенню: що в них «від людини», і що від самого об'єкта дослідження, від «природи».
І не можна не визнати досить природним, що методологи, що працюють в області хімії, звернулися до порівняльного аналізу історії своєї науки. Твердження про деякий пріоритет щодо цього методологів -«хіміків» може здатися дивним: хіба звертання до історії науки специфічно на початку століття тільки для хіміків? Хіба близький до позитивного в методологічному плані томіст П. Дюгем не написав багатотомну «Історію механіки»? Хіба сам батько позитивізму О.Конт не займався екскурсами в область історії природознавства? Звичайно, все це так, однак, для Конта історія науки - лише підпірка для його «закону трьох стадій», і ні проблема наступності, ні проблема єдності наукового мислення в ході його еволюції Конта спеціально не займали. «Історія механіки» П. Дюгема також, у філолофсько-методологічному відношенні, тільки ілюстрація його концепції теорії як опису результатів вимірів і спостережень. І саме в цьому світлі Е. Мейерсон, що одержало свій початковий імпульс від хіміків, досить специфічний і цікавий. Ідеї єдності й наступності «фактичного», зафіксованого в реальній історії науки, знання для нього - вихідний принцип, припущення, що історико-наукові факти покликані або підтвердити, або спростувати.
«Ми хотіли... - пише Мейерсон у своїй першій книзі, «Тотожність і дійсність», - апостеріорним шляхом пізнати ті апріорні початки, які направляють наше мислення в його устремлінні до реальності. Із цією метою ми аналізуємо науку - не для того, щоб витягти з її те, що розглядається як її результат, - (як це часто роблять матеріалісти й «натурфілософи») - ще менше для того, щоб надихнутися її методами (на що притязають позитивісти), - ми скоріше розглядаємо її як сирий матеріал для роботи, як уловимий продукт-зразок думки в її розвитку».
Отже, для автора «Тотожності й дійсності» безсумнівна «спрямованість думки до реальності», і це відразу розводить його з неокантіанцамі, незважаючи на згадування про «апріорні принципи», які дослідник намагається виявити в історико-науковому матеріалі. По-друге, Мейерсон уважає науку істотно історичним феноменом - історія науки - «зразок думки в її розвитку». По-третє, для нього очевидне розуміння наукового знання як сплаву суб'єктивного й об'єктивного елементів. По-четверте, автор не вважає, що засвоєння методів наукового мислення можна розглядати як кінцеву мету філософської роботи.
Ці пункти, представляється, уже можуть бути зрозумілі як програма методологічного дослідження, згодна із прагненнями хіміка (не математика й навіть не фізика-теоретика!) вирішити свої методологічні й гносеологічні проблеми. Але дослідження Мейерсона хімією тільки ініційовано, оскільки, по-перше, почавши як хімік, він у своїх методологічних роботах зводить хімію до ролі одного із прикладів. Він пише спеціальну роботу, присвячену теорії відносності («Релятивістська дедукція») і дуже ґрунтовно досліджує історію математики й історію філософії. По-друге, у філософському плані він учень А.Бергсона, що з хіміками мав мало загального. І все-таки нам здається, що саме хімія допомогла Мейерсону вибрати той аспект «універсального» методологічного дослідження, що вислизнув від неокантіанців і неопозитивістів, і одночасно уникнути спрямованості, характерної для робіт його філософського вчителя, Бергсона. Відзначити це важливо, оскільки одна із провідних ідей Мейерсона - подання, що розум, інтелект схильний до фіксації повторюваного, тотожного в явищах - це провідна ідея в Бергсона; розходження полягає в «варіаціях» - у спробах Мейерсона на історико-науковому матеріалі зрозуміти. наскільки нестандартна ця характеристика інтелекту, як сполучається вона з пізнанням реального, а не виключає такого (як по суті справи вийшло в Бергсона). Традиційна схема «філософів життя» - інтелект - тотожність - механізм - кількість - математика, тут відразу ж зіштовхується з «упертими фактами».
«Середньовічна наука - верб цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки, - не підвладна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважної ролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі й в атомістичних теоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собі тим менш здатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальної теорії знання, і, зокрема, до походження науки».