в. Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.
г. Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея (Південна Італія). Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: “Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує”. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.
Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона (“апорія” з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розв’язувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв’язати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.
д. Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.
Класичний етап грецької філософії характеризується тим, в цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягли вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Провідними представниками філософії цього періоду стали софісти, Сократ, діячі сократичних шкіл, Платон, Арістотель. В результаті “сократівського повороту” філософія переорієнтовується з космологічних проблем на пізнання людини, її свідомості та мислення, і в потязі до ідеального досягає апогею.
Софісти. Класичний етап у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу “людина є мірою всіх речей”. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони а відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби.
Сократ. Першим власне афінським філософом був Сократ (470-399). Сократ почав свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим (“софос”), а лише “філософом”, таким, що любить мудрість. “Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав, - інші не знають навіть цього”. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину. Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання.
Платон. Великим учнем Сократа був Платон (428-347), засновник Академії. Основні проблеми, які розв’язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про “ідеї”, в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу. Вчення про “ідеї” посідає головне місце у філософській системі об’єктивного ідеалізму Платона. Термін “ідея” (“ейдос”) означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність “бути людиною” - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна для всіх них форма – “білість”, кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Завдання філософії, справедливо вважав Платон, і полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність чуттєво-сприйманого світу побачити глибинне, суттєве і надчуттєве. Сутність всього прихована від чуттєвого і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму влягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об’єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд з видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном, є світ вічних і незмінних сутностей, світ “ідей”. Він с своєрідним планом, відповідно до якого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, оскільки визначають, “породжують” їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих “ідей”. Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин світу, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинне перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, “гробницею душі”. Із вчення про “ідеї” цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон. Будучи філософом, теоретиком, Платон не ігнорував політику. Гостра соціальна і політична боротьба у грецьких містах-полісах привела до кризи традиційного державного (полісного) устрою. У пошуку нових форм державної організації Платон створює своє вчення про ідеальну, досконалу державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософі; Своє бачення ідеального суспільства Платон виклав у творах “Держава” i “Закони”.
Арістотель. До Академії належав і великий учень Платона Арістотель (384-322). Основні філософські твори Арістотеля: “Метафізика”, “Органон”, “Нікомахова етика”. На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять – ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму. На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії. За Арістотелем, всі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Арістотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу. Усяка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов’язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма - активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ - безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак - є “форма всіх форм”, або “субстанція всіх субстанцій” - кінцева причина всього, першодвигун, своєрідний всесвітній розумний початок.
На відміну від Платона, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу “ідей” і з недовірою ставився до емпіричного знання, Арістотель спирається на чуттєвий досвід і логіку. Не випадково Арістотеля називають “батьком логіки”. Він дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності (матеріальної, формальної, дієвої і цільової), розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного і актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій – все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.