З другої половини ХХ століття в суспільстві і культурі почали відбуватися зміни, які сьогодні прийнято характеризувати як постмодерністські.
Найбільш відомим теоретиком, що дав ґрунтовне розуміння цих змін, є німецький соціальний філософ Ю. Габермас. Він, зокрема зазначає, що, окрім тотального “онауковування” світу, ускладнення технологічних, економічних і соціальних систем призводить до незрозумілості і некерованості їх з боку самих творців, і, таким чином, до нової “непрозорості". Ця “непрозорість" виражається також і у тому, що у суспільстві з’являється особливий когнітивний стиль нової повсякденності: в одному і тому ж культурному чи соціальному полі існує декілька істин, які є істинами стосовно конкретної ситуації чи конкретних умов спілкування [6].
Л.Г. Іонін, основний науковий доробок якого полягає у окресленні культурної перспективи людства у XXI столітті з позицій соціології, обґрунтовує переорієнтацію смислу людської діяльності: він тепер полягає не у перетворенні фізичного світу, а у перетворенні стану знання, тобто починає переважати віртуальна діяльність через символи і знаки, яка лиш потенційно передбачає зміни у матеріальному світі (Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие. - М., 2000. - С.403-404).
Теоретики постмодернізму звернули також увагу і на перебудову механізмів політики, принципів і технологій організації діалогу як на рівні держави і суспільства, так і на рівні діалогу і зіткнення культур. Вони пропонують політичні моделі майбутнього у вигляді позитивних чи негативних сценаріїв подальшого розвитку суспільства, людства в цілому, у котрих велика політика зосереджується на випрацювані локальних політичних стратегій, а перед цим дають детальний аналіз сучасного суспільного розвитку, зокрема, глобальних подій, що викликають до життя або посилюють розвиток радикальних засобів впровадження нової суспільної ідеї, наприклад, подій 11 вересня 2001 року, які вивищили боротьбу з тероризмом на рівень світового глобального завдання.
Мета нашої статті полягає у співставленні класичної модерної і постмодерністської парадигм розуміння сучасного процесу зіткнення культур і цивілізацій і тих знакових подій, які цей процес маркують. Пошук конструктивних точок розуміння Іншого може, в майбутньому, призвести до створення нової методології дослідження ідентичності людини і суспільства, а також принципів співіснування цивілізацій у XXI столітті. Отже, спробуємо виділити деякі аспекти теоретичних розробок суспільствознавців модерного і постмодерного напрямів.
Сьогодні усе більш очевидною є недостатність аргументів модерністів, що спираються на класичне розуміння, що не заперечує їхньої переконливості. Скажімо, зберігає пояснювальну актуальність афоризм „шукай того, кому вигідно”. Кому було вигідно бомбардування Всесвітнього торгового центру і Пентагона? Звичайно, Бушу і світовому капіталу - відповідають дослідники і ЗМІ різних країн. А чи не вони самі і затіяли це все? Американець Уайнберг недвозначно натякає: „Усім стало зрозуміло, що коли з економікою негаразд, очікуй на військові інвестиції".
Як зауважує Н. Хомський, ефективним механізмом "розігріву" кон’юнктури для тих секторів економіки розвинутих країн, де участь держави є переважаючою, - таких, як капітал-інтенсивні виробництва військово-промислового комплексу, субсидований агробізнес тощо стають локальні війни на периферії, у „другому” і „третьому" світі. Участь у них може варіюватися від постачань зброї протиборчим сторонам, безмитних „благодійних” постачань продовольства і відбудовних робіт до організації повномасштабної „гуманітарної інтервенції", незважаючи на очевидні в даному випадку моральні і матеріальні втрати. Приклад такого „розігріву” через локальну війну демонструється в роботі Н. Хомського „Новий військовий гуманізм” на матеріалі воєнної операції НАТО проти Югославії: війна в Косово підвищила продуктивність праці у військовій галузі всіх країн-учасників агресії, а по закінченні цієї операції провідні будівельні компанії США (Brown & Root, Halliburton, Bechtel) „дали зрозуміти, що сповнені жагучого бажання відбудовувати мости і дороги", „стерті в порошок" їхніми партнерами зі сфери високих технологій, а західні енергетичні компанії розраховують на „відновлення розподільчих мереж", оскільки участь у „відновленні Косова”, „за самими приблизними підрахунками, може принести таким компаніям у найближчі три роки від 2 до 3,5 мільярдів доларів" [4, с.246].
Не менш переконливою виглядає логіка пояснення терору як реакції незахідного, насамперед ісламського, світу на американський економічний, правовий, ціннісний гегемонізм. Навіть якщо його носії є прихильниками найвищих ліберальних цінностей аж до перетворення лібералізму на його протилежність - фундаменталізм, то необхідно залишатися демократами будь-коли, „до самого кінця... - кінця самої демократії” [5, с. 205].
Сучасний фундаменталізм радикальний, на якому б правовому ґрунті він не виник: ісламському, соціалістичному, ліберальному, - усі вони форма апології загибелі. Загибель як спосіб останнього засобу порятунку. Адже і більшовизм у роки Першої світової війни мав форму пораженства: „Нехай краще Росія буде розгромлена, ніж залишитися їй царською і відсталою”. Тобто, це гранична форма радикалізму, коли ніякі закони не спрацьовують. Залишається абстрактний девіз права: „не можу поступитися принципами”, „послідовність вище за все", краще загибель, ніж непослідовність. Такий підсумок взаємодії двох несумісних ні в правовому, ні у соціальному змісті позицій: лібералізму і фундаменталізму.
На думку Кристофера Мітчелла (Indymedia, Сан-Франциско): „Настав час розплати... Доти, поки цілком не зміниться глобальний капіталізм і його звичка нагороджувати багатьох награбованим у безлічі, (атаки терористів будуть продовжуватися - В. О) ” [5, с. 204]. Тому, мовляв, вони взялися за зброю. Звичайно, для нормальної людини визначення „тероризм" - лайка. Воно перешкоджає навіть спробі зрозуміти, що відбувається в правовому полі життя цих змучених народів. І виявляється більш логічним вважати, що тероризм - це форма протесту знедолених проти сучасної зарозумілої цивілізації, спроб війни світів, культур з меншими ресурсами проти цивілізацій, що володіють глобальними ключовими ресурсами. „Ізгої західної цивілізації позбавлені природного права на своє буття" і... відбувається те, що відбувається. І тоді Ірак сьогодні: не можна зустрічати „привітальним гімном” тих, хто знищує країну і тебе; народ, за який боролася американська демократія, став „ненавидіти її дивно, з несвідомим, містичним жахом... Доводиться боятися її більше за всі страти і благословляти свою „демократію", якщо навіть вона не-демократія. І виходить класичне: що „Захід є Захід, Схід є Схід, і з місця їм не зійти". Але ми ж знаємо, що Захід не просто більше Сходу, але і сам Схід як ідея, як цивілізація, є в підсумку породженням Заходу, як, власне, поняття „ідея" і „цивілізація”.
Східні народи, зрозуміло, мають багате минуле й обдарували Захід багатьма скарбами свого мистецтва і витончених ремесел; але не секрет і те, що століттями і тисячоліттями вони залишалися самодостатніми, „буттям у собі", нічого не знаючи ні про Захід, ні про себе як Схід. Виходить, саме Захід зробив їх Сходом, втягнув в інтригу світової історії. Іронія тепер полягає в тому, що цей Інший, створеним Заходом, тепер загрожує терором своєму творцю. Де логіка? Справа в тому, що Захід позбавляє Схід права на стратегічний розвиток, відбираючи при цьому життєво необхідне - природні багатства - наприклад, нафту. Навзаєм впроваджує „демократію", мультикультуралізм, плюралізм, волю, право й інші ідеї. Але, наприклад, мультикультуралізму ніколи не було на самому Сході, для нього органічно непритаманною є ідея ліберальних цінностей і релігійної розмаїтості, як і усього того, що на Заході називають історичним набутком. От і виходить у підсумку: Захід сам надав Сходові свій арсенал „прогресивних" ідей, і тим зробив себе відносно беззахисним перед демографічною, географічною, релігійною, культурною, правовою експансією ісламу.
На думку С.С. Аверинцева, терористична акція 11 вересня, що нерідко подається як граничне вираження протесту проти глобалізації, сама несе на собі виразний відбиток образу мислення, властивого тому самому глобалізму. Джихад виявився перенесений у повітряний простір, що не знає меж - не тільки між державами, але і між континентами, узагалі між географічними ареалами. Мало того, сам вибір мішені був цілком продиктований туристичною рекламою. Адже саме згідно її кліше Міжнародний торговий центр є серцем і суттю Західного світу. Іншими словами, воїни ісламу керувалися парадигмами тієї самої ідеології глобального коммерціоналізму, проти якої боролися [3, с.18].
Але що ж робити в такій ситуації? Г.С. Померанц, цитуючи фразу Ю. Габермаса, „я людина релігійно не музична, але я думаю, що епоха секуляризму скінчилася", підводить до думки, що постхристиянська культура має усвідомити себе постсекулярною і потребуючої релігійного відродження, пережитого в умовах глобалізації іншими культурами [3, с. 19].
Останні 2000 років не минули безслідно для духу. Дух втілився в ікони Рубльова, у музику Баха, у сунський живопис та інші безсмертні твори мистецтва, сприйняттю яких не заважають розходження не тільки між окремими культурами, але і між великими культурними світами, що утворилися в осьовий час і виступають зараз як конкурентні, кожен зі своїм проектом глобальної цивілізації. У цьому сенсі іслам не протистоїть глобалізму, а пропонує власний варіант глобального устрою - всесвітній Халіфат.
Узагалі, процес глобалізації почався, принаймні, з епохи Ашшурбаніпала і зміцнів у часи Римської і Китайської імперій. Як відомо, слідом за осьовим часом, коли сформувалося аксіоматичне мислення, що створило грунт для розвитку права, філософії, геометрії, з’явилося відчуття кризи, оскільки руйнування племінного почуття священного неминуче породжувало духовну порожнечу, що і заповнили великі світові релігії. У кожному з культурних світів даний процес розвивався по-своєму, але скрізь його наслідком була криза. З настанням Нового часу маятник історії знову почав рухатися. Звільнене від пут аксіоматичне мислення знову дало блискучі результати в ряді наук і знову породило почуття розгубленості, занедбаності, страху, відчуження людини від людини.