Берклі піддавав сумніву основи сучасної йому математики і фізики, стверджуючи, що простір і час не являють собою чогось об’єктивного, а є лише спосіб організації мисленнєвих актів.
Найбільш серйозну природничонаукову і філософську альтернативу поняттю абсолютного часу висунув Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).
Основою позиції Лейбніца у питанні про природу простору і часу є його монадологія. Лейбніц розглядає буття як нескінченний потік монад, тобто простих, неподільних, непротяжних і нематеріальних субстанцій, які володіють здатністю до безперервної самовільної взаємодії. Простір і час Лейбніц визначає як певний порядок, чи систему відносин, яка виникає в процесі динамічної взаємодії між окремими монадами і яка підтримується принципом наперед установленої гармонії. "Я неодноразово підкреслював, - пише Лейбніц, - що вважаю простір, так як і час, чимось чисто відносним: простір - порядком співіснувань, а час - порядком послідовностей. Оскільки простір, з точки зору можливості, позначає порядок одночасних речей, тому що вони існують разом..." [12; С.62].
Найважливішим пунктом розбіжностей між Лейбніцем та Ньютоном було питання про відношення між поняттями часу і тривалості й відповідно простору і протяжності.
Систематизатор і популяризатор філософії Лейбніца Крістіан Вольф (1679-1754), розвиваючи визначення часу як системи відносин між фізичними подіями, зрештою приходить услід за Локком до чисто суб’єктивістського трактування цього поняття. Інтерес являє висловлена ним думка про те, що поняття тривалості походить від поняття зміни.
На противагу Лейбніцу і Вольфу Леонард Ейлер (1707-1783) відстоював необхідність введення понять абсолютного простору і часу для опису фізичних явищ. У дослідженні фізичних явищ Л. Ейлер повністю дотримувався погляду Ньютона, проте його позиція в дискусії про природу простору і часу є цілком оригінальна. Ейлер вважав, що абсолютний простір і час є швидше мисленнєвими припущеннями, необхідними для побудови системи теоретичної фізики, а не особливими субстанціями [12; С.64]. "Поділ часу на частини не є чисто розумовою операцією, як звичайно стверджують ті, які поміщають час тільки в нашій свідомості, не відділяючи поняття часу від самого часу... рівність часу має під собою певну основу, яка знаходиться поза нашою свідомістю; і, очевидно, ми швидше пізнаємо її зовні - через спостереження над рівномірним рухом".
Наполягаючи на об’єктивності часу, Ейлер підкреслював, що він не є суб’єктивним психічним переживанням і що потрібно чітко розрізняти наші уявлення про час та сам час. Виходячи з того, він виступав проти реляційного трактування простору і часу у Лейбніца, яке приводило останнього до заперечення об’єктивності змісту цих понять.
Інший визначний мислитель того часу - французький математик, фізик і філософ П’єр Луі Моро Мопертюі (1698-1759), розділяючи в основному позицію Ньютона, також притримувався суб’єктивістського трактування понять простору і часу. Мопертюі оцінював просторові та часові відносини як вторинні, обумовлені нашими відчуттями, а не рухом самим по собі, визначення.
Феноменологічне трактування понять простору і часу було обґрунтоване відомим англійським мислителем, визначним представником традиції філософського скептицизму і агностицизму Девідом Юмом (1711-1776). Юм очевидно віддає перевагу не динамічній, а статичній концепції часу, відкидаючи припущення про реальність "частин часу" внаслідок його суперечливості. Про це свідчить і його думка, що "... хоча все виникає у часі, однак ніщо реальне не створюється самим часом" [12; С.67]. В основі скептицизму і агностицизму Юма лежить, з одного боку, розуміння усієї складності і нетривіальності проблеми часу, а з другого - ясне усвідомлення неприйнятності запропонованих до нього визначень цього поняття. Він трактує поняття часу як одну з основних логічних змінних.
Помітне місце в історії уявлень про час займає вчення основоположника класичної німецької філософії Іммануїла Канта (1724-1804). Кант пов’язував час безпосередньо з фізичними подіями - взаємодіями матеріальних тіл та їх змінами. Для Канта простір і час не тільки суб’єктивне переживання, але разом з тим апріорна, тобто необхідна і достатня умова пізнання. "Час, - писав він, - не є щось об’єктивне та реальне: він не субстанція, не акциденція, не відношення, а суб’єктивна умова, по природі людського розуму необхідна для координації між собою усього чуттєво сприйманого, по визначеному закону, і чисте споглядання" [12; С.72].
Кант подає також своє розуміння простору:
Простір не емпіричне уявлення, абстраговане з зовнішнього досвіду, оскільки простір обумовлює, що відчуття пов‘язані з чимось зовнішнім, а зовнішній досвід можливий тільки завдяки виявам простору.
Простір необхідно виявляється а priori, стаючи основою всього зовнішнього сприймання, бо ми не можемо уявити, що немає простору, хоча можемо уявити, що в тому просторі нічого нема.
Простір не дискурсивне чи то загальне уявлення про відношення речей узагалі, бо простір тільки один, те, що ми звемо "просторами", - лише його частини, а не різновиди.
Простір виявляється як безконечна дана величина, що містить у собі всі частини простору; це відношення відмінне від відношення уявлення до його прикладів, отже, простір не уявлення, а "чиста інтуїція" [12; С.594].
Положення Канта про феноменальність часу хоча і не було чимось принципово новим по змісту, вигідно відрізнялось від вчень про час, які йому передували, своєю визначеністю, систематичністю, повнотою і силою аргументації. Це положення зразу ж отримало певний розвиток в роботах молодшого покоління сучасників Канта, що привело до досить пожвавленого обговорення проблеми часу в класичній німецькій філософії.
Позитивно оцінюючи вчення Канта про час і простір, Іоганн Готтліб Фіхте (1726-1814) вважав його недостатньо повним та послідовним. "Кант доводить ідеальність об’єктів, відходячи від ідеальності часу і простору; ми ж, навпаки, будемо доводити ідеальність часу і простору від доведеної ідеальності об’єктів. Він потребує ідеальні об’єкти для того, щоб заповнити час і простір, ми ж потребуємо час і простір, щоб помістити ідеальні об’єкти, тому наш ідеалізм... іде трохи далі його ідеалізму" [12; С.77]. Фіхте намагався "дедукувати" час, тобто довести необхідність припущення про такі форми організації мислення, які є надбанням деякого надіндивідуального Я. Потрібно відзначити ще й іншу незаперечну заслугу Фіхте в розвитку уявлень про час: він, очевидно, перший ясно сформулював положення про те, що час безповоротний і володіє визначеним напрямом.
Інший видатний представник німецького класичного ідеалізму Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854), аналізуючи поняття часу, висунув ряд достатньо глибоких і оригінальних ідей. Так, наприклад, наше переживання часу обумовлене не тільки об’єктивним порядком явищ зовнішнього світу, але і структурою свідомості, організацією психічних процесів. Інтерес являють також думки Шеллінга відносно статусу понять простору і часу, про субстанційність простору і акцидентальність часу.
Георг Фрідріх Вільгельм Гегель (1770-1834) запроваджує не завжди послідовно проведене розрізнення "часу самого по собі", тобто поняття часу, і "часу в природі", тобто часу як визначення спостережуваних явищ. Гегель також вважає, що "хоча остаточна реальність позачасова, а час - це просто ілюзія, породжена нашою нездатністю бачити ціле, часовий процес усе ж тісно пов’язаний із чисто логічним діалектичним процесом. Часовий процес іде від недосконалого до досконалішого, як в етичному, так і логічному розумінні" [15; С.612].
Людвіг Фейєрбах (1804-1872) виявився одним з тих небагатьох мислителів, хто зміг дати послідовно матеріалістичне трактування поняття часу. Час, відзначає Фейєрбах, зовсім не є однією тільки формою споглядання, "але суттєвою формою і умовою життя. Там, де немає руху один за одним, де немає зміни і розвитку, там немає життя, нема і природи; але час невіддільний від розвитку". Констатуючи зв’язок понять часу і руху, Фейєрбах підкреслював, що час є визначення самої природи і в цьому сенсі єдиний з триваючими явищами [12; С.85].
У природничих науках в період з кінця XVIII ст. і протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися зміни, які справили суттєвий вплив на подальший розвиток уявлень про час. Нова оцінка проблеми часу зрештою сприяла відмові природознавців від чисто феноменологічного підходу до визначення цього поняття. На перший план висунулися сформульовані на природничонауковій основі проблеми по суті філософського характеру, перш за все питання про фізичний зміст поняття часу. Наприклад, заслуга Миколи Івановича Лобачевського (1792-1856) полягає не тільки у побудові нової логічно несуперечливої неевклідової геометрії, але також і у тому, що він висловив припущення про фізичну обумовленість властивостей простору. Ще одна область досліджень, в якій також виявилось прагнення якось пов’язати поняття часу з даними фізичних спостережень і обґрунтувати перше другими, склалася, починаючи з першої половини ХІХ ст. у термодинаміці, а пізніше в статичній фізиці, де була вперше в історії науки поставлена проблема обґрунтування напряму часу.
Основоположники діалектичного матеріалізму Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) у своєму трактуванні поняття часу спирались на свідоме матеріалістичне вирішення основного питання філософії, що визначило їх позицію і стосовно тези про об’єктивність часу. Ф. Енгельс, підкреслюючи нерозривний зв’язок понять простору і часу з поняттями матерії і руху, вказував на неприпустимість розриву відносин в просторі і часі від їхнього матеріального змісту. Виступаючи проти Е. Дюрінга, який намагався довести, що світ має початок у часі, Ф. Енгельс критикував його саме з позицій субстанційної концепції простору і часу. Таким чином, Енгельс, з одного боку, розглядає простір і час як арену, на якій розігруються події, а з другого - підкреслює їхній усезагальний, універсальний характер як основних форм буття матерії.