Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.
Категорія “ментальність” належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. Численні дослідники наводять кілька базових взаємопов’язаних особливостей ментальності українства, серед яких: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ ), есканізм ( прагнення до ілюзорного мрійництва ), консерватизм, кордоцентричність ( від латин. cordis серце), соціальний егалітаризм ( прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, загальна аполітичність, анархічність.
Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, які є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою для іноземних загарбників.
Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.
Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій – західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорного мрійництва.
“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомий український антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисою ментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства. Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до інтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістично налаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожних родинних засадах.
Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.
Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За українським звичаєм усі діти ( сини й доньки ) мають рівні права на батьківську спадщину.
РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст
Початки наукових досліджень української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми називаємо українознавством, припадають на кінець XVIII ст. Цей процес розвитку різних галузей науки пов’язаний з українським національним відродженням. Саме тоді, коли російський уряд доруйновував українську державність, коли завмирало українське культурне життя в своїх старих формах, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, прагнення зберегти національно-історичну традицію враховуючи вплив нових ідей, що приходили з Заходу, ідей народності й демократизму, - все це стало початком процесу українського національного відродження. Воно розпочинається якраз тоді, коли російський уряд докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи колишньої козацької слави зникла, щоб раз і назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ. Саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки з історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє життя краю.
Однак всі ці видання мали, навіть для свого часу, здебільшого делитантський характер; вони були справою патріотичного захоплення. Для серйозних систематичних досліджень і публікацій необхідні були наукові установи та видавництва.
Із відкриттям на території України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядових наукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповідний науковий рівень робіт в галузі народознавчої науки.
Обґрунтування науковим способом права українського народу на культурно-історичну самостійність, вільний національний розвиток не можливе без розуміння особливості, своєрідності, специфічності, тобто окремішності народу, яка зумовлюється і визначається певними ознаками. Розуміння окремішності призводить до питання про духовне буття народу. Тобто виникають питання про “дух народу”, “душу народу” які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українських наукових діячів другої половини ХІХ ст.
Це стосується праць П. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні та ін.
«Філософія серця» Памфіла Юркевича ( 1827 – 1874 ).
Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості; тому у серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо “вивести” із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону». Звичайно, розум, “голова” керує, планує, дерегує, але серце – породжує. «Серце породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері і то не разом, а помалу, та раз відразу. В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та устремлінь, які не вміщуються у закінченні, обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».
Змушений писати та викладати російською мовою, Юркевич, проте, всією своєю творчістю утверджував дух української ментальності.
Попри всі тяжкі обставини національно-колоніального гніту у Києві ще за часів Києво-Могелянської академії зберігся ідейний клімат української ментальності, який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російських мислителів, що жили, вчили і працювали тут. Тут можна говорити про специфічну Київську екзистенціально-гуманістичну школу філософії.
Першим дослідником, що зайнявся питанням української етнопсихології, був Микола Костомаров ( 1817 – 1885 ), великий ерудит, історик і етнограф. До української етнографії і українства звернувся під впливом видань Максимовича, тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. Відомі такі етнографічні праці Костомарова: «Объ историческомъ значенім русской народной поезіи» (1843), «Славянская міфологія» ( 1847 ), «Историческое значеніе южнорусского писенного творчества». Власні етнографічні записи Костомаров опублікував у «Малорусскомъ литературномъ Зборникъ» Мордовцева ( Саратов, 1859 ), опріч того, під його доглядом і редакцією вийшли томи ІІІ, IV, V «Трудовъ етнографическо-статистической експедицій въ юго-западный край» Чубинського.
У праці «Дві руські народності» методологічно наголошує, щоправда тільки в теоретичній частині, коли говорить лише загально про формування національної психіки, вплив географічних чинників на душу людини ( як складової частини спільноти, що заселює дану територію ), але поруч із географічним чинником відзначає історичні умови життя, і потім – практично-засадничо спирає свою студію на аналізі історичних факторів.
Основною рисою українця Костомаров уважає перевагу особистого над загальним. В індивідуальному житті виявляється це в підкреслюванні свого «я» і в прагненні до самовияву. В родині в Україні маємо малу родину (індивідуалістичну ), тобто після одруження діти відділюються від батьків, отримують своє окреме майно, символізоване власною хатою; їхній зв’язок з батьками є виключно почуттєвого характеру. Громада українців – це «добровільне товариство людей», тоді як у росіян – “мір”. Щодо держави, то в Україні із зарання історії «народна воля стоїть понад князівським правом».