Короткий виклад його розуміння логічної теорії є в популярній книжці «Як ми мислимо?» - у російському перекладі називається «Психологія й педагогіка мислення». Ця назва передає одну особливість концепції Дьюї, що була відзначена при розгляді навчання Пірса: це змішання логічного аспекту пізнавального процесу з його психологічним аспектом. Воно становить характерну рису прагматизму Пірса й особливо Дьюї.
Дьюї не має ні найменшого подання про дійсні логічні проблеми й не займається ними. Він просто привласнив термін «логіка» для позначення свого розуміння процесу знання, тобто вклав у це слово зовсім не властиве йому зміст. Це типово для прагматизму.
Ми не повинні забувати, що основна турбота Дьюї полягає в тому, щоб допомогти людям у поступовому здійсненні соціальної реконструкції шляхом застосування до суспільного, у тому числі морального життя, його прагматичного інструментального методу. Правда, він називає його науковим методом або методом розуму.
Дьюї постійно підкреслює емпіричний характер методу, що рекомендується їм. Оскільки цей же метод, з одного боку, застосовується свідомо й цілеспрямовано, а, з іншого боку, йому доводиться переборювати всілякі труднощі й опори того матеріалу, з яким він має справу, вона стає експериментальним.
Сприйнявши значною мірою ідею плюралістичної, невизначеної, мінливої й у той же час пластичної, всесвіту в Джемса, Дьюї переносить ці характеристики на досвід людини, маючи на увазі, як уже говорилося вище, людське життя. Досвід виступає, у поданні Дьюї, як недостовірний, часто небезпечний. У ньому немає чого-небудь раз назавжди даного (а тому здатного стати вірогідно відомим). У ньому немає нічого непорушного, твердого, безумовного. Як у Джемса, у Дьюї досвід пов'язаний з ризиком.
Однак, затверджує Дьюї, людині й, насамперед, філософові завжди було властиво саме прагнення до стійкості, непорушності, абсолютній вірогідності. «Пошук вірогідності» [так, до речі, називається одна з його книг] був властивий людям з тих пор, як вони почали філософствувати. Перші філософи в древній Греції були вже залучені в цей пошук.
Пошук рішення цієї проблеми привів до розходження двох типів знання: «эпистеме», як справжнього знання, і «докса», як думки людей, які до справжнього знання піднятися не здатні.
Остаточне рішення цієї пекучої (хоча, на думку Дьюї, мнимої) проблеми було знайдено Платоном. Він побачив неї у введенні миру особливих сутностей - ідей.
Навколишній нас реальний емпіричний мир мінливий, текучий, нестійкий. Але він і не щирий, являє собою тільки видимість і є доля думки, що складається на основі почуттєвих сприйнятті. Навпроти, мир ідей вічний і однозначний. Пізнання ідей, і тільки їх, є справді щирим, тому що воно абсолютно.
Якщо мир явищ, будучи почуттєво даним, доступний кожному, то мир ідей, доступний тільки деяким. Відкриття й пізнання його вимагає особливих здатностей проникати крізь почуттєвий мир і розумовий погляд побачити вічні ідеї, слабким і неточним відблиском яких є речі емпіричного миру.
Таким чином, поділу миру на мир почуттєвих речей і мир ідей відповідає поділ пізнання на два типи: недостовірне - докса (думка) і абсолютно достовірне - споглядання ідей.
У свою чергу ці два види пізнання, по Платонові, виявляються властивим двом типам людей. Почуттєві речі, як об'єкти нижчого виду пізнання, доступні простим, неосвіченим людям, зайнятим фізичною працею: ремісникам, хліборобам, торговцям і рабам.
Ідеї ж, як об'єкти вищого виду пізнання, можуть відкритися тільки вищому типу людей, утворених, зайнятою духовною діяльністю, філософам.
Звідси Дьюї виводить важливий наслідок: оскільки раби й простолюдини були зайняті винятково матеріальною діяльністю, фізичною працею, те й сама ця діяльність і праця, у якому вона реалізувалася, і те, із чим вона мала справу, тобто матеріальні речі, - все це викликало почуття зневаги, а те й презирства.
Вища ж духовна діяльність, спрямована на ідеї, викликала повагу й повагу, як заняття кращих і привілейованих.
Це соціальний поділ на нижчу матеріальну діяльність і вищий духовну й відповідний поділ людей, що займалися ними, і послужило, уважає Дьюї, джерелом поділу на два типи світогляду: матеріалістичне й ідеалістичне.
Таким чином, по Дьюї, обох вони виникли історично в силу певних соціальних умов і їхнє протиставлення зберігалося також досить довго, тому що довго ще залишався соціальний поділ, як, скажемо, в епоху панування феодалів.
Але цей час, уважає Дьюї, уже пройшло, і в сучасному демократичному суспільстві немає ґрунту для протиставлення розумової й фізичного, або ідеальної й матеріальної праці, або відповідних видів діяльності. Звідси треба, що протилежність матеріалізму й ідеалізму застаріла й повинна бути відкинута.
З подібними міркуваннями Дьюї, неодноразово відтвореними в ряді його робіт, погодитися важко, хоча зазначена їм протилежність видів діяльності в древньому світі дійсно мала місце й, можливо, зробила якийсь вплив на розмежування між прихильниками двох філософських напрямків.
Але саме їхнє виникнення й формування пов'язане з фактичним існуванням двох рядів явищ і процесів у самій людині, а тим самим і у світі, і неможливістю поки що звести їхній друг до друга. Раз є матеріальні й духовні явища, а роль других у житті людей зростає, то залишається постійна можливість при поясненні природи й миру виходити або з матеріальних явищ і процесів, приймаючи їх тим самим за первинні, або з ідеальних - з аналогічним результатом.
Треба мати на увазі також і та обставина, що потреба в гуманізації науки й техніки, що став настільки настійної в наш час в усьому світі, створює додаткові умови для негативного відношення до матеріалізму. Екологічна криза, у якому виявилося людство, показав, до чого може привести розуміння природи, як чогось принципово далекого людині, і розгляд її тільки як предмета впливу, експлуатації й використання. Переконання в бездуховності природи, її принципової протилежності людині, як духовній істоті, дозволяло зробити з нею все. що завгодно. До чого це привело, добре відомо.
Що стосується нашої країни, то настійна, більше того, навіть абсолютна, потреба у відродженні моральності й духовності народу створює сприятливі умови для відродження й деякого морального ідеалізму, на відсутність якого ще зовсім недавно гірко скаржилися деякі поети, письменники й педагоги.
Але повернемося до Дьюї. Міркування Дьюї про виникнення матеріалізму й ідеалізму повинні були, між іншим, показати штучний і навіть випадковий характер їхнього протистояння. Дьюї рішуче виступає проти такого протистояння, як і проти будь-яких твердих границь між чим би те не було.
Він затверджує, що всієї грані й у природі, і в суспільстві, і в пізнанні умовні й не остаточні. Досвід не знає різких розпаданні на несумісні й непорівнянні «сутності», тому що в ньому діє принцип безперервності. Будь-яке обмеження тих або інших ідей у вигляді «матеріалізму» або «ідеалізму», по Дьюї, неправомірно.
Інший висновок з описаної їм історії грецької філософії - це даремність спроб знайти які-небудь вічні незмінні сутності й абсолютне знання про їх.
Дьюї відмовляється визнати можливість абсолютного початку, абсолютної істини, якого-небудь абсолюту взагалі. На його думку, все це вигадки таких філософів, яких не влаштовувала необхідність постійного пошуку, постійного експериментування й поступового руху вперед. Вони хотіли одержати все відразу в готовому й остаточному виді: і зроблене суспільство, і зроблене знання, і зроблену мораль, і остаточне вище благо (Summum bonun).
Один з важливих висновків, що Дьюї робить із наведених міркувань, складається в запереченні їм незмінності людської природи. Він уважає теорію незмінності «самої безнадійних і песимістичної, із всіх можливих доктрин» (38,191). У випадку її справедливості всяке утворення, на відміну від навчання, було б безнадійним завданням, і будь-яка спроба вдосконалювання суспільства була б приречена на невдачу.
Інший приклад відкидання Дьюї поняття абсолюту дає його відмова визнати яку б те не було істину за остаточну й незмінну. Він говорить, що «кожна пропозиція відносно істини в остаточному підсумку є гіпотетичним і тимчасовим, хоча значна кількість таких положень настільки часто виявлялося безпомилковим при перевірці, що ми вправі застосовувати їх так, ніби вони були абсолютно вірними. Але логічно абсолютна істина являє собою не піддається реалізації ідеал, у всякому разі ідеал, не реалізований до того часу, поки не будуть зареєстровані всі факти, або, як формулює Джемс, поки ці факти не будуть «зібрані в мішок» і поки не буде виключена можливість подальших спостережень і інших даних досвіду».
Виходячи з подібних передумов, Дьюї вживає спробу описати й пояснити процес придбання знання і його функціонувань у ході людського досвіду. Іншими словами, він претендує на опис методу науки.
Саме загальне й основне завдання науки й наукового методу складається, по Дьюї, у найкращому пристосуванні людини до середовища, у забезпеченні успішної людської дії.
Дьюї не заперечує можливості властивого ученим прагнення до безкорисливого знання, тобто до знання, що не ставить перед собою ніякої безпосередньої практичної мети. Таке прагнення, безсумнівно, має місце, і Дьюї вважає, що це дуже добре, тому що воно допомагає розвитку самих пізнавальних засобів і способів.
Однак цей вид пізнавальної діяльності він уважає вторинним, похідним від основного його призначення - сприяти пристосуванню до середовища, рішенню практичних завдань, що забезпечують виживання, і більше того, удосконалювання, поліпшення умов життя, або в самій загальній формі - досвіду.