Для східних народів їхня релігія виступає як сила, що може зберегти етнічну самобутність перед загрозою вестернізації, яка знеособлює будь-яку культуру.
Слід вказати ще на одну особливість, притаманну сучасній культурі, яку традиційно ми поділяємо на західну і східну. Але це не стільки географічний поділ, скільки історичний, політичний, соціальний, а перш за все - релігійний. Тому що, ведучи розмову про цивілізації Сходу, ми відрізняємо мусульманську цивілізацію від буддійської чи індуїстської, в той же час и Європі, тобто географічному Заході, живуть європейці, що сповідують іслам.
Ще Гегель звернув увагу на відсутність всередині структури східного соціуму ознак, що були притаманні античній цивілізації Греції та Риму, а потім – середньовічній Європі. Він вказав, що динамічність європейської культури протилежна статичності й консервативній стабільності, що є характерною ознакою Сходу. Тому замість динамічного розвитку й оновлення цивілізації Сходу рухаються циклічно, по замкнутому колу. Звідси на Сході складаються зовсім інші, ніж на Заході, соціальна структура, політичні й інші організації.
По відношенню до держави і суспільства релігія завжди була цементуючою основою, та її можливості у цьому плані завжди залежали від самої релігії. Відомо, що різні релігійні системи далеко не однаково закріплювали традиційну соціальну структуру чи існуючу політичну владу. Там, де релігійна система слабо підтримувала державу, владу, ця влада, а разом з нею і певне суспільство, гинули швидше й легше. Це можна побачити на прикладі давніх близькосхідних імперій - перської, ассирійської, індійської, які були досить індиферентними щодо держави, тому індійські державні утворенні легко виникали й гинули, але по відношенню до соціальної структури індійського суспільства релігія діяла досить активно (освячувала кастовий устрій суспільства і його незмінність), тому, незважаючи на легку зміну політичної влади, структура суспільства зберігала кастовий устрій як його провідну соціальну ланку, він навіть зберігся у майже незайманому вигляді до нашого часу. Там, де релігія енергійно освячувала державну систему, це сприяло її збереженню на протязі тисячоліть, як, наприклад, у Китаї.
Якщо на Сході релігія завжди робила ставку на стабільність, консервацію існуючих норм і традицій, збереження соціально-політичного статусу суспільства у незмінному вигляді, то на Заході християнство надає цивілізації зовсім інших рис [1,c.26]
2.3 Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій
Своїм корінням наша епоха у християнстві, всі ціннісні смисли нашого буття вкорінені в християнській свідомості. Саме розкол у християнстві призвів до розколу всередині європейської цивілізації, визначив її культурні типи. Таким чином склалися основні зони європейського універсаму: південно-католицька, північно-протестантська та східно-православна (візантійська).
Такі риси сучасного світу, як інформаційна та комунікаційна транспарентність, насиченість життя і насиченість часу, біг історії, який здатний обійняти видиме людське життя - це наслідки нового сприйняття земного часу, що принесло людству християнство. Завдяки християнству з'явилося нове уявлення про мету життя людини, що диктувало підвищені вимоги до способу буття людини - їй треба встигнути, досягти, виконати своє призначення, залишити по собі більше, ніж вона отримала при народженні. Світ став орієнтуватися на людину, на вияв меж її можливостей. Християнство принесло з собою дух земної перебудови буття. Поставивши за мету побудувати церкву, "град Божий" на землі, воно диктувало необхідність перетворення земного світу. В межах християнства для людської цивілізації стали суттєво важливими не тільки божественні, а й людські орієнтири історії. Тому християнській цивілізації притаманні прозелітичні риси, вона прагне до універсалізму. Християнин, що вважає себе паломником на вічні небеса, який повинен постійно відчувати себе у порозі, все більше й більше починає цікавитися саме цією дорогою і тими центрами земного життя, що зустрічалися на його шляху. Результатом цього і став сучасний геополітичний універсум, який визначається параметрами, вихованими релігійною історією людства. Саме ці цінності, виховані у західної цивілізації християнського світоглядною революцією, підкорили світову економіку, породнивши глобальну цивілізацію. Ринкова економіка не є винаходом виключно Заходу, але саме він винаходить капіталізм – нову форму ефективної господарської діяльності, з іншим масштабом і цілями при тому ж самому предметі діяльності. Ідея економічного розвитку стає символічною парадигмою сучасного мислення, зазначив французький соціолог Р. Нісбет, з усіх концепцій, з усіх ідей, що були первинними й визначальними для західного мислення, жодна не мала такого впливу, як ідея розвитку чи ідея еволюції. Християнський універсам перероджується в універсум економічний.
Внутрішня стабільність сходу виявилась багато в чому визначеною східною релігією, що протидіяла структурному оновленню й активізації приватновласницького начала, заважала економічному розвитку Сходу, примушуючи його століттями топтатися на місці. Вторгнення європейського капіталу й колоніальні захоплення дали поштовх для розпаду старої структури й повільного становлення нової, елементи якої, до речі, завжди сприймалися дуже болісно, адже східним суспільствам були внутрішньо чужі ідеї розвитку, спрямованого на майбутнє й на заміну існуючого стану речей.
Отже, релігія визначала певний тип світобачення, певне розуміння життєвих цінностей, зливалася з безпосереднім щоденним буттям людини. Саме релігійне усвідомлення певних цінностей є невід'ємною частиною національної самосвідомості народу. Свого часу, зазнавши польсько-литовського поневолення, наш народ перш за все збереження своїх національних ознак бачив у збереженні православ'я, православна церква почала розумітися як національна українська церква, на відміну від католицької, яка сприймалася як синонім всього польського, панського. Тому козачий національно-визвольний рух, заворушення селянства народ сприймав як оборону православ'я, як збереження непорушності віри і церкви, яка є запорукою непорушності нації і синонімом всього українського.
Звичайно, сучасна культура, що у своїй основі була закладена Християнськими ціннісними установками, набула секуляризованого, світського характеру, національна культура вже не визначається прямо її релігійними рисами, більше важить її тяжіння до певних політичних, державних структур, в ній визнається, поряд із загальним, національним, автономність і цінність окремої особистості, національне і релігійне не співпадають, люди можуть належати до однієї культури, але сповідувати різні релігії чи взагалі не сповідувати жодної. Та для багатьох сучасних культур Сходу національне й досі сприймається як синонім релігійного, політичні події релігійно переживаються і релігійно тлумачаться, соціальна структура освячується релігією. І вже безумовним у східних суспільствах є визнання релігійних авторитетів у питаннях сімейних відносин. Тож більшістю сучасного людства релігійні орієнтири визнаються як не просто важливі, а як панівні й визначальні [1,c.29].
РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ
3.1 Значення і сенс релігії в культурі
Релігія являє собою одну з областей духовної культури (лат. culturе - оброблення, виховання, утворення, шанування).
У якості плідно "працюючого" у релігієзнавстві приймемо наступне визначення культури: це сукупність прийомів здійснення різнопланового буття людини, що реалізуються в ході матеріальної і духовної діяльності і представлені в її продуктах, переданих і освоюваних новими поколіннями. Культура характеризує як процес діяльності людей (під кутом зору володіння відповідними способами, прийомами і постійним їхнім утіленням), так у її результати. Вона має на увазі відповідні властивості свідомості і поводження в різних областях життя - в економіці, політику, моралі і т.д., має на увазі визначені сторони життєдіяльності й індивіда, і групи, і суспільства.
Культуротворення відбувається в області як матеріального, так і духовного виробництва. І в тієї й в іншій є свої предметні носії. Предметами-носіями культури в сфері матеріальної діяльності є знаряддя і засоби праці, штучно створені продукти харчування, одяг, житла, приналежності побуту, засобу зв'язку і транспорту, а втіленнями духовного виробництва виступають мова в звуковій і письмовій формах, різні штучні знакові системи (наприклад, схеми, карти, "мова" математики), книги, газети, твору мистецтва.
У культурі, у якій би області вона ні створювалася, матеріальне й ідеальне проникають друг у друга: у матеріальній діяльності реалізуються знання, мети, ідеї, плани людей, а ідеальні продукти запам'ятовують властивості відносини матеріальних об'єктів.
Важливий аспект культури складають механізми регулювання людської активності, що включають норми, правила, вимоги, еталони, зразки, інваріанти дії і спілкування. Якістю культури наділені установи й інститути - утворення, виховання, керування, влади.
Розвиток і функціонування культури можливо лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною й індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда і групи забезпечуються "світіння" і рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміннями, навичками, що відбиті в матеріальних предметах-носіях. У праці поколінь що переміняють друг друга здійснюється взаємодія процесів опредмечення і разпредмечення. Опредмечення являє собою втілення в об'єктивних предметах людських здібностей, знань, навичок, а распредмечення - це освоєння людьми способів і прийомів діяльності, за допомогою яких зроблені ті чи інші предмети - носії культури. Ці предмети здобувають подвійне буття: з одного боку, вони залишаються незалежної від людини реальністю, безпосередньо-почуттєвою річчю, з іншого боку - заміщають, виражають якусь іншу реальність, мають значення, стають чуттєво-надчуттєвими. Значення являє собою ідеальне утворення, у якому окристалізований досвід людства, виражаються об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитим у матеріальних носіях, значення набуває стійкість, інваріантість і в цій своїй якості входить у зміст духовної сфери чи суспільства групи. Незважаючи на те, що значення фіксоване в конкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності.