Концепції мови Григорія Палами, П. Флоренського та О. Ф. Лосєва
Особливості розрізнення Божественних сутності та енергій (св. Григорій Палама)
Тенденція до свідомого відмежування візантійського, а далі і традиційного православ’я від західного, католицького християнства, на думку сучасного дослідника, не сприяла поширенню його ідей і була своєрідним «самоусуванням», стверджуючи унікальність автентичної релігійної традиції і виключність отриманих з її допомогою знань. З причини чого необов’язковою стає настанова пошуку ясної та виразної форми їх втілення (більш того, в окремих випадках такий пошук апріорі є шкідливим, позаяк негативно впливає (або взагалі унеможливлює) сприйняття невимовної Благодаті).
Тоді як свідчення західної традиції з питання filioque однозначно обережніші, в них відсутнє чітке розрізнення між рівнями Божественних енергій і сутності, як і витлумачення природи Духу Святого. Подібна обережність була необхідною умовою і будь-яка спроба «упорядкування свідомості», тобто спроба раціоналізувати, дати дефініцію кожен раз приводить до межі людських знань: «Буква Євангелія та Отців Церкви неспівставна з викладами тлумачів».
Прийняття релігійного догмату про розрізнення сутності та енергій, на думку В. В. Бібіхіна, мало свої історичні причини і відбувалося за часів занепаду християнського Сходу. До існуючого ще раніше розрізнення між сутністю і Божественною сутністю та між енергіями і Божественними енергіями зусиллями св.Григорія Палами додається нова риса: Божественна сутність і Божественні енергії «не у всіх смислах одне і теж у самого Бога незалежно від наших понять». Тобто, запропоноване розрізнення мало окреслити, дати розуміння про самого Бога, не заперечуючи при цьому Його єдності і простоти.
Нове «догматичне витлумачення, яке сповіщало причетність «боговидців», через Божественну енергію, по Благодаті, до самого нетварного Начала, – але не до Його сутності», відразу ж викликало гарячі суперечки навіть у стані однодумців і, як варіант, може бути пояснене тодішньою кризою тисячолітнього візантійського світу, а появу вищеозначеного догмату можна вважати заходом вимушеного захисту від зростаючих єресей.
З огляду на історію становлення поняття енергії треба зазначити, що прояснення цього поняття завжди було проблемою для богослов’я. Його розуміння часто ускладнювалося з причини витлумачення енергії у якості дії, тоді як у самого св. Григорія Палами це не зовсім так. Його підхід до цього поняття опирається на античну традицію, насамперед, на Арістотеля.
Бібіхін зауважує, що безперечно опираючись на античну Арістотелеву традицію філософування, Палама усе ж відходить від неї там і тоді, де і коли (з її допомогою) обґрунтовує догмат співвідношення Божих сутності і енергій, – при цьому ніде не визнаючи свого відходження. Ризикованість нового догмату була помічена ще сучасником Палами Григорієм Акіндіном: ствердження існування в Божій природі відмінної від Його енергій сутності може призвести до сумніву у істинності «втілення Христа по сутності», тобто сумніву у Божественній природі Ісуса.
Таким чином, Палама не змінює твердження, що енергії Бога – нетварні, «суть Сам Бог», але різко заперечує «енергейність» сутності, тобто будь-яку її сповіщуваність. Уже тут наявна розбіжність Палами з Арістотелем: у останнього поняття ентелехії як здійсненої, актуалізованої форми, є близьким до поняття енергії; і навпаки: енергія завжди є дією потенційної (але тому і дійсної) мети як форми речі. У Палами відношення «енергія-сутність» лише односторонні: Божественна сутність не повідомляє себе у енергіях. Далі це розрізнення стане класичним у православ’ї.
Будь-яке міркування (розмисли) про суть (природу) Божественних енергій, про природу енергії взагалі має сенс лише за умови аплікативності мислимого. А саме: розвинене Г.-Г. Гадамером поняття «дієво-історичної свідомості» як єдино можливого способу «зрозуміти» історичне передання відображає вузлові центри проблеми: по-перше, необхідність усвідомлення власної «укоріненості у переданні» (або інакше: «причетності Божій волі і діям Його»), як констатація спільності, єдності з предметом, який потребує осягнення; по-друге, настанова застосування «досвіду передання», здійснення «зусилля історичного звершення» (або інакше: наближення до Бога через осягнення Його енергій, розкриття у собі Їх впливу, чи то пізнання Бога через Його імена (що рівнозначно енергіям): метод катафатичного богослов’я. Для порівняння: св. Тома Аквінський: «Бог невідомий нам по Своїй природі, але пізнається нами на підставі Своїх дій чи наслідків...»). І зазначена Бібіхіним певна безпорадність Палами у спробах «витлумачити» Божественні енергії ґрунтується саме на ствердженні необхідності аплікувати, «застосувати» на власному досвіді досліджуване теологічне поняття енергії. Тому, цитуючи св. Василія Великого, Палама більше звертає увагу на принцип «обмеження досвідом»: «Однаковість «логосу» у енергій і того, до чого ми захочемо їх віднести, з’являється тому, що так чи інакше наше знання не поширюється в напрямку Бога далі енергій, що відкрилися нам у досвіді». До того ж св. Григорій обходить увагою акцентовану Василієм Великим характерну рису енергії Духу: «повноти, що має метою саму себе», що, поза сумнівом, вказує на те, що «недосяжну повноту Божества варто шукати не поза, а в самих енергіях». Тобто, що повнішою і завершенішою є енергія, тим більше вона «сповнена» сутністю. Більш того, про Духа Святого не можна сказати, що Він знаходиться на третьому (останньому) місці у Божественному порядку, тому що лише через Нього дієво-енергейно відкривається, якщо взагалі відкривається, усе в Одкровенні.
Таким чином, треба відзначити, що стверджуючи суть догмату про енергії і сутність Божества, св. Григорій проводить лінію їх чіткого розмежування і залишає традицію розуміння Духу Святого як енергейного начала. Енергії витлумачуються ним лише як прояви, еманації, вони суть не «породження», але «діяння» Бога-Отця. Більш близьке і вагоме їх розуміння (як енергій Святого Духу) Палама не використовує. Тобто виокремлений нюанс, коли енергії лише «сказують» про сутність, але аж ніяк не є самою сутністю, саме у такому вигляді спірного догмату св. Григорія Палами входить до складу теології православ’я.
Поняття енергії, розгорнуте Паламою у богословському контексті як синергія, дозволяє, через прикладення його до питань онтології мови, зрозуміти останню не як монолог, але як взаємодію (синергію) мовця і слухача; того, хто пише, і того, хто читає. Формальний момент цієї взаємодії розгортається у комунікативну концепцію мови (Апель, Габермас, Йонас тощо).
Принцип енергейї дає можливість не втрачати з поля уваги момент, що в «частковості» (в речі) іманентно присутня цілісність (Творець). Мислення постає у цьому випадку як формальний момент енергейї. У судженнях як таких через формалізацію зникає момент енергії всеможливості (поняття – умовні, слова є знаками). Річ завжди цілісна (містить енергію як дійсність), а мислення відпадає від тотального існування.
Ім’я як енергейний «концентр сутності» (П. Флоренський)
Вчення про ім’я є ядром онтологічних концепцій мови. Його коріння виявляє себе у платонівській теоретико-пізнавальній традиції, що базується на розрізненні буття та його смислу. Останній з них Платон онтологізує і виносить у окремий умоосяжний світ, тим самим подвоюючи, розділяючи суще й існуюче. Ідея в Платоновому розумінні виступає джерелом і пізнання, і буття. На думку П. Флоренського, саме тому буття і пізнання «не розходяться» між собою. Тому, опираючись на Платонову схему, філософія імені в значній мірі є філософією сутності, бо аналогом ідеї Платона стає ім’я: «Те, що пізнається – ідея Платона, є точною відповідністю імені».
Важливим для розуміння енергейної природи мови є запроваджене Флоренським у центр його філософського символізму начало енергії. Вирішальна теза цього вчення торкається поєднання феномена і ноумена, що, на думку філософа, є поєднанням енергій того й іншого, в результаті чого і з’являється символ. Буття символу є буттям злиття енергій: «така сутність, енергія якої, зрощена з енергією деякої іншої, ціннішої, несе таким чином у собі цю останню». На базі цієї концепції Флоренський розгортає нове витлумачення феномена мови, слова, імені. У своїй концепції він опирається на богослов’я Божественних енергій св. Григорія Палами, але, як зауважує дослідник, установки ісихазму йдуть врозріз із духом конкретної метафізики Флоренського.
Крім того, досліджуючи витоки платонізму, П. Флоренський доводить їх зв’язок з магією, при цьому головним предметом його доповіді «Загальнолюдські витоки ідеалізму» стало слово – завдяки своїм властивостям буттєвості та енергейності воно є основним знаряддям магічного дійства: «Ім’я речі і є субстанцією речі».
Флоренський спрямовує зусилля на дослідження феномена імені, в якому він вбачає головну ідею нового, ґрунтованого на засадах платонізму світоспоглядання. Ім’я у Флоренського постає у якості визначального метафізичного принципу буття і пізнання у філософії. Власне перехід від ідей Платона до вчення про ім’я пов’язаний у нього з суттю християнського віровчення, яке стверджує, що появі будь-чого існуючого передує Слово Боже, Яке є його живою душею і смислом.
Досліджуючи взаємовплив імені та іменованого, Флоренський використовує Платонову аналогію співвідношень між ідеєю та явищем, які мають троїстий характер: коли ідея та її явище схожі між собою, і тоді явище наслідує ідею; коли явище співучасне ідеї, і тоді воно є реальним лише в міру цієї співучасті; коли ідея присутня у явищі, і тоді вона постає у якості сили, динамічного начала явища. Подібним чином співвідносяться ім’я та його носій; крім того, ім’я кожного разу виявляє різні свої властивості-виміри: то трансцендентність, то іманентність відносно іменованого ним, змінюючи лише рівень впливу ідеального (ідея) на реальне (річ).