Онтологічне вчення про мову О.Ф. Лосєва
З глибин містичного досвіду православних монахів народилася теза: «Ім’я Боже є Сам Бог», яка у подальшому призвела, з одного боку, до виникнення «афонської суперечки», а з іншого, стимулювала створення онтологічних концепцій мови і слова: П. Флоренського, С. М. Булгакова, О. Ф. Лосєва. І якщо безпосереднє споглядання слова як такого привело Флоренського до важливих прозрінь природи мови, то філософія імені у Лосєва має ще універсальніший характер, перетворюючись на загальнофілософське вчення. У роботі «Філософія імені», написаній у 1923р., він, спираючись на основні уявлення Флоренського про слово, намагається тим не менш вивести свою концепцію слова за межі філології. Тоді як Флоренський досліджує слово людської мови, у Лосєва «словесність» пронизує собою увесь космос. Усе у світі є словом, а ієрархічна побудова космічних «слів» увінчується Божественним Логосом.
У своїй концепції Лосєв здійснює своєрідний синтез платонізму та феноменології Е. Гуссерля і викладає розуміння імені як ідеї, що окреслює «ейдос», сутність предмету, при цьому наголошуючи, що діалектично вивести ім’я предмета означає вивести його сутність з усіма другорядними його складовими. Це стає можливим тому, що ідея являє собою «адекватний корелят предметності», оскільки з’являється в результаті ототожнення «інтелекту» з «річчю». Тому ідея (ейдос) як явище сутності виявляє себе у імені.
Лосєв викладає своє вчення про ім’я за допомогою сукупності категорій ще давньогрецької філософії. В якості буттєвого начала виступає предметна сутність, яка заглиблюється (занурюється) у меон, не-суще, у деяку аморфну матерію, що і є актом утворення слова. Таким чином, буття слова є процесом оформлення на фоні Іншого, яке задає йому межі та характерні обриси. Це занурення у меон є зміною станів, коли сутність проходить різні ступені ієрархії. Нижче за все розташована нежива природа, далі – органічне начало, потім – свідомість людини (як «розумне ім’я»), і нарешті – «над-розумне ім’я» як самоусвідомлююче. Усі вказані «долі імені» є лише різною ступінню проявленості/ затемненості буття.
Якщо розглянути вищесказане з огляду на структуру слова, то найнижчою сходинкою в процесі утворення слова є фонема: втілюваний смисл оформлюється у розпізнавані членороздільні звуки. Фонема протиставлена смисловому ядру і є випадковим символом значення. Тут Лосєв не погоджується з Потебнею, який вважав, що внутрішня форма слова, яке утворюється через поєднання звуку та етимологічного значення, є «відношенням змісту думки до свідомості, вона показує, як уявляється людині її власна думка», тим самим зближуючи між собою звукову форму слова і його значення. Лосєв же переконаний, що відкидаючи звуки, ми позбавимося від всього випадкового і отримаємо ноему – логічний смисл слова. Вона є корелятом предмету у сфері розуміння, але ще не вільна від меональності, його впливу на мовну свідомість. Наступним етапом буде ідея, яка є самим предметом у його інобутті, у цілісності його аспектів.
Таким чином, слово, пройшовши шлях від фонеми до ідеї, отримує предмет таким, яким він є даним свідомості. При цьому зазначене у-явлювання, втілення сутності супроводжується засвоєнням енергії, що складає атрибутивну онтологічну характеристику імені: різним ступеням зануреності у меон відповідають різні енергеми. Розглянемо цей процес докладніше.
Найнижчим ступенем при утворенні слова, коли смисл максимально затемнений меоном, є фізична енергема, яка є «предметним смислом імені, оскільки він діє в звуках імені». Але вже далі, через діалектичне заперечення, Лосєв встановлює, що хоча у слова немає знання себе, але є знання «іншого», ще не усвідомлене. Смисл в цьому випадку «просвічує» крізь меон, з’являється подразнення, яке відповідає органічній енергемі. Так слово стає ім’ям, рослинним організмом: «Слово як результат органічної енергеми є сім’ям, і воно живе для «іншого, є думка про «інше». В результаті наступного заперечення – слово виявляє себе як «щось», але воно є також і протилежним до цього «щось», – Лосєв приходить до сенсуальної енергеми. Слово тепер постає у вигляді тваринного крику; воно тепер «знає» про «інакшого», але ще не знає про своє «знання». Наступний рівень заперечення приводить до ноематичної енергеми, яка є рівнем людського слова, коли людина знає себе та «іншого» як іншого разом з усвідомленням цього факту.
На цьому Лосєв не зупиняється і стверджує можливість наступного кроку – переходу від свідомості ноетичної до гіпер-ноетичної, коли «інший» переживається зсередини, як «Я». Таким чином, філософ доводить можливість буття ще вищого стану слова, пізнання та самопізнання людини. На цьому рівні вже не йдеться про множинність сутностей, а є лише одна сутність – Першосутність, адекватно повторена в інобутті. Так Лосєв діалектичним шляхом від фізичного предмета піднімається до найвищого рівня буття імені – онтологічно першого Імені, Слова Божого, про Яке йде мова у Євангелії від Іоанна.
У вибудуваній філософії імені слово є втіленням сутності, будь-яка річ може бути представлена як слово, висловлювання про сутність, а здійснена Лосєвим процедура виявляється феноменологічною редукцією – поступовим зняттям зі смислового, сутнісного ядра слова різних меональних оболонок.
Вирішуючи питання співвідношення імені і сутності, Лосєв стверджує їх одночасну і тотожність, і відмінність – до того ж (обов’язково) в одному й тому ж відношенні: тотожність сутності з іменем синтезується з їхньою відмінністю так, що з’являється певне нове становлення, яке він називає енергією сутності. Енергія сутності є, таким чином, діалектичним синтезом тотожності і відмінності між сутністю та ім’ям. Вказана тотожність має енергійну природу: сутність постає лише у своєму імені і не містить у собі нічого такого, що не було б відкрите в імені. Ім’я сутності є розумною і смисловою її енергією, і «різнозвучність у мовах» свідчить лише про різне іменування одного й того самого.
У своєму вченні про ім’я Лосєв вибудував виразну систему доведень буттєвості слова. Досліджуючи мову спочатку поза її відношенням до людини, безвідносно до її мовної діяльності, він ґрунтується на релігійно-філософській традиції, в якій мова виступає як форма енергейної еманації Божественної суті. В цьому випадку сутність «огортається» мовними формами – спочатку для себе, а потім і для «іншого», для інобуттєвого втілення у людській свідомості, яка постає лише можливою, але не обов’язковою субстанцією втілення сутності-смислу.
Далі, розгортаючи суб’єктно-онтологічне вивчення слова в його «людському» втіленні, він обґрунтовує онтологічну близькість природи слова, незважаючи на властиві людині спотворення чистої сутності енергій у мові, у сферах людських і Божественних.
Крім того, Лосєв продовжив і поглибив вчення про енергейність імені, наголошуючи саме на методологічному характері положення про взаємозв’язок сутності та енергій для пізнавальної діяльності, стверджуючи, що лише в своїх енергіях сутність може бути пізнаваною. На думку філософа, енергія і сутність виступають як зовнішня та внутрішня сторони, що тісно пов’язані та зумовлюють одна одну. Прослідковуючи розвиток імені, він вказує, що цей процес має енергейний характер, завдяки чому сутність має можливість о-словлення, втілення. Аналогічно до руху ідеї у Платона – від Єдиного, через Розум і Душу – до Космосу, ім’я також «рухається» шляхом взаємовизначення смислу і сутності, виявляючи на кожному з етапів особливу форму буттєвості.