Карл Ясперс народився в 1883 р. у м. Ольденбурге. Спочатку він одержав юридичну освіту, але досить швидко розчарувався в юриспруденції, розцінивши цю сферу знання й діяльності як занадто "абстрактну", і переключився на медицину, що вивчав у Берліні, Геттінгені й Гейдельберзі, де й одержав учений ступінь доктора медицини по психіатрії й став працювати лікарем психіатричної клініки - під керівництвом Виндельбанда. В 1916 р. одержав місце екстраординарного доцента по психології, а в 1920 р., в "спадщину" від Г. Дриша, посада екстраординарного, а через рік і ординарного професора філософії Гейдельбергського університету. Із приходом до влади фашистів його академічна кар'єра обірвалася. Уже в 1933 р. він був не має змоги займати будь-який адміністративний пост (зокрема, тому, що відмовився розвестися "по расовим міркуваннях" зі своєю дружиною, єврейкою Гертрудою Майер, що ще в 1910р. стала його супутницею життя й надійною співробітницею по роботі). В 1937 р. він був позбавлений і професури. В 1938 р. його публікації були "тихо" заборонені, а в 1943 р. заборона стала офіційною. Відразу ж після розгрому нацистів Ясперс повернувся до викладацької роботи; відновили й публікації його праць. Дуже значної була роль Ясперса у відновленні Гейдельбергського університету. В 1948 р. він переселяється в Базель (Швейцарія), де до 1961 р. займає кафедру професора філософії в місцевому університеті. Тут же, у Базелі, він і помер в 1969 р. Роботи Ясперса, як по психіатрії й історії цієї науки, так і по філософії, а крім цього, із проблем соціальної політики (головна тема - становлення й функціонування правової держави) відомі й шановані в усьому світі. Вони переведені мінімум на 25 іноземних мов, а помалу стають відомими й у нашій країні. Головні роботи Ясперса: "Загальна психопатологія"; "Збори статей по психопатології"; "Філософія" (в 3 т.); "Кант"; "Ніцше"; "Августин"; "Люди, що задають масштаб (Сократ, Будда, Конфуцій)"; "Замітки до Мартіна Гайдеггера"; "Філософська віра"; "Філософська автобіографія"; "Філософська віра у відношенні до одкровення"; "Платон"; "Спіноза"; "Стриндберг і Ван-Гог"; "Про істину"; "Що таке філософія?"; "Ідея університету"; "Шифри трансцендентного"; "Великі філософи. Анаксимандр, Геракліт, Парменид, Гребель, св. Ансельм, Спіноза"; "Від античної до християнської метафізики"; "Питання про провину - для геноциду немає прощення" і багато хто інші. Поява першого перекладу Ясперса на російську мову було визначено винятково політичною кон'юнктурою. Це була аж ніяк не філософська, а політична робота - "Куди рухається ФРН?", досить критична у відношенні аденауеровської політики. Однак і вона була видана з величезними купюрами, що дуже сильно спотворили спрямованість цієї книги. Тільки в 1991 р., у серії "Мислителі XX століття", вийшов переклад трьох важливих робіт філософа під титулом "Зміст і призначення історії" (М., 1991). Крім оригінальної роботи під цією назвою, видання включає також "Духовну ситуацію часу" і "Філософську віру". Згаданий вище релігійний момент світогляду К. Ясперса визначив багато важливих рис його концепції людини і його буття, хоча базові установки його дуже близькі екзистенціалізму Гайдеггера або Сартра. Дуже подібна навіть термінологія; однак, занадто довіряти цій подібності не треба: термін, до якого ми вже звикли, знайомлячись із концепцією Гайдеггера, може мати чи ледве не діаметрально протилежний зміст. І разом з тим створена за допомогою всього комплексу термінів картина залишається, в істотних моментах, конгруентної гайдеггеровської.
Почнемо з того, що Dasein у Ясперса - зовсім не справжнє буття людини. Це саме скоріше відчужене, загублене в предметності людський початок: як "мир", як "предмет дослідження", як "свідомість" і т.п. Справжнє людське буття виражене терміном "екзистенція", що в Dasein тільки проявляється. І, звичайно ж, не тільки односторонньо й неповно, але й неадекватно. Екзистенція ніколи не стає об'єктом, вона "причина", виходячи з якої я мислю й дію, про яку я говорю в послідовності думок, що нічого не пізнає; екзистенція є те, що ставиться до себе самої й тому до своєї трансценденції". Це останнє - трансценденція, трансцендентне - і виявляється ключовим каменем зводу ясперсовського екзистенціалізму. Ні екзистенція, ні трансценденція дослідженню (тобто пізнанню, і насамперед, пізнанню раціональному) недоступні. Дослідження лише підготовляє "прояснення" ("одкровення") екзистенції, думаючи, що за "явищами" є щось, що лежить у їхній підставі: явища з'являються як "шифри" прихованого. А це значить, що людське буття починає бачити самого себе в продуктах своєї діяльності. Відбувається "трансцендирування через предметність". Виявившись здатним до такого трансцендирування, до такого "стрибку через прірву", людина виявляє власну волю (оскільки предмети, які були твердою реальністю "в-собі-буття", з'являються як модуси можливої для людини предметності). А без екзистенції "мислення й життя губляться в Нескінченному й Позбавленому сутності". Філософія - не наука, що "зачарована об'єктивним"! - здатна підвести людини, через "орієнтування у світі" і "аналіз Dasein" до екзістенціально-проясненого мислення, що відмовляється від трактування буття як тільки буття об'єктів і виявляє в самому предметному суб'єктивне. Воно відкривається, зокрема, у мові, якою "один" звертається "до одному" (у цьому випадку ні "задушливого" загального), там, де просвічує самовизначення людини, його особисті підстави, причини й обставини дії. Будучи у звичайних умовах життя або схованими, або відсунутими на другий план (людина поводиться "як всі" і керується "тверезим розрахунком" наслідків власного поводження) - в особливих випадках, які Ясперс називає "прикордонними ситуаціями", ці якості, воля людини, виходять на авансцену: людина раптово "стає самим собою", вона творить власне життя. Те, що довідається при цьому людина про себе самому, нікому іншому придатися не може - це "його власність", і більше нічия! Але - от границя, що віддаляє ясперсовське трактування людини від гайдеггеровської - тепер людина здатна побачити в предметах символи чогось іншого, відчути їх (і власні) трансцендентні підстави. І "необґрунтоване", "занедбане" людське буття набуває впевненості, ґрунт, зміст, укорінення в Абсолютному. Мир, об'єктивність і незалежність якого відкинута в ході само осмислення людини, переходить у що вживається людиною, що відкрила власну незалежність, пошук Бога. Саме Бог виступає як Єдине, як цілісність у собі спочиваючого буття, і відкривається він не пізнанню, а екзистенціальному страху. Метафізика, постійно переслідувана питанням про те, що таке буття, з'являється як шлях до трансцендентного, шлях нескінченний, оскільки нескінченно мінливий у вільному самовизначенні (і, відповідно, у предметних втіленнях) вільний людський суб'єкт. Вільне самовизначення людини залежно від трансцендентного й "негативно" - у тому випадку, коли людина відкидає існування трансцендентного, виступає проти трансцендентного, і в тім, коли він хоче знайти свій шлях у мир згідно із трансцендентним; адже в кожному разі трансцендентне залишається болючим питанням. Буття волі - це дуже важливо! - не є саме трансцендентне. Так сказати, у глибині душі трансцендентне абсолютно, і тому в ньому немає ні волі, ні необхідності; тут немає місця вибору й рішенню. Вільне буття не абсолютно, тобто звичайно: воно завжди має за власними границями Інше, і будь-який його стан минущий. Однак, екзистенція не може осягнути себе як кінцеве у відношенні потенційно нескінченного, ні як кінцеве поряд з іншим кінцевим: у кожному минущому стані воно з'являється як "стрибок" у самоочевидність його зв'язку (як і зв'язку інших екзистенцій) з Абсолютним, Єдиним, Трансцендентним. Це інша свідомість кінцівки, ніж емпірична констатація факту, про яку мова йшла вище. І осягається ця кінцівка лише при звертанні до себе самому як нескінченної потенційності вільних актів, а не до "застиглому", уже здійсненому й "побаченому" у його предметній кінцівці стану. Це не "спокійне" і безнадійна свідомість власної кінцівки, а стан нескінченної незадоволеності власною неповнотою - що й виражається в невигубних пошуках трансцендентного. Трансцендентне (точніше, звичайно, спрямованість до трансцендентного) опредмечується за допомогою мови, в ідеї про якімсь "потойбічному", "іншому" світі, світі метафізичних об'єктів (міфи, метафізика релігійного догматизму). Але, на відміну від емпіричної предметності, цей мир не "нав'язує" нашій свідомості й почуттям примусовим образом. У цьому плані дійсність трансцендентного інша - вона осягається як границя емпіричної дійсності, емпіричний предметності. І за допомогою цієї границі трансцендентне визначається негативно. Ця дійсність є те, про що питає екзистенція (і що виявляє себе в самої екзистенції). Але це "щось", повторюємо, не існує як "другий мир": "потойбічний мир", по Ясперсу - ілюзія. Адже предметне потойбічне не було б абсолютним! Трансцендентне не треба ні "матеріализувати", не відкидати - воно "живе" у предметах і мові, у поняттях, усвідомлених як "шифри Іншого". Справді, чи є "питання" ілюзією або дійсністю його "змісту"? Метафізичний предмет - це завжди символ (алегорія, метафора й т.п.); в "символічному" мисленні чисто об'єктивістська установка повинна бути відкинута. Зрозуміти символ - це не значить раціонально здійснити його "переклад" у раціональні поняття: будь-яка спроба такого перекладу натрапляє на непроникну границю - границю предметності як неминучого "якості" раціонального мислення. Вона одночасно є границею, за якої розщеплення миру на об'єктивне і суб'єктивне робиться безглуздим. Все буття треба "читати" як шифровку трансцендентного - з тим уточненням, що шифр тут - це не особливого роду "значки", які, нехай нарочито складним способом, несуть інформацію про щось, "зовнішньому" цим значкам: в "Книзі буття" безупинно звучить мова Добродії, де немає розрізнення "форми" і "змісту", де "слово" і є "справу", а "справа" є і "слово". Це цільне саме по собі й саме в собі має зміст. Але якщо його не відчути, то не тільки "слова", але й справи стануть як безглузді, необґрунтовані, розрізнені, випадкові. Бог не зловмисний - він не приховує змістів "за" спеціально придуманими секретами шифрувальника. Але в безпосередній даності, в "безпосередній близькості" трансцендентного й складається сама хитра "виверт", а в простоті - джерело обманливості; можна слухати музику, а почути тільки шум... Але хіба музика - це щось "за" шумом, щось "сховане" за допомогою шуму, про що тільки "натякають" звуки?!