Виходячи із суб'єктивістської й індивідуалістичної позиції, розвитий Камю в «Сторонньому» і в «Сізіфі», цього зрозуміти не можна. Тут позначається суперечливість світогляду Камю. Поняття боргу, що відчувають його герої, так, видимо, і він сам, являє собою усвідомлення почуття громадського обов'язку, вихованого, щепленим суспільством, громадським життям; ця свідомість відповідальності людини за все, що відбувається у світі. Це соціальне почуття, що змусило Камю не сидіти осторонь, а взяти участь у русі Опору.
І звичайно, воно суперечить індивідуалізму, як вихідному пункту світогляду Камю.
Можна, щоправда, сказати, що Камю-Письменник, що вірно вловив основні імпульси людської душі, і Камю-Філософ, що намагається логічно осмислити їх, суперечать один одному. Художній твір, що повинне служити засобом вираження філософської ідеї, відмовляється виконувати лише ті допоміжні функції. Воно вносить щось своє від штучної філософської установки, щось, що йде від правди життя, поміченої його талантом художника.
Така точка зору висловлювалася в критичній літературі. З нею важко погодитися. Протиставляти письменника філософові, якщо обоє вони з'єднані в одній особі, неприпустимо. Правда, це один з улюблених прийомів тих літературних критиків, які намагалися аналізувати творчість, скажемо, Достоєвського, Толстого, Гоголя.
Представляється, що немає підстав відокремлювати літературну творчість письменника від його філософії. Спробуйте вилучити філософські, світоглядні, моральні переконання Достоєвського або Толстого з їхньої художньої творчості й подивитеся, що залишиться. Співвідношення між цими елементами творчості письменника набагато більше складні й не слід підводити їх під яку-небудь елементарну схему.
Однак Камю не бачить того, що в суспільства, у людства все-таки є й позитивна перспектива перебудови свого життя на розумних гуманістичних основах. Власне кажучи, у той час він і не міг неї побачити, хоча й старанно шукав. Але отут ми як би непомітно перейшли від метафізики до політики. Цей перехід зробив і сам Камю в переході від «Міфу про Сізіфа» до « людини, що бунтує,».
В «Міфі про Сізіфа» Камю розглядав положення людини у світі в метафізичному плані: людина стояла там перед далекою йому безглуздістю вселеної, а його самого очікувала невідворотна смерть, повне знищення. У цих умовах головним питанням для Камю було питання «чи варто жити?», і на нього Камю дав позитивну відповідь.
Але в дійсності людина встає не безпосередньо перед вселеної, природою. Безпосередньо йому протистоїть соціальний мир, суспільство.
І якщо ми вирішили, що жити треба, що самогубство неправомірно, то далі встає питання, як жити в цьому світі, у тій соціальній реальності, що нам дана.
Дивлячись на соціальний мир з погляду життя окремої людини, Камю вбачає відмітну рису, або особливість нашого часу в тім, що позбавлення життя людини, убивство, стало нормою. Ті сімдесят мільйонів насильницьких смертей, про які говорить Камю (сьогодні ми знаємо, наскільки неадекватної була ця цифра - дійсність ще більше трагічна) - це не тільки військова, або ще політична, проблема; вона також проблема етична й філософська. Звертаючи увагу на цей аспект її, Камю зовсім прав. Він указав на страшну прикмету нашого часу, очевидно, навіть нічого не знаючи про мільйони людей, що загинули в сталінських таборах; мало що він знав і про втрати в «локальних» війнах, у яких насамперед гине цивільне населення, звіряче знищення якого перетворюється в засіб брудної політики. Не звернув він уваги й на погрозу масового тероризму.
Якщо раніше Камю повідомляє неприпустимим і неправомірним самогубство, то тепер він обговорює в тім же ключі питання про вбивство.
«Убивство й самогубство - дві сторони однієї й тієї ж медалі - нещасної свідомості, що борошнам обмеженості людської долі віддає перевагу темному захвату, у якому зливаються, знищуючись, земля й небо...
... якщо заперечуєш доводи на користь самогубства, не знайдеш їх і на користь убивства» (14, 123). Втім, в одному випадку, на його думку, убивство все-таки знаходить відоме, хоча б моральне, виправдання - якщо платою за вбивство людини стає власне життя вбивці; коли її продовження - це принципово важливо! - виявляється нестерпним борошном для нього самого.
Однак, убивство, що перетворилося в пересічну повсякденність, теж має потребу у філософському поясненні. Видимо, і воно входить у саме людську природу, специфіка якої в тім, що людина - «єдина істота, що відмовляється бути тим, що воно є». Убивство, думає Камю, випливає з людського прагнення змінити мир. Ми, міркує Камю, прагнемо перетворити дійсність, зробити з хаосу порядок, ми бунтуємо проти безглуздої, безладної дійсності. «Бунт хоче, бунт кричить і вимагає, щоб скандальний стан миру припинилося й нарешті-те запам'яталися слова, які неспинно пишуться вилами по воді. Ціль бунту - перетворення. Але перетворювати - значить діяти, а дія вже завтра може означати вбивство, оскільки бунт не знає, законно воно або незаконно». Причини бунту можуть мінятися, але сам він з'являється як істотний вимір людської природи. «Звичайно, людина не зводиться до повстання. Але сьогоднішня історія, з її звадами, змушує нас визнати, що бунт - це один з істотних вимірів людини. Він є нашою історичною реальністю. І нам потрібно не бігти від її, а знайти в ній наші цінності».
Почати з того, що сама соціальність, точніше, солідарність людей як умова соціальності, проявляється в бунті й виростає з бунту. «...Для себе самого індивід зовсім не є тією цінністю, що він хоче захищати. Для створення цієї цінності потрібні всі люди. У бунті, виходячи за свої межі, людина зближається з іншими, і із цього погляду людська солідарність є метафізичної.
Бунтар Камю - це індивідуаліст, для якого сенс життя полягає в тому, щоб проявляти свою бунтарську натуру. Якби не було проти чого бунтувати, він відчув би себе без справи.
По цьому питанню між Сартром і Камю виникли розбіжності. Сартр навіть назвав Камю буржуа, що, звичайно, було несправедливо. Якби Камю дожив би до молодіжних виступів 60-ых років, він напевно став би їхнім лідером. Але до цього часу він не дожив.
Екзистенціалізм Сартра й Камю був своєрідним розвитком ідей Гайдеггера і Ясперса в специфічних умовах, що зложилися після трагедії першої світової війни, революції в Росії, тимчасової перемоги німецького фашизму, другої світової війни, окупації Франції, нарешті, розгрому фашистського режиму й перетворення комуністичного Радянського Союзу в домінуючу силу в Європі.
Екзистенціалізм - дуже складне й суперечливе явище духовного життя, що не піддається однозначній оцінці. Багато ідей його представників увійшли в золотий фонд філософської й взагалі духовної культури людства.
Література
1.Камю А. Бунтующий человек. М., 1990.
2.Людина: Філософське-енциклопедичний словник / Під ред. І.Т.Фролова. – К., 2000.
3.Це людина. Антологія. – К., 2005
4.Арефьева Г. С. Общество, познание, практика. М., 1994.