[2]Не дивлячись на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, оскільки він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, в першу чергу, стосується проблеми відношення духовного і матеріального, яка вирішувалася з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони складали єдине, гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з'явились спроби віднайти посередників, які б подолали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів виступали Богоматір Діва Марія, ангели, перш за все архангел Михаїл, які і забезпечували єдність світу.
Вирішення філософських проблем
Виходячи з вирішення проблеми єдності світу вирішувались і натурфілософські проблеми, проблеми розуміння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, в якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об'єктом божественного світоправління і кінцевою метою світоустрою.
Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників, які у її вирішенні спирались на «Шестиднев», «Ізборник» 1073 р. та інші пам'ятки писемності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, є «сутністю живою», але тільки в поєднанні з тілом вона стає реальністю. Так проводилась спроба обгрунтувати дуалізм двох субстанцій в людині.
Виходячи з такого погляду на людину формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Характерним є те, що саме ця сторона людського життя вважалась настільки важливою, що це привело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику.
Відзначається ще одна особливість, викликана взаємодією християнського і народного світорозуміння,— плюралізм світоглядних позицій, який надав філософській думці Київської Русі поліфонічного звучання. В давньоруському духовному житті відбулось перехрещення і взаємодія різноманітних культур.
[2]Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її несприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування. Виробляється своєрідний його тип, що відрізняється не предметом, а суб'єктом пізнання. В межах цього типу філософствування він виступає не як чисто гносеологічний, а як цілісний суб'єкт, для якого характерною є єдність морального й гносеологічного. Цим пояснюється етизація філософської думки, а звідси і тяжіння до проблем людини і осмислення історії. Складається своєрідний тип середньовічного антропологізму.
Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників. Іларіон Київський.
Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, в яких виразно поставлені важливі світоглядні проблеми, подані глибокі філософські ідеї. Саме з книжним знанням перш за все і був пов'язаний початок філософської думки києво-руської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ — це перш за все вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості; але якщо філософ є обов'язково книжником, то не кожний книжник гідний звання філософа. Скоріше за все, філософом вважали не того, хто просто володіє книжними знаннями, а того, хто ці знання втілює в життя, використовує їх як керівництво в процесі життєдіяльності, а звідси і філософія мислилася не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль, як знання і повчання на основі знань. Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосія Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін.
Чільне місце в творчості багатьох київських книжників займає образ історії. Тут варто назвати «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. У 1051—1053 рр. Іларіон був першим київським митрополитом. Після митрополичої кафедри, якої його позбавили, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об'єднання Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу.
[4]Основна мета, яку ставить Іларіон у «Слові...»,— показати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розділяється на період «язичницький», період іудейського «закону» і завершальний період християнської «благодаті та істини». Він, зокрема, зазначав: «Хто ще великий такий, як Бог наш? Він один, що творить чудеса. Установив закон на уготування істини й благодаті, бодай навикло у ньому людське єство від багатобожжя ідольського відходити, в єдиного Бога вірувати, щоб посудина скверная — людство, омите водою, законом і обрізанням, прийняло молоко благодаті й хрещення».
Будучи носієм християнського світосприйняття, Іларіон розвиває особливий тип ставлення до історії. Минуле, тобто біблійну історію, він сприймає як реальний символ, прообраз власне християнської історії. Як давньоруський мислитель Іларіон процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершальним етапом розповсюдження християнства: «Віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло. Євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось».
Провідною ідеєю «Слова...» є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Саме цей твір є першим, в якому змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира: «...не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!»
Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном в його творі, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на ідейний процес Київської Русі та наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.
1. Федів Ю.О., Мозкова Н.Г. Історія Української філософії. К. 2001.
2. Волинка Г.І, Гусєв В.І. Вступ до філософії. К. 1999
3. Іван Нечуй-Левицький, „Світогляд українського народу” (уривки). Хрестоматія з української літератури К. 1997
4. Іларіон Київський, „Слово про закон і благодать” (уривки). Давня українська література: хрестоматія. К. 1992
5. Горський П.С. Історія української філософії. Навчальний посібник. К. 2001
6. Надольний І.Ф. Філософія: курс лекцій. К. 2000
7. Бичко І.В. Філософія: курс лекцій. К.1991
Використана література вказана у квадратних дужках перед кожним абзацом.