Другий розділ “Влада як екзистенційна потуга бути” присвячено розгляду здатності людини здійснювати власне існування у світі.
У підрозділі 2.1. “Прихована сутність влади” вказано на сутнісну неможливість дати визначення таких понять, як “влада” та “екзистенція”, позаяк визначення передбачає обмеження того феномену, який визначається, шляхом вказування на його сутнісні межі. Інша складність у визначенні поняття “влади” пов’язана з великою кількістю синонімів, які окреслюють буття та стан влади. Сутнісна неможливість визначення поняття “екзистенції” полягає в тому, що екзистенція як така, що завжди є можливістю самої себе, не є чимось сталим, раз і назавжди застиглим у власній сутності. У підрозділі висвітлено етимологію понять “влада” та “екзистенція”. Показано, що поняття “влада” є етимологічно пов’язаним зі словами “сила”, “здатність”, “можливість”, “дія”, “володіння” тощо, а поняття “екзистенція” має значення постійної можливості здійснення людиною своєї потенційної сили (здатності). Вказано на різні сфери здійснення людиною влади у власному існуванні у світі. Показано, що влада, знаходячи вираження в людському бутті, виявляється як притаманна або як дарована їй сила. Зроблено висновок, що екзистенція є владною за самою своєю суттю.
У підрозділі 2.2. “Влада та цінності” показано, що влада за своєю суттю є постійним становленням самої себе, підґрунтям і метою якого є вона сама як найвища цінність. Пронизуючи всі сфери життя, влада постає основою всіх сфер людського існування, зокрема, сфери моралі, в якій регулюється діяльність людини. Продемонстровано, що влада є основою та принципом оцінювання й покладання цінностей. Встановлено, що цінність є владною у власній сутності, влада якої полягає в тому, що вона визначає те, яким чином людина постає у своєму бутті. Зроблено висновок, що людина владна або прийняти вже існуючу істину про суще як ціннісну міру самої себе, або ж самій встановити ціннісну міру сущого в цілому.
У підрозділі 2.3. “Становище та влада людини” проаналізовано вчення М.Шелера й показано, що людина, будучи фізіологічно недосконалою і тому вітально залежною (підвладною) істотою, займає особливе положення у світі. Будучи фізіологічно недосконалою істотою, людина виявляється здатною перевершувати світ (ставати над ним) і саму себе. Постаючи як духовна істота, людина виявляється владною в своїй сутності. Показано, що влада людини полягає в її здатності здійснювати акти опредметнення (ідеації) власних фізіологічних і психологічних станів та оточуючого її світу, який вона сприймає як “центри опору”. Зазначено, що людина, здійснюючи духовні акти разом з іншими людьми, ідентифікує себе з ними. Ідентифікуючи себе з іншими людьми, вона постає владним суб’єктом по відношенню до кожної іншої людини, сутність якої вона визначає. Показано, що у здійсненні акту ідентифікації (між людьми) відбувається дереалізація світу, в якій людина виявляється учасницею єдиного духу як першоджерела всіх речей світу. Зроблено висновок, що, будучи духовною істотою, людина постає як владна над самою собою та світом в цілому.
У підрозділі 2.4. “Влада і безвладдя як сутність людського існування” проаналізовано такі поняття, як буття, суще, феномен, Dasein, свідомість тощо. На основі цього аналітичного підґрунтя висвітлено різницю у тлумаченні феномену людської влади М. Гайдеґером і Ж.-П. Сартром. З метою висвітити владу як таку, що полягає у здатності людської свідомості покладати буття в його видимості, стало доцільним звернення до вчення Ж.-П. Сартра. Показано, що впродовж свого існування людина постає як владна у власній сутності, влада якої полягає в її здатності визначати та покладати буття як таке. Продемонстровано, що людина єдина має владу покладати як буття, так і небуття. Встановлено, що неантизація, яку здійснює людина по відношенню до буття, є сутнісною рисою людини, проявом її свободи і влади. Доведено, що людина у власній сутності постає як владна істота. Продемонстровано, що людина отримує можливість здійснення власного існування та сутності, а отже і влади лише на основі буття, котре постає в якості умови існування людини та можливості здійснення нею актів неантизації. Зазначено, що буття, будучи основою та підґрунтям здійснення сутності людини, формує та визначає існування людини, постаючи тим самим основою й умовою (суб’єктом) виникнення та здійснення її влади. Розглянуто владу буття, що знаходить вираження у різноманітних ситуаціях людського існування та висвітлену такими філософами, як К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр та А. Камю. Зазначено, що людина у власному існуванні потребує основи та меж в якості умов її становлення, котрі визначають і формують її сутність. Вказано, що людина у власному бутті виявляє своє безсилля (безвладдя) щодо тих основ, які її владно визначають і за умови наявності яких уможливлюється здійснення її свободи і влади. Тож владна взаємодія між людиною і буттям постає як суб’єкт-суб’єктні відносини, в яких кожний їх член постає одночасно як наділений владою та позбавлений її. Зроблено висновок, що влада є трансцендентною сутністю, котра, пронизуючи буття та різноманітні його вияви, утворює сферу становлення буття та екзистенції в їхній взаємодії.
У підрозділі 2.5. “Буття і розуміння” показано, що людина, будучи слухняно підпорядкованою буттю, виявляється владною істотою, влада якої полягає в її здатності до осмислення (розуміння). Вказано, що, осмислюючи буття в його сутності, людина розкриває його владу. Розкрито, що влада буття полягає в тому, що буття є началом та основою всього сущого, у вигляді якого воно являє себе. Продемонстровано, що у власному виявленні буття владно призиває людину як те суще, котре у власному бутті осмислює істину буття в цілому, розкриваючи у такий спосіб його сутність і владу. Вказано, що мова (слово) надає можливість будь-якому сущому і буттю висловлювати себе через людину, у здійсненому нею осмисленні. Зазначено, що людина, осмислюючи буття, повинна бути підвладною буттю. Мислення людини повинно бути підпорядкованим буттю, котре є основою виникнення можливості здійснення людиною своєї мислячої, а отже, владної сутності. Буття владно закликає людину для здійснення нею своєї власної сутності, в мисленні якої буття отримує можливість власного виявлення, тобто явлення своєї владної сутності. Зроблено висновок, що влада виявляється як взаємопроникна єдність людини та буття. Вона становить сутність взаємодії буття та його виявів.
Третій розділ “Інтерекзистенційний аспект влади в ситуації” присвячено аналізу влади, вираженої на різних рівнях людських стосунків.
У підрозділі 3.1. “Влада та взаємозалежність” здійснено аналіз учення М.Бубера, який висвітлює владу як таку, що знаходить вираження у взаєминах між людьми та постає у формі відносин, які можна визначити як суб’єкт-суб’єктні відносини. Показано, що М. Бубер у власному вченні розглядає людину (Я) як таку, що отримує автентичне буття лише у відносинах “між” нею та іншою людиною (Ти). Саме сфера “між” є сферою взаємного формування та визначення сутності людей (Я і Ти) та реалізації влади та їхнього автентичного буття. У сфері “між” знаходить вираження “інакшість” іншої людини (Ти), по відношенню до якої людина (Я), з одного боку, постає як владна, а з іншого боку, як віддана під владу іншої людини (Ти). Продемонстровано та доведено, що влада, знаходячи вираження у відносинах, члени яких не зводять один одного до рівня об’єкта, постає у формі взаємного обумовлення й взаємозалежності.
У підрозділі 3.2. “Влада у сфері людського співбуття” проаналізовано вчення представників екзистенціалізму й показано, що людина у власному бутті проявляє владу над речами й іншими людьми, буття яких її турбує. Проте, будучи здатною здійснювати власне становлення лише у світі серед речей та інших людей, людина виявляється залежною від них й тому впродовж усього свого життя прагне отримати над ними владу. Показано, що інші люди, постаючи в образі безособового das Man, владно нав’язують власний спосіб існування кожній окремій людині. Проаналізовано феномен володіння та вказано, що, володіючи речами, людина є залежною від них: річ приваблює людину, визначає та створює спосіб її буття, утворює ситуацію її існування. Будучи стурбованою речами і прагнучи влади над ними, людина стикається з іншою людиною, стурбованою тією ж самою річчю, в якій вона вбачає загрозу для власного існування та перешкоду у здійсненні своєї влади. Тому людина створює проект поневолення іншого, перетворивши його на річ (об’єкт), якою потрібно заволодіти й використати як засіб для власного становлення. Показано, що у ставленні до іншого як до власного засобу людина стає залежною від нього. Висвітлено, що влада Іншого полягає в його здатності формувати й визначати сутність та існування людини. Зазначено, що людські відносини, які висвітлюються екзистенціалістами як суб’єкт-об’єктні відносини, є взаємними. Отже, взаємні відносини, в яких кожен виступає суб’єктом для іншого, котрий сприймає його в якості свого об’єкта, постають як суб’єкт-суб’єктні відносини, поле здійснення яких й утворює влада.