Істотним, як вже наголошувалося вище, є внесок Сократа у розвиток діалектики. Аристотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Вченню Геракліта про постійну текучість плотських речей він протиставляє ідеї Сократа про діалектику, оскільки останній ніколи не наділяв загальне відособленим існуванням. Аби пізнати істину, необхідно, згідно Сократу, здолати протиріччя. Діалектика Сократа — це вчення про подолання протиріччя, заперечення протиріччя, недопущення протиріччя. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.
Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії старогрецької філософії і починається новий, можна сказати, філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Аристотеля.
Видатне місце в історії старогрецької філософії належить Платону (428—347 до н. э.). Строго кажучи, про філософію в Древній Греції із значною мірою визначеності можна говорити, лише починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з дуже низькою мірою достовірності. Як вже говорилося раніше, деякі з них, наприклад, Сократ, а можливо, і Фалес не писали філософських робіт, від останніх залишилися невеликі фрагменти, істинність і авторство яких беруться під сумнів і у наш час. Виходить, що сучасні думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них подальших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливо спотворений виклад не лише ідей великих попередників, але і неадекватне їх тлумачення.
Платон є, по суті, першим старогрецьким філософом, про діяльність якого можна судити по його власних творах. Про життя і діяльність Платона, особливо юнацькі роки, збереглося трохи відомостей. Головним джерелом, що дозволяє реконструювати біографію великого мислителя, його духовні інтереси на зорі його діяльності, є сьомий лист Платона. Ці відомості доповнюються спогадами учнів і послідовників старогрецького мислителя.
Платон народився в Афінах в аристократичній сім'ї. У юнацькі роки подружився з Кратилом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він познайомився з Сократом, і це знайомство стало вирішальним в його подальшому життю і діяльності. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав “самою гідною і справедливою людиною”.
Після смерті вчителя Платон із-за несприятливої політичної обстановки покидає Афіни. Про його подальшої діяльності немає достовірних даних. Відомо, що він відвідав в 389 р. Південну Італію і Сицилію, де мав контакти з піфагорійцями, а отже, і з їх ученням. Не виключено, що Платон побував і в інших країнах, зокрема, в Єгипті, але точних даних про це не є. Судячи з усього, Платон не хотів залишатися лише “людиною чистої науки”. Так, коли його знайомий Діон, який до того ж був дядьком тирана Сиракуз Діонісія Молодшого, запросив його взяти участь в реалізації реформ, Платон відгукнувся на прохання і відправився в 361 році на Сицилію. На жаль, ця поїздка виявилася невдалою, оскільки знання Платона залишилися незатребуваними, і він повернувся до Афін. Тут, недалеко від Афін, в передмісті під назвою Академа, Платон придбав гай і створив знамениту Академію, в якій прожив все життя, що залишилося, і яка проіснувала майже тисячу років.
Свої ідеї Платон викладає у формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, — це більш менш адекватне відображення “живої і одушевленої мови знаючої людини”. Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є досконалішою формою викладу своєї думки. Про те, що це так, свідчить наступне міркування Платона. Той, хто розраховує письмово зберегти своє мистецтво і той, хто черпає знання з письмових джерел сподіваючись на те, що воно міцно збережеться там на майбутнє, по суті, помиляються, оскільки записану мову вони ставлять вище, ніж мова людини, досвідченої в тому, що записане. Письмові джерела схожі з живописом. Подібно до картин, які виглядають як живі, а запитай їх — вони величаво і гордо перебувають в мовчанні і нерухомості, письмові вигадування точно також на будь-яке питання відповідає одне і те ж. Таке “вигадування, — продовжує Платон, — одного дня записане, знаходиться в обігу скрізь — і у людей тих, що розуміють, і рівним чином в тих, кому зовсім не личить його читати, і воно не знає, з ким воно повинне говорити, а з ким немає. Якщо їм нехтують або несправедливо його лають, воно потребує допомоги свого батька, само ж не здатне ні захиститися, ні допомогти собі”. Найдосконалішою ж формою викладу ідей є те “вигадування, яке у міру придбання знань пишеться в душі того, що виучується; воно здатне себе захистити і при цьому уміє говорити з ким слідує, уміє і промовчати”.
Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших з процесом філософської творчості, тому через діалог він виражає свої ідеї.
Для розуміння філософської спадщини Платона велике значення має з'ясування того, чому у нього немає систематичного, послідовного і продуманого викладу і розвитку висунутих ним ідей і концепцій. Дійсно, Платон сформулював безліч глибоких ідей, але не лише не систематизував їх, але навіть, схоже, і не намагався це зробити. Зрозуміло, така позиція була не випадковою.
Навіть у зрілому віці Платон не прагнув до систематичного викладу своїх поглядів, оскільки був переконаний в тому, що філософствування, пошук, дослідження не можуть закінчитися яким-небудь стабільним результатом. У цьому плані діалоги є етапами, фазами пошуку, дослідження і досягнуті завдяки діалогам результати можуть носити лише тимчасовий характер.
Філософські ідеї Платона, як вже наголошувалося раніше, не є логічно стрункою філософською системою. Деколи його думки суперечливі, що проте не означає їх обов'язкову помилковість. Проте Платона не випадково вважають родоначальником ідеалізму, оскільки принципи ідеалізму і, зокрема, притиснутий свідомості, ідеї над буттям, явищем викладені їм достатньо послідовний і глибоко. Більш того, цей принцип добре є видимим в його основних діалогах.
У Платона немає робіт або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї по цих проблемах висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах “Держава”, “Теетет”, “Парменід”, “Філеб”, “Тімей”, “Софіст”, “Федон”, “Федр” і листах Платона.
У основу вчення про буття Платоном покладено три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити єство цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику єств цих понять, яка дуже суперечлива і, деколи, містить думки, що взаємно виключають один одного. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важко здійснюваною із-за приписування цим єствам властивостей, що незрідка несумісних і навіть виключають один одного.
З врахуванням цих попередніх зауважень проаналізуємо єство відмічених першооснов. Єдине трактується Платоном головним чином як основа всякого буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має жодних ознак або яких-небудь властивостей, по яких можна було б визначити його єство. Воно не має частин і, отже, не може мати ні почала, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як багато що і безконечна безліч. Єдине, про що з визначеністю можна сказати про єдиний, відзначає Платон в “Парменіде” — це те, що “якщо єдине не існує, то і інше не існує”.
Першопричиною всякого сущого — явища і речі — у Платона виступає також розум. Зрозуміло, розум трактується Платоном не лише онтологічно, але і гносеологічно. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що “розум у нас — цар піднебіння і землі...” Розум не лише одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння до неї. “Розум устрояє все”, у тому числі явища, гідні “світового порядку — Сонця, Місяця, зірок і всього кругообертання небесного зведення”. У Платона зустрічаються вислови, в яких розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражено це в досить узагальненою, можна сказати, метафізичній формі.
Третьою основною онтологічною субстанцією у Платона виступає душа, яка підрозділяється на “світову душу” і “індивідуальну душу”. Природно, що як субстанція виступає “світова душа”. Походження душі трактується Платоном неоднозначно. Як і при характеристиці єства двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З врахуванням сказаного платонівську “світову душу” можна представити як щось створене із змішення вічного єства і того єства, яке залежить від часу. Душа виступає як суще для того, щоб об'єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а по волі деміурга, під яким мається на увазі “вечносущий бог”. Коли весь склад “душі був народжений у згоді із задумом того, хто його складав, цей останній почав владнувати усередині душі все тілесне і приладнав те і інше один до одного в їх центральних крапках. І ось душа, простягнута від центру до меж піднебіння і що закутує піднебіння по кругу ззовні, сама в собі обертаючись, вступила в божественний початок неперехідного і розумного життя на всі часи. Притому тіло піднебіння народилося видимим, а душа невидимою...”