природнi властивостi суб'єкта, то для Шеллiнга, навпаки,
природа - самостiйний предмет фiлософського дослiдження.
Перiод натурфiлософських дослiджень Шеллiнга спiвпав iз
вiдкриттями Вольфа, Гальванi, Ерстеда, Фарадея та iнших
дослiдникiв природи фiзичних явищ, хiмiї та фiзiологiї.
Шеллiнг використовував результати цих наукових досягнень у
своєму вченнi про природу.
У своїх працях: 'Iдеї фiлософiї природи' (1797), 'Про
свiтову душу' (1798), 'Перший нарис системи фiлософiї приро-
ди' (1799), 'Загальна дедукцiя динамiчного процесу' (1800),
Шеллiнг спирається не тiльки на Канта, а й на вчення
Ляйбнiца про монади.
До Шеллiнга фiлософи обмежували себе лише загальним по-
няттям 'природи' як механiзму iз своїми законами, власти-
востями. Шеллiнг звернув увагу на необхiднiсть вiдкриття в
природi реально iснуючих 'динамiчних протилежностей'. Вчення
про динамiчнi протилежностi в природi Шеллiнг доповнював
вченням про протилежностi в пiзнаннi. Природа, за Шеллiнгом,
є становленням духовного початку 'iнтелiгенцiї'; якщо в лю-
динi духовнiсть усвiдомлює себе, то в природi вона -
несвiдома.
Розглядаючи природу як силову динамiчну єднiсть проти-
лежностей, Шеллiнг вважає, що через усю природу проходить
протилежнiсть об'єкта i суб'єкта. Прообразом такої протилеж-
ностi вiн вважає полярнiсть полюсiв магнiта: вони одночасно
пов'язанi мiж собою i взаємнопротилежнi. Це - перше виявлен-
ня загального свiтового закону, котрий виявляє себе у проти-
лежностi позитивного i негативного зарядiв у електроди-
намiцi, у протилежномi вiдношеннi кислот i лугiв. Принцип
подiлу на протилежностi Шеллiнг впроваджує для розгляду явищ
органiчного життя. Вiн за допомогою поляризацiї класифiкує
рiзновиди явищ живої природи. На думку Шеллiнга, у природi є
сила, яка має властивостi живої сили. Роздвоєння цiєї сили
дозволяє природi утворювати новi форми природного iснування.
Уся природа - великий органiзм, у якому протилежностi гар-
монiйно поєднуються у єдностi, взаємне заперечення гар-
монiйно вирiшується єднанням. Цiлiснiсть живого органiзму
базується на гармонiях, а гармонiї мають духовну природу.
Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тiло
- продукт життєдiяльностi, результат смертi живого. Таким
чином, початок усiх речей має духовну основу, але ця духовна
основа є несвiдомою, животворною, немислячою.
Найважливiшими досягненнями фiлософiї природи Шеллiнга
було використання iсторичного погляду на природу. Саме
Шеллiнг проголошує, що природа iсторично давнiша за
свiдомiсть. Виникнення свiдомостi є результатом ряду змiн
природи.
Фiлософiя природи Шеллiнга час вiд часу вступала в су-
перечнiсть з досягненнями природничих наук. Тому ця
фiлософiя дуже швидко втратила свiй авторитет у колах приро-
додослiдникiв. Однак iсторично вона вiдiграла визначну роль.
5.3.3 Трансцендентальний iдеалiзм.
Пiсля створення основоположних принципiв 'фiлософiї
природи' Шеллiнг дiйшов висновку, що його вчення вiдповiдає
на питання: яким чином несвiдомо-духовна природа породжує
свiдоме, як iз об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак, для
iдеалiстичної фiлософiї завжди стоїть проблема: як
суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати вiдповiдь на це
питання Шеллiнг здiйснив у 'Системi трансцендентального iде-
алiзму' (1800).
Трансцендентальний iдеалiзм виходить з визнання первин-
ностi суб'єктивного 'Я' по вiдношенню до об'єктивного. Без-
посереднiм предметом вивчення трансцендентальної фiлософiї
проголошується суб'єктивне, його внутрiшнi акти, засобом йо-
го розгляду - 'iнтелектуальна iнтуїцiя'. На думку Шеллiнга,
традицiйне повсякденне логiчне мислення має форму лише
розсуду, дає знання нижче порiвняно з пiзнанням,яке здiйснює
розум. Розсуд, логiчне мислення стоять пiд владою закону су-
перечностi. Розум же не пiдкоряється формальному закону су-
перечностi (закон, згiдно з яким у судженнях забороняється
мати взаємозаперечнi судження). Розум не пiдвладний заборонi
суперечностi, вiн безпосередньо вбачає за суперечностями
єднiсть протилежностей.
Форми пiзнання розумом не спiвпадають з розсудливiстю.
Вони не є умовиводами та доказами. Цi форми є безпосереднiм
уявленням, сприйняттям iнтелектуальної iнтуїцiї. Суб'єктом
такого пiзнання може бути тiльки фiлософський або художнiй
розум, генiй, а не повсякденна розсудливiсть. Тим бiльше, що
мова, котрою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає iнте-
лектуальному сприйняттю, бо складається iз сталих форм, вiд-
биткiв розумових процесiв.
У розробцi поняття ступенiв розвитку свiдомостi Шеллiнг
близький до 'науковчення' Фiхте: свiдомiсть починає з по-
чуттiв, потiм пiдiймається до рiвня iнтелiгенцiї, досягає
межi рефлексiї, остаточно завершується актом волевиявлення,
з якого починається практичне 'Я'. На першiй стадiї 'Я'
споглядає себе як обмежене з боку 'не-Я'. На другiй стадiї
до зовнiшнього споглядання приєднується внутрiшнє, са-
мовiдчуття при цьому домiнує. Досягнувши розумiння власної
спонтанностi, самовизначенностi, свiдомiсть починає пiзнава-
ти себе та свої властивостi як пiдвладнi необхiдностi i як
вiльнi.
5.3.4 Фiлософiя тотожностi.
Центральною iдеєю Шеллiнга, котра дозволила йому побу-
дувати систему 'фiлософiї природи' i систему 'трансценден-
тального iдеалiзму', є iдея 'абсолютного розуму, в якому
суб'єктивне i об'єктивне - неподiльнi'. З точки зору
Шеллiнга, 'абсолютним може бути лише самопiзнання безумовної
тотожностi'. Використовуючи вчення Фiхте про те, що межа мiж
протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа
взагалi можлива тiльки тому, що протилежностi у чомусь то-
тожнi, Шеллiнг шукає основу абсолютної тотожностi усього
iснуючого, яке має iм'я 'Буття'.
Якщо протилежностi самi по собi виявляються абсолютно
протилежними, вони не будуть мати мiж собою нiчого спiльно-
го, що свiдчить - вони взагалi не є протилежностями, бо коли
одна з тез проголошується, то iнша не може взагалi виявляти
себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрiчаються проти-
лежностi мiж собою лише остiльки, оскiльки мiж ними покладе-
но межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покла-
дена окремо вiд них. Таким чином, межа є не що iнше, як дещо
спiльне обидвом протилежностям. Так, коли ми починаємо про-
тиставляти злих i добрих людей, ми вже їх об'єднали за озна-
кою - люди. Там, де ми протиставляємо: бiльше-менше, близь-
ко-далеко, пусте-повне тощо, ми їх попередньо об'єднали по-
няттям 'простiр'. Таким чином, усе, що виявляє себе як про-
тилежностi, обов'язково повинно мати спiльнiсть, бути ото-
тожнене у чомусь, iнакше ми протилежнiсть взагалi не помiти-
мо. Однак, якщо ми бачимо наявнiсть протилежностей, то ми
бачимо i їх тотожнiсть. Чому тодi так складно вирiшується
проблема пiзнання тотожностей протилежностей? Шеллiнг вва-
жає, що тотожностi ми сприймаємо тiльки iнтуїтивно, хоча
постiйно використовуємо їх i в практичному, i в теоретичному
життi.
Те, що в Абсолютi тотожнє, вiчне i бездоганне, у свiтi
речей, навпаки, - подiлене, множинне, неосяжне, змiнюється у
часi, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллiнгом,
має цiлепокладаючу форму. Крайнi ступенi його на одному по-
люся дають матерiю, а на протилежному - iдею, iстину пiзнан-
ня. Саморозподiл Абсолюту, єдиного тотожнього самому собi
початку, має своєю метою самопiзнання єдиного, своє власне
самоусвiдомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовiльни-
тись лише несвiдомою iнтуїцiєю самого себе. Самосвiдомiсть
абсолютного розуму (Бог) неможлива без iснування людини як
протилежностi, яка має здатнiсть до самозмiни, саморозвитку,
до поступового переходу вiд iнтелектуальної iнтуїцiї до
самосвiдомостi.
5.3.5 Фiлософiя одкровення.
Приблизно в 1815 р. Шеллiнг почав розробку 'фiлософiї
мiфологiї та одкровення', або 'позитивної фiлософiї'. У
своїх працях 'Фiлософiя мiфологiї', 'Фiлософiя одкровення',
'Iсторiя новiтньої фiлософiї' вiн виступив з критикою
рацiоналiстичної фiлософiї за те, що вона вiдповiдає лише на
питання 'як?', а не 'що?', звинувачує її у вiдсутностi уваги
до принципу, який дозволяє усвiдомити суть 'речей'. З його
точки зору, рацiоналiзм визнає виникнення одиничного iз за-
гальних сутностей, не вмiючи пояснити вiдношення мiж собою
цих сутностей, не вмiючи пояснити, як iз останнiх виникають
реальнi одиничнi речi.
Фiлософiя одкровення та мiфологiї, за Шеллiнгом, розг-
лядається у виглядi системи 'теософiї', не обмеженої христи-
янською доктриною. Адже одкровення має мiсце у всiх формах
релiгiйностi, а дохристиянська мiфологiя мала своєрiдне
iсторичне мiсце, за змiстом спiвпадала з iстинними
релiгiйними принципами. Мiфи не потребують тлумачення, вони
мають власний змiст, який прозрiває iснуючу тотожнiсть Абсо-
люту. Тому 'позитивна фiлософiя', подiлена на 'фiлософiю
мiфу' та 'фiлософiю одкровення', об'єднує знання та вiру.
Вiра, за Шеллiнгом, це єдиний шлях до усвiдомлення Абсолют-
ної тотжностi буття. Таким чином, задум Шеллiнга про строгий
рацiоналiстичний виклад фiлософiї тотожностi, у останнi роки
його дiяльностi стає iррацiоналiзм.
Бог, по Шеллiнгу, це перш за усе особистiсть. Рiзниця
мiж Богом i людиною у тому, що Бог, як особистiсть абсолютно
вiльний i нескiнчений, а людина обмежена. У лекцiях 'Про ме-
тод академiчного вивчення' (1803) Шеллiнг обгрунтовує iсто-
рико-критичний метод вивчення Бiблiї. У останнi роки своєї
наукової дiяльностi вiн заперечує даний метод як помилковий
абсолютизм рацiоналiзму.