домiнiканським схоластом. Людина надзвичайної працездат-
ностi, Альберт штудiював твори Арiстотеля, Авiцени, Аль-Фа-
рабi, Августина та iнших. Найбiльший вплив на нього справили
погляди Арiстотеля. Саме пiд їх впливом вiн пише головнi
свої трактати (їх повне видання у 1890 р. нараховувало 38
томiв).
У вiдповiдностi до арiстотелiвської класифiкацiї значна
частина цих творiв подiляється на три групи. Першу з них
складають твори з логiки ('рацiональна фiлософiя'), другу -
трактати з фiзики, а також математики та метафiзики ('реаль-
на фiлософiя'), третю - трактати з моральних питань ('мо-
ральна фiлософiя'). Альбертовi належить ряд власних природ-
ничонаукових трактатiв з мiнералогiї, ботанiки, зоологiї.
Широта природничонаукових, фiлософських та теологiчних iнте-
ресiв Альберта стала пiдставою для його почесного звання
'всеосяжний доктор' та ще бiльш почесного титулу 'Великий'.
Його теологiчнi iнтереси вiдiгравали визначальну роль
стосовно усiх iнших. Найбiльш повно вони сформульованi у на-
писанiй ним 'Сумi теологiї'.
Разом iз своїм учнем Фомою Аквiнським Альберт вiв за-
пеклу боротьбу проти авероїзму, розповсюдженого у Паризькому
унiверситетi. В значнiй мiрi в процесi даної боротьби скла-
лося його власне тлумачення ряду грунтовних понять арiсто-
телiвської фiлософiї, переосмислених стосовно християнської
доктрини. Цiкавою в цьому планi є досить висока оцiнка ним
арiстотелiвської логiки, в контекстi якої розв'язувалася ним
фундаментальна для схоластики проблема унiверсалiй шляхом
розгорнутого вчення про дедукцiю, про вiдношення поняття до
дiйсностi. Це дозволило Альбертовi здiйснити велику
аналiтичну роботу по визначенню змiсту великої кiлькостi по-
нять, виявити їх обмеженiсть, багатозначнiсть. Так, фунда-
ментальне для арiстотелiвської фiзики поняття 'першодвигун'
вiн замiнює на бiльш вдале 'нескiнченне буття'. Але скрiзь
вирiшальним для Альберта було пiдкорення понять вирiшенню
теологiчних проблем.
Альбертовi не вдалося створити струнку фiлософсько-тео-
логiчну систему. Це завдання виконав його найвидатнiший
учень i соратник Фома Аквiнський.
3.3.8 Фома Аквiнський.
Спрямувавши свою дiяльнiсть на боротьбу з авероїзмом,
заперечуючи дуалiзм вiри та розуму та стверджуючи їх
єднiсть, гармонiйне узгодження, Фома Аквiнський (1226 - 1274
р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних
проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв.
Всупереч вченню авероїстiв про подвiйну форму iстини,
Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди
означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному
одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi супе-
речностi випливає, що помиляється розум, а не вiра,
фiлософiя, а не богослов'я.
Фiлософiя i релiгiя, згiдно вчення Фоми, мають ряд за-
гальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так
i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше ро-
зумiти, нiж просто вiрити. На цьому грунтується iснування
iстин розуму ('природного богослов'я'). 'Природне бо-
гослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї. Однак, слiд
завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пiзнання
надприродного неможливе, бо нашi можливостi обмеженi
чуттєвiстю i розумом, який на неї спирається (тобто природ-
ними можливостями). Саме тому вiн вважає неправомiрним 'он-
тологiчний аргумент' Ансельма Кентерберiйського. Натомiсть
Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всi вони ма-
ють не прямий, а опосередкований характер.
В першому доведеннi стверджується: 'Все, що рухається,
має причиною свого руху щось iнше', тобто саморух предметiв
неможливий, що потребує вiд нас вiри в першодвигун, або в
Бога. Друге доведення виходить з арiстотелiського поняття
'продуктивної причини'. Так само, як i в першому доказi,
мiркування доводиться до висновку про iснування первинної
'продуктивної причини', якою i є Бог. Третє доведення вихо-
дить з iдеї неможливостi допущення випадкового характеру
свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин
без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхiдна
причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте до-
ведення апелює до факту iснування у свiтi рiзних ступенiв
тих або iнших якостей. Але в такому разi повинно iснувати
якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi сту-
пенi набувають визначеностi як одне. Таким абсолютним мiри-
лом (найвищим i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може
бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арiстотелiвського
розумiння причинностi як обов'язково цiлеспрямованої. Але
якщо свiт причинно обумовлений, то вiн i цiлеспрямований,
отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту.
У фiлософському пiдгрунтi свого богослов'я Фома спи-
рається головним чином на Арiстотеля. У вченнi про буття
('метафiзицi') вiн стверджує, що будь-яке буття - i iснуюче
в дiйсностi, i тiльки можливе - може бути лише буттям оди-
ничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцiєю.
Основнi поняття вчення Фоми - поняття дiйсностi та можли-
востi. При цьому 'Матерiя' - це 'можливiсть' прийняти форму,
а форма є дiйснiсть по вiдношенню до матерiї, що вже прийня-
ла форму. Завдяки цьому подiлу, запозиченому в Арiстотеля,
Фомi вдається дати класичне для схоластики вирiшення пробле-
ми унiверсалiй (завершити суперечку мiж номiналiзмом та ре-
алiзмом). Бог творить не унiверсалiї чи iндивiдуальнi речi,
а матерiю та форми. Iз форм-образiв можуть бути створенi як
унiверсалiї, так i iндивiдуальнi об'єкти в результатi
поєднання форми i матерiї. Отже, не має значення, чи
унiверсалiю, чи iндивiдуальний предмет вважаємо ми першим,
бо вони витiкають iз форм-образiв, якi творить лише Бог.
Згiдно з Фомою, матерiя не може iснувати окремо вiд
форми, проте форма може iснувати окремо вiд матерiї у видi
образiв. Це означає, що нiщо матерiальне не може iснувати
незалежно вiд вищої форми, чи Бога, а також що Бог - iстота
чисто духовна. Тiльки для тiлесних речей природного свiту
необхiдне поєднання форми з матерiєю.
Вчення Фоми Аквiнського отримало назву томiзм. Дане
вчення у формi неотомiзму i досi є офiцiйною католицистською
доктриною.
3.3.9 Дунс Скот.
Головним для Дунса Скота (бл.1265 - 1308) було питання
про вiдношення богослов'я до фiлософiї. Власний предмет бо-
гослов'я - Бог, предмет фiлософiї (метафiзики) - буття.
Пiзнання Бога за допомогою фiлософiї обмежене. Людський ро-
зум осягає в буттi лише те, що вiн може взяти вiд наших ор-
ганiв чуття; тому у людини не може бути нiякого знання про
нематерiальнi субстанцiї, такi як Бог або ангели. Чере те,
що Бог, на думку Дунса Скота, є буттям нескiнченним, то до-
вести буття Бога - означає довести, що iснує нескiнченне
буття. Це можливо довести, лише йдучи вiд наслiдкiв до їх
останньої та найвищої причини - Бога. Проте люди не здатнi
осягнути дiї Бога через те, що Боговi притаманна абсолютна
свобода вибору. Вiн мiг би, наприклад, створити зовсiм iнший
свiт, анiж наш, або взагалi не створювати його.
На вiдмiну вiд iнших номiналiстiв, Дунс Скот важає, що
загальне не є тiльки продуктом розуму, воно має пiдстави в
самих речах. Щоб пояснити iснування одиничного, iндивiдуаль-
ного, слiд вважати, що загальна сутнiсть сама по собi не є
нi унiверсальною, анi одиничною. Усi форми - родовi, видовi,
одиничнi, - початково iснують у свiдомостi Бога. Загальне
iснує i в речах (як їх сутнiсть), i пiсля речей (як поняття,
якi наш розум вiдокремлює вiд цих сутностей).
Душа, за Дунсом Скотом, - форма людського тiла. Вона
створюється Богом при народженнi людини i за її життя
невiд'ємна вiд тiла. Вона i єдина, i безсмертна. У вченнi
про пiзнання Дунс Скот пiдкреслював активнiсть душi. Знання
складається i з того, що йде вiд нас, i з того, що йде вiд
предмета, котрий пiзнається. Якою б значною не була ак-
тивнiсть душi, все ж у пiзнаннi ми залежимо i вiд предмета.
Що стосується дiяльностi людини, то над усiма її видами па-
нує не розум, а воля, котра є вищою за розум. Тим бiльше
вiльна воля Бога.
Таким чином, елементи критики схоластики, наявнi у
вченнi Дунса Скота, розвиваються не в iнтересах науки та
фiлософiї, а в iнтересах теологiї. Дунс Скот стверджує, що
фiлософiя безсильна у справi спасiння людини, тому що вона
iгнорує все особисте, прямує тiльки вiд загального до за-
гального. Вона виводить усе не з волi Бога, а з необхiдностi.
3.3.10 Уiльям Оккам.
Уiльям Оккам (бл.1300 - бл.1350 р.р.) написав ряд бо-
гословських та фiлософських праць - з логiки та з фiзики
Арiстотеля. Вiн завершив розпочату ще його попередниками
критику фiлософських доведень iснування Бога, проголосивши,
що буття Бога - предмет релiгiйної вiри, а не фiлософiї,
котра спирається на доведення.
За Оккамом, тiльки чуттєве, наочне знання (що зветься
iнтуїцiєю) може засвiдчити iснування чого б то не було i
тiльки одне воно стосується фактiв. Вчення про роль чуттєвої
iнтуїцiї та досвiду в пiзнаннi пов'язане у Оккама з двома
iншими важливими положеннями його теорiї пiзнання: вимогою
простоти пояснення (принцип економiї) та положенням про те,
що реально iснує одиничне (номiнальне).
За Оккамом, завдання знання - осягнення реально iсную-
чого часткового, одиничного. Загальне iснує тiльки в свiдо-
мостi суб'єкта, котрий пiзнає. Поза свiдомiстю та поза душею
будь-яка рiч є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, оди-
ничне, все ж iндивiди можуть бути розподiленi розумом на
класи, тобто розподiленi за родами та видами. В самих речах
намає нi загального, анi часткового. I те, i друге притаман-
не тiльки нашому способовi сприйняття однiєї i тiєї ж речi.