Философия Древнего Китая (стр. 2 из 4)

Перші пояснюють це традиційно – гнівом жорстокого неба, інші, намагаючись реабілітувати небо, знаходять джерело зла в людях: “Залежать суперечки тільки від людей”. Така давньокитайська примітивна теодицея, згідно якої Бог не є джерелом зла.

Походження “Книги змін” пов’язують з ім’ям Фу Сі, що мав тіло змії – одного з міфічних правителів стародавності. Він навчив людей ловити рибу та полювати. Він же побачив на спині деякого дракона, що вийшов з Хуанхе, письмена, які нібито лягли в основу ієрогліфічної письменності. У “І-цзин”, однак, ми знаходимо лише два головних знаки – суцільну та переривчасту лінії, перша з яких – янь, а інша – інь. Перед нами первісна двоїна система, у якій китайці намагалися відобразити усі найголовніші явища природи та суспільства. Дві суцільні лінії – великий янь – означають Сонце та тепло, а дві переривчасті – Місяць та холод. Малий янь (переривчаста риска над суцільною) – денне світло. Малий інь (суцільна риска над переривчастою) – ніч. Поєднання інь та янь по три утворюють вісім триграм, де три яня – небо, а три інь – земля. Інші проміжні шість триграм, що позначають природні явища, що знаходяться між небом та землею: небесну воду, небесний вогонь, грім, вітер, земну воду, та гори. Далі будуються комбінації по шість елементів – гексаграми (їх 64). Якщо інь ототожнити з нулем, а янь з – одиницею, то “виконання” позначається як 000000 (шість інь), а творчість як 111111.

Виникнення китайської філософії

Давньокитаїська філософія виникає у період Жаньго – “золоте сторіччя китайської філософії”. У її історії розрізняють доханський та післяханський розділи, між ними – періоди Цинь та Хань. Для доханського розділу характерні плюралізм шкіл, боротьба думок. Невтручання влади у філософію. Існувало шість головних шкіл філософії: конфуціанська, моістська, легістська, даосська, школа інь-янь (натурфілософи) та школа імен (“софісти”). З цих шкіл більшість – етико-політичні, меншість – метафізичні. У післяханський період перша група рішуче переважає, даоси та буддисти розглядаються як неортодоксальні містики. У Китаї переважала практична філософія, проблеми керування людьми, народом, країною. Світоглядницька сторона філософії виражена слабше. Слаба і логічна системність, яку, правда, доповнювала класифікаційна. Логічний апарат у китайській філософії був розроблений слабо, сама мова без суфіксів і флексій недостатньо абстрактна. Зв’язок з наукою був тісним, але сама наука – малотеоретичною. Давньокитайська математика позбавлена доказів, вона не дедуктивна. І це не могло не отримати свого відображення у філософії.

Конфуцій. Конфуціанство.

Засновником давньокитайської філософії і навіть “творцем” духовного обличчя китайця був Жун-ні, або Кун Фуцзи, що став відомим у Європі через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус (укр. – Конфуцій). У “Історичних записках” давньокитайського історика Сима Цяня говориться, що Кун Фуцзи народився у царстві Лу у двадцять другому році правління Сун Гуна (тобто у 551 р. до нашої ери), коли батько його, що правив у Лу повітом Цзоу, був дуже старий, а мати молода; вмер він у 479 р. до н.е. (прожив 72 роки).

Джерелом наших відомостей про Конфуція і конфуціанство є конфуціанська письмова традиція, і наперед всього “Чотирикнижжя”. У нього входять: 1) “Дасює” – керівництво для чиновників, написане учнем Конфуція Цзен Цзи; 2) “Жунь-юнь” (“Золота середина”, “Середина та сталість”, “Незмінна середина”, написана онуком Конфуція Цзи Си; 3) “Лунь-юй” (“Бесіди та вислови”), записані учнями філософа думки як його самого, так його учнів; 4) “Мен-цзи” – книга конфуціанця Мен-цзи, що жив через сторіччя після Конфуція. Конфуціанство відобразилося і на вищезгаданому “П’ятикнижжі”, де, згідно з традицією, “Ши-цзин” та “Шу-цзин” були відредаговані Конфуцієм, “Ли-цзи” написана конфуціанцями, а “Чунь-цю” – Конфуцієм. Серед конфуціанських книг головна для нас – “Лунь-юй”. У період імперії Цинь вона була спалена, потім відновлена у трьох варіантах. Прийнятий зараз текст складається з дванадцяти глав. Цю книгу освічений китаєць вивчав напам’ять ще у дитинстві та керувався їй усе життя.

Конфуцій був вихідцем з аристократичного, але обіднілого рода. Це не могло відбитися на його вченні, яке сполучає в собі елементи нового з елементами стародавності. Сам Конфуції розповідає про себе, що у дитинстві він жив бідно, та йому довелося навчитися тому, що не має ціни у тому суспільстві, у якому він живе (Конфуцію доводилося бути і пастухом, і сторожем), що у п’ятнадцять років він звернув свої думки до навчання, у тридцять – здобув самостійність, у сорок – звільнився від сумнівів, у п’ятдесят – пізнав волю неба, у шістдесят – навчився відокремлювати правду від неправди, у сімдесят – став іти за бажанням свого серця, при цьому не порушуючи ритуалу. У нього було безліч учнів; імена двадцяти двох збереглися.

Учні розповідали про свого вчителя, що він був м’яким, доброзичливим, чемний, ощадливим, поступливим, він не вдавався у пусті роздуми, не був категоричним у своїх судженнях, не проявляв впертості і не думав про себе особисто (ще він вчив чотирьом речам: розумінню книг, моральній поведінці, відданості государеві, та правдивості). Конфуцій самокритичний. Він не вважав, що народився вже зі своїми знаннями. Своїми знаннями він вдячний наполегливості та навчанню. Його творчі здібності невеликі. Хоча він часто цілими днями нічого не їсть, а ночами не спить – все думає, -- користі від цього, як йому здається мало, і він не тільки створює, скільки передає. Усі його знання – плід любові до стародавності, у яку він вірить та яку він любить. Він з захопленням говорить про “Ши-цзин” – ця книга “може надихнути, розширити кругозір, зблизити з іншими людьми, навчити, як стримувати своє незадоволення”. З цієї книги ти довідаєшся, “як потрібно вдома служити батькові, а поза домом – державі, а також назви звірів, птахів, трав та дерев”. Той, хто не читав “Ши-цзин”, “подібний тому, хто стоїть мовчки, повернений обличчям до стіни”. Конфуцій бачить у “Книзі пісень” не стільки поетичний твір, скільки втілення правдивого вчення про моральну поведінку та найкращим керуванням державою. Історичний ідеал Конфуція міститься у минулому.

Конфуцій не вважав себе і тим, хто втілює в себе етичний потенціал, -- “шляхетною людиною”. Філософ не повинен ні журитися, ні сумніватися, ні лякатися. Про нього мало хто знає. Інша річ, з гіркотою зауважує Конфуцій, якщо б він показав майстерність стрільби з луку чи керуванням колісницею. Чи не зайнятися цим? Його не залучають до керування державою, хоча він “через три роки домігся б успіхів”. Адже усе його вчення – мистецтво керування державою, навіть “Книгу пісень” він вивчає з цілю удосконалити це мистецтво.

Таке мистецтво і є предметом його вчення. Але Конфуцій ототожнює його з мистецтвом справедливості, моральності. Політика у нього тотожна етиці. Конфуцій не виключає культу неба; напроти, він повністю приймає той ритуал поклоніння небу, який існував у Китаї та котрий повністю міг здійснити лише ван. Доля самого вчення Конфуція залежить від волі неба, та воно і нього прихильне. Він пізнав волю неба у п’ятдесят років, і усе його життя – служіння цій волі; небу він вдячний усім. І хоча люди не знають його, з нього достатньо того, “що небо знає мене”. Людей він не звинувачує. Проте небо Конфуція – це вже не міфологічне небо “Ши-цзина”. У Конфуція немає навіть згадки про Шанді, верховного владику, вишнього государя великих небес “Ши-цзина”. Небо Конфуція – відволічена, безлична сила, доля, закон, дао. Це правильний шлях, моральний принцип, якому потрібно слідувати.

Декілька висловів Конфуція про небо та долю:

Нема про що молитися тому, хто провинився перед небом (“Лун’юй”, гл. ”Баю”).

Небо породило в мені де (гл. “Шуер”).

Хто не признає долі, той не може вважатися шляхетною людиною (гл. “Яо ює”).

Конфуцій повністю поділяє традиційний культ предків, жертвоприношення духам предків, дух землі, зерна... Проте у Конфуція прослизає думка, що живі люди цінніші вмерлих, що служіння людям важливіше ніж служіння духам, або б він не говорив “Не навчившись служити людям можна б було служити духам?”. Більш того, почитаючи духів, треба бути від них подалі. Жертви потрібно приносити лише своїм предкам.

Звертаючись до головного предмета своїх роздумів – до суспільства, Конфуцій знаходить його стан незадовільним. Цей стан викликає в нього почуття скорботи: мораль не удосконалюється, вивчене не повторюється, принципам боргу не слідують, недобрі вчинки не виправляють, “людей, розуміючих мораль мало”. Люди здавна не володіють таким найвищим принципом поведінки як “золота середина”. Соціально-моральний ідеал Конфуція у минулому. У всякому випадку, йому так здається. Він захоплюється давниною: раніше усе було краще, у давні часи не звертали уваги на дрібниці, вели себе гідно, відрізнялися прямотою, вчилися для того щоб удосконалюватися, уникали людей з поганими виразами та манерами. Конфуцій звеличує древніх правителів (Яо, Шуня, Юя та іншіх), давні ритуали, ритуальну музику.

Звичайно, важко виділити саме головне у Конфуція. Його вчення далеке від ідеалу філософії як системно-раціоналістичного світогляду. Світоглядницький аспект філософії у Конфуція розвинений слабо. Краще з раціоналізованістю. І зовсім погано з логічною систематизованістю. Тому важко сказати, у якому ціннісному відношенні стоять у нього поняття “золота середина” (жун юн), “людинолюбство” (жень) та “взаємність”.

Декілька висловів Конфуція про “жень” та “взаємність”:

Шанування батьків та братська любов – основа жень. (“Лун’юй”, гл. ”Сюеер”).

Серед шляхетних можуть зустрічатися і ті, хто не проявляє жень, але серед дрібних людей не може бути тих, хто проявляє жень (гл. “Сюеер”).