Дрогобич – туристичне місто (стр. 4 из 8)

Сіль у Дрогобичі почали вивалювати і постачати на внутрішній та європейський ринок приблизно 1000 років тому. Цим займалися працівники жупи – солеварні. Технологія проста і збереглась донині. У мідні або залізні чани (черіні) наливали добуту з колодязя відрами ропу, під чанами палав вогонь, вода випаровувалась, а сіль залишалась. Щороку спалювали тисячі возів дров. Сіль продавали на розсип, у мішках, бочках або у вигляді конусоподібних, запечених на вогні топок. Солевари й заснували найдавнішу дільницю Дрогобича – Зваричі, з якої зародилось місто. Є в Дрогобичі й вулиця Жупна. Дев’ять топок білої солі, розташовані на блакитному тлі згори у низ у пропорції 4, 3, 2, складають основу герба і прапора міста.

Дрогобич заснували предки русинів-українців, які мешкали тут з прадавніх часів. Потім місто входило до складу могутньої Української держави – Русі зі столицею в Києві. Коли вона впала під ударами монголо-татарських орд, Дрогобич залишився в складі Галицько-Волинської держави.

Від 1339р. місто разом з іншими землями Галичини було зайняте королівською Польщею. Сюди почали прибувати у все більшій кількості польські чиновники, ремісники, купці, духовенство. За ними потягнулися представники інших національностей, зокрема євреї, які вже у XVII ст. займали ціле передмістя – Лан.

Під впливом королівської адміністрації українське населення витіснялося з центральної частини на околиці. За міськими валами сформувалися передмістя – Зварицьке, Задвірне, Плебанія, Міські Загороди, Лішнянське, Завіжне. Разом з уже згадуваним єврейським передмістям Лан і початково заселеним передмістям Війтівська Гора вони у ХІХ ст. після ліквідації міських валів злились і утворили місто Дрогобич у сучасному розумінні.

Повільний плин життя Дрогобича тих часів постійно порушувався непередбаченими подіями. Місто часто потерпало від повеней, неврожаїв, епідемій чуми і холери, іноземних військ, що переходили через нього, непосильних поборів. Багато разів воно горіло, його затоплювали води Побуку і Тисмениці.

Жахлива руїна, цілковитий занепад господарства. Небувале зубожіння населення – ось що побачили австрійські війська і чиновники, коли внаслідок першого поділу Польщі в 1772р. Галичина опинилася під владою цісарської династії Габсбургів.

Нова, хоч теж окупаційна, влада дозволила монахам-о.о.Василіанам побудувати монастир з церквою Святих апостолів Петра і Павла і відкрити там першу міську гімназію з українською мовою навчання. Їм же передали будівлі монастиря і костелу кармелітів (тепер кафедральний собор Пресвятої Трійці).

Наступний потужний розвиток Дрогобича безпосередньо пов’язаний з початком промислової переробки бориславської нафти. "Чорне золото" черпали відрами просто з неглибоких колодязів, а при свердлінні землі воно «вибухало» – било високими фонтанами. Від 1860-х рр. у Дрогобичі появились перші нафтопереробні заводи, по-тодішньому рафінерії. Сюди попливли іноземні капітали, спеціалісти, робоча сила, а особливо після побудови залізниці через Дрогобич. Після перетворення Дрогобича «соляного» на Дрогобич "нафтовий", швидкої забудови кам’яними домами він набув цілком європейського вигляду. Тут тісно переплелися різні стилі – від готичного, ренесансного, барочного, класичного – до електричного і модерного.

Розпочнемо екскурсію з майдану Ринок. Основна споруда майдану – ратуша. Перша міська ратуша була дерев’яною. У XVII ст. стояла вже друга ратуша – мурована. Центр міста був обнесений високими валами з дубовим частоколом, глибокими ровами. Збереглися назви вулиць Завалля і Підвалля. До центру вели чотири брами, обабіч яких стояли оборонні вежі: брама Жупна, Угорська, Львівська, Замкова. Мурована ратуша мала високу вежу на якій сидів дозорець із трубою, що сповіщав про пожежі чи про наближення ворогів. Перший поверх складався з кімнат війта, писаря, канцелярії. Другий поверх займала велика кімната, в якій сидів бургомістр і райці. Масивні залізні двері вели до скарбівні, де зберігався "меч правосуддя" (меч ката). Ката в Дрогобичі не було. При потребі його викликали зі Львова. У підземних мурах ратуші знаходилася тюрма.

Сьогоднішня ратуша – п'ята за чергою – споруджена в 20-х роках минулого століття, архітектори – І.Семкович, М.Никодимович. Декілька століть Ринкова площа була центром торгівлі. Щопонеділка їхали сюди возами селяни з усього повіту, і починався торг. Продавались-купувались дари землі, лісу, річок, ремісницькі вироби. У Дрогобичі XVI-XVIIIст. ремісники об’єднувались в цехи, котрі мали свої статути, герби. Цехів було немало: ковальський, бондарський, ткацький, кравецький, шинкарський, кушнірський, шевський… Були у місті сідлярі, пекарі, котлярі, "поворозники", пивовари і навіть водоноси (перший скромний водогін у місті споруджено в 1552р. – він з’єднував центр із Гіркою). У XVIIст. (1663р.) Дрогобич придбав на ратушу годинник. Центр був заселений переважно поляками, передмістя – переважно українцями, крім Лану, де оселилися євреї. У 1578р. король Стефан видав суворий наказ, за яким прибулому єврею не дозволялося перебувати в місті більше трьох днів. Оскільки євреїв все більшало, дрогобицький староста Микола Данилкович у 1616р. «розщедрився» для них на недорідний лан, звідки й пішла назва передмістя.

«Твій Ghetto, що зоветься Лан,

Оце-то раз дивниця:

Здаєсь, що не зрівняєсь з ним

І львівська Зарваниця.»

Іван Франко. «Похвала Дрогобичу»

На Лані в 1835 році відкрито одну з найбільших на західноукраїнських землях хоральну синагогу. Незважаючи на постійні утиски, дискримінацію, частина єврейських поселенців, займаючись торгівлею і ремеслом, зуміла скласти значний капітал і поступово перебралася у центральну частину Дрогобича, де вже на початку ХХ ст. їм належала більшість домів і склепів.

Свій початок з майдану Ринок бере вулиця І.Мазепи. Тепер, як і в старі часи дрогобичани любили поласувати кавою. У гарному будинку №2 знаходилася цукорня купця Ю.Федевича. був то місцевий чоловік, який зумів збити капітал і відкрити тут, сказати б по-сьогоднішньому, кафе. Торгував кавою, чаєм, тістечками, не відмовляв і любителям хмільного.

З південного боку площу Ринок "замикає" кам'яна церква Пресвятої Трійці. почали її будувати в 1700р., а посвятили в 1709р. Спочатку вона правила костьолом отців кармелітів взутих при їх монастирі XVI ст. Коли західноукраїнські землі окупувала Австрія, цісар Йосиф ІІ в 1789р. ліквідував монастир, костьол же передав під церкву греко-католицького обряду. Приміщення монастиря деякий час займали магістратське бюро, дитячий виховний заклад, а в 1813р. його передано отцям василіанам за умови, що ті вестимуть у ньому "нормальну", тобто чотирикласну школу. Саме в цій школі з 1864 по 1867 рр. навчався Іван Франко. В цей час він жив у своєї тітки Кошицької. Хата стояла праворуч Бориславського тракту за потоком. Тітчин чоловік утримував столярню.

Пізніше, у 1882 році, у своєму творі "Похвала Дрогобичу", Іван Франко напише:

«Твій бориславський тракт – гай, гай,

Се восьме чудо світу!

Здаєсь, що на нім ти болото зібрав

З ціліського повіту»

У 1911р. на Західній Україні широко відзначалося 100-річчя від дня народження М.С.Шашкевича – українського письменника, організатора та керівника "Руської трійці" – гуртка передової молоді, до складу якого входили І.Вагилевич, Я.Головацький. Свою мету вони вбачали у культурному відродженні західноукраїнських земель. Головним їх кроком у досягненні мети було видання безсмертного альманаху «Русалка Дністровая».

Того року передова українська громадськість Дрогобича встановила на церкві Пресвятої Трійці пам’ятну дошку з пристрасними рядками М.Шашкевича:

«Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила,

Чому ж мова єй не мила?»

Ця дошка проіснувала до 40-х років минулого століття. В часи культу особи її зняли. Кілька десятиліть про меморіальну плиту нічого не було відомо. Але дбайливістю добрих людей вона зберігалась у запасниках Дрогобицького краєзнавчого музею. У жовтні 1989р. пам’ятку повернуто на її законне місце.

В 2000 році здійснено ремонт, реконструкцію, реставрацію і наново розписано приміщення церкви.

Дзвонить годинник на ратушній вежі. Чого тільки не бачив цей майдан протягом століть: залізні полки Данила Галицького, турецько-татарських загарбників, козаків Хмельницького, Українських Січових Стрільців, "визволителів" 1939р., німецьких окупантів, труни з останками 486 своїх громадян. Майорить на шпилі ратуші національний прапор, піднятий 2 квітня 1990р. Пережив майдан й "Помаранчеву революцію". Віддзвонює годинник на вежі новий час.

Підходимо до площі Замкова Гора. Величний пам’ятник нашому землякові, вченому середньовіччя Юрію Дрогобичу (Котермаку). Свої праці він підписував псевдонімом Дрогобич. Його наукова праця "Прогностична оцінка поточного 1483р." стала науковим посібником для студентів Болонського університету, поміж якими був і Миколай Копернік. У цьому університеті Ю.Котермак був ректором. Скульптор пам’ятника Теодозія Бриж не дожила до відкриття скульптури 3 місяці, хоча скульптура була готова і зберігалася в комунальних службах понад 10 років. Пам’ятник відкрито восени 1990р. На відкритті був присутній Президент України Л.Кучма.

Перейдемо до найстаріших споруд міста. Одна з них – готичний парафіяльний костьол св. Бартоломія. Королівським указом від 16 грудня 1392р. ухвалено будівництво костьолу. В тім указі Владислав Ягайло пообіцяв щорічно виділяти на будову "6 куп грошей широких". Навряд чи довго допомагав король грошима. Костьол в основному споруджувався на мозольні кошти дрогобичан. Аж до 1511р. тривало це будівництво, бо зазнавало неодноразових руйнувань. Львівські вчені Іван та Роман Могитичі при обстеженні костьолу встановили, що зведено його на місці давньоруського терему княжого воєводи і частина цього терему увійшла в будівлю костьолу. Терем був квадратної форми, з внутрішніми розмірами 8,78 х 8,10 м., мав три яруси, сягаючи висоти 10,5 м. В свій час костьол славився барочним вівтарем, іконою Матері Божої з Ісусом Христом, написаною, можливо, в XIV ст., фресками, бібліотекою стародруків, вітражами Я.Матейка, С.Виспянського, Ю.Мегоффера.