Строк дії галузевої угоди визначається сторонами в угоді й не може перевищувати 3 років.
Угоди (генеральна, галузева) розповсюджується на робітників, роботодавців, органи виконавчої влади, які уповноважили учасників розробити й укласти її від їх імені.
Особи, що винні у неприйнятті участі у переговорах по укладанню угод, чи невиконанні цих угод, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством.
На практиці виникає питання про юридичну силу угод для окремо взятого роботодавця чи робітників конкретного підприємства. На нашу думку, ці угоди є для учасників трудових відносин обов’язковими, якщо вони визначали позиції сторін та надавали повноваження своїм представникам на підписання цих документів, делегували їм свої права. Коли цього немає, тоді діє принцип “ратифікації”, при якому учасники трудових відносин повинні відмітити своє ставлення до прийнатих “уверху” документам.
Так чи інше формування міханізму соціального партнерствав Україні почалося, й хочеться сподіватися що з часом цей механізм зможе коректно працювати. У будь-якому випадку колективні договори та генеральні галузеві та регіональні угоди, становлять своєю метою забеспечення рівня гарантій вище мінімальних, передбачених законодавством. Це можливо за умов дійсно партнерських відносин між усіми учасниками цього процесу.
У зв’язку з формуванням в Україгі нової концепції трудового договору важливим є дослідження його умов, які утворюють зміст і визначають сутність даного договору.
Відповідно до сучасної точки зору вчених-юристів, доцільно обгрунтувати роль двох основних методів регулювання умов трудового договору в розвитку ринкових відносин : договірного та централізованого. У свою чергу у договірному методі більшість вчених (В.Толкунова, К.Гусов, С.Іванов) у складі договірного регулювання виділяють три основні елементи : соціально-партнерське регулювання, колективно-договірне регулювання, індівідульно-договірне регулювання (77).
Зупинимось детальніше на дослідженні цих проблем з метою визначення юридичної природи, поняття умов та значення трудового договору у ринкових відносинах.
Як зазначає багато авторів, ще у 1917 році почало складатися державне регулювання найманою працею, але тоді воно мало фрагментарний характер. Перший КЗпП Української РСР проголосив договірний характер залучення до праці (78). Але у цей самий час почалося зростаюче державне регулювання праці при істотному зменшенні ролі трудового договору. Нині їх стимулюція у ригулюванні умов договору змінюється у сторону зростання ролі договірного регулювання.
Як випливає з положень трудового законодавства України, у договірному порядку тепер можуть встановлюватися досить важливі умови договорів - розміри оплати праці (крім випадків, коли йдеться про працівників бюджетних організацій), тривалість робочого часу, часу відпочинку тощо. Таке регулювання дозволяє більшою мірою врахувати територіальні та галузеві особливості умов праці.
Говорячи про договірне регулювання, вчений правник А.Пашков зазначає, що воно у більшості випадків відповідає соціально-економічній обстановці у суспільстві (79).
У 1993 році набув чинності Закон “Про колективні договори та угоди” (далі Закон). Він, по-перше, змінив законодавство про колективні договори, по -друге, встановив нові підстави розроблення, укладання та виконання даних договорів та угод. Створений правовий механізм таких відносин охоплює сьогоденні умови ринку в Україні. Крім того, Закон враховує сучасні вимоги до профспілкового руху, а також міжнародний досвід (80). Таким чином, Закон став важливим етапом у формуванні договірного способу регулювання умов трудових договорів.
Однак, на думку деяких авторів, слід визнати, що загальна економічна та політична нестабільність значно знижує цінність таких спеціфічних актів соціального партнерства, як колективні угоди (71).
Існуючі нині обставини, з точки зору І.Кисельова, применшують ефективність та притягальність договірного регулювання за допомогою соціально-партнерських угод (82). Отже, у науці трудового права відсутня єдина думка про приоритет договірного регулювання праці.
Тому актуальним питанням є централізоване регулювання праці. Вчені - опоненти з даної проблеми визначають цілі, на які повинно спрямовуватися централізоване регулювання : ефективність функціонування економічної сфери суспільства ; забеспечення належного рівня соціального захисту інтересів працівника як менш сильного партнера у трудовому правовідношенні ; стимулювання реальної участі працедавця у здійсненні соціального партнерства.
Сутність централізованого регулювання умов трудового договору полягає у наступному :
- держава бере на себе встановлення правил гри для партнерів-учасників ринку праці, юридично формувавших їх (83) ;
- вона забеспечує економічний та правовий захист осіб найманої праці через встановлення гарантованого мезанізму прав найманих працівників та максимально досяжного рівня їх обов’язків, включаючи відповідальність ;
- держава видає акти управління головним чином у сфері контролю за додержанням трудового законодавства та правил з охорони праці ;
- вона здійснює юрисдікційну функцію, виступаючи як арбітр пр виникненні конфлікті між партнерами.
Серед вчених-юристів Заходу поширена думка, що держава через централізоване регулювання (а саме - законодавство) обмежує свободу трудового договору, зокрема, встановлює визначені межі правових гарантій для працівників. Але ця думка, на погляд Н.Дазора \, не є вірною. По-перше ніколи, починаючи ще з античних часів жодне суспільство не проголошувалоабсолютної свободи індивида (84).
По-друге, визнавши за працівником визначений мінімальний обсяг прав, держава тим самим зрівнює його з економічно сильнішими партнерами - працедавцем, і лише цим зрівнянням обмежує свободу останнього.
Таким чином здійснюється принцип - межі моєї свободи там, де починається свобода іншого (85).
Деякі автори вказують на те, що однією з важливих функцій, яку виконує централізоване регулювання, є забеспечення належного рівня соціального захисту інтересів працівника як менш сильного партнера у трудовому правовідношенні по укладанню договору (86). Дана функція здійснюється в рамках законотворчої діяльності держави через встановлення гарантованого мінімуму прав та максимуму обов’язків працівника як особи, що реалізує свою здатність до праці.
Необхідно зазначити, що сучасне законодавство про працю України сприймає й відображає цей аспект регулювання трудових відносин. Забеспечення мінімуму права та максімуму обов’язків особи, що перебуває у трудових відносинах з працедавцем, здійснюється через систему норм як інтерактивного, так й диспозитивного характеру.
Також не можна не відзначити роль централізованого регулювання у стимулюванні реальної участі роботодавця у здійсненні соціального партнерства на всіх рівнях соціальної структури суспільства (87). Нині є законодавство, яке визначає форми участі роботодаця у колективних переговорах і укладанні різних колективних угод (ст3 Закону).
Вважаю за доцільне та актуальне не автономне дослідження кожного з методів, а їх баланс та урівнене співвідношення. На мою думку, це забеспечить ефективність механізму регулювання умов трудового договору.
Традиційно умови реалізації у цивільному праві своїх здатностей до праці при прийнятті його на роботу як робітника чи службовця визначалист через укладання трудового договору.
Поняття контракту ч.3ст.21 КЗпП України визначає як особливу форму трудового договору. Виходячи з цього одні автори вбачають у ньому форму термінового трудового договору, інші - його різновид, треті прийщли до висновку, що це контрактна форма укладання трудового договору. З такими твердженнями важко погодитися. У першу чергу, зміст, який вкладається різними словниками в це поняття, зводиться до того, що контрак є угода, письмова угода, договір у законному порядку. Отже, за формою він не просто письмова угода, чи угода у письмовій формі, а угода за якою держава визнає встановлення умов праці, прав та обов’язків сторін. Такий порядок визначення змісту контракту держава визнає законним. Звідси, контрактн не просто форма договіру, а й законний порядок визначення його змісту.
Таким чином, мета контракту забеспечити умови для виявлення ініціативи й самостійності працівників, урахувати індівідуальні здібності й професійні навички, підвищення взаємної відповідальності, а також забеспечити їх правовий та соціальний захист.
Саме тому КЗпП вказує на особливості контракту, які полягають в тому, що в ньому можна передбачити положення, котрі виходять за межі, встановлені законодавством про працю. Зокрема, тут передбачається обсяг роботи та вимоги до якості та терміну її виконання, строк дії контракту, права, обов’язки й взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави для припитення й розірвання контракту, соціально-побутові та ін. умови, необхідні для виконання обов’язків сторін. У цьому суть та призначення контракту у трудовому праві.
З введенням поняття “контракт” з’явилась законна можливість різного підходу до оцінки ділових якостей працівника, врахування результатів його праці, тошо. Таким чином, контракт це договір особливої форми про працю та її зміст, йе форми й порядок встановлення умов останньої та оцінки її результатів.
На сьогодні в Україні діє понад 40 нормативних актів, якими передбачається укладання контрактів з певними категоріями працівників.
На жаль, в названих актах визначені лише категорії працівників, а не механізм застосування контрактної форми з ними. Це призвело до порушень чинного законодавства, яке регулює питання трудового договору. З метою їх усунення Кабінет Міністрів України прийняв 19 березня 1994 р. постанову №170 “Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору”. Нею затверджено Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті на роботу працівників. Положенням визначено порядок укладання контрактів при прийнятті на роботу працівників на підприємства, в установи, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також до громадян. Відповідно до вказаноі постанови Міністерство праці України наказом № 23 від 15 квітня 1994 року затвердило Типову фому контракту з працівником. Розглянемо, яким повинен бути контракт.