Підприємства хлібопекарської промисловості розміще-ні у великих, більших і найбільших містах: Києві,Харкові, Одесі,Львові,Донецьку,Запоріжжі,а також практично у всіх малих і середніх містах України.
Борошномельно-круп’яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном і крупами. Найважливішими центрами є Київ,Харків,Дніпропетровськ,Одеса, Миколаїв,Запоріжжя,Львів.
Винятково важлива роль консервної промисловості по-лягає у тому, що консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Основні центри — Одеса, Сім-ферополь,Херсон,Ізмаїл,Черкаси,Ніжин та ін.
Олійна промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ними продукти. Основною олійною ку-льтурою є соняшник, з насіння якого одержують 90% всієї олії. Центри — Дніпропетровськ,Маріуполь,Запоріжжя,По-лтава,Кіровоград,Вінниця. Щороку в Україні виробляють майже 700 тис. т оліі (4, с.191).
Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська та Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи,рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський ком-бінат у Дніпропетровській області.
У цілому переважна більшість галузей АПК України набула досить значного розвитку і має чималі можливості розширення виробництва рослинницької і тваринницької продукції, підвищення її якості та розширення асортименту, а також модернізації виробництва.
5. Основні проблеми та перспективи розвитку АПК.
Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.
Не викликає сумніву той генеральний курс,який був об-раний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових методів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці. І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою.
Потрібно визнати, що результати реформ, які здійсню-ються вже протягом майже 7 років, далекі від бажаних. За 1991 - 1996 рр. виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1983 р.) зменшилося на 41% і в 1996 р. перебувало на рівні 1960 - 1961 рр., а випуск продукції харчової промисловості скоротився відповідно на 50% і знизився до рівня 50-х років (10, с.77).
Рівень душового споживання в 1996 р. був нижчим від рівня рекомендованих норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах - на 59, по м’ясу і м’ясо-продуктах - на 40, по яйцях - на 45, по олії і маргарину - на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79% (10, с.77).
У 1996 р. все сільськогосподарське виробництво було збитковим.
Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціно-утворення, страхування, кредитування, оподаткування, де-ржава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.
На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.
Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адмініст-ративно-командної системи управління економікою здійс-нювалася внаслідок безсистемної і своєчасної її заміни більш результативною ринковою системою, надмірним сподіванням на саморегулюючу роль “невидимої руки” ри-нку.
У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії,м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо.Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла отримати якомога бі-льшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до ке-рівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.
Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 - 10 тонн цукру, в нас 1995 року - лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-му - 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 - 12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 - 8 млн. т, а це 4 - 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 - 3 млрд доларів (8, с.6).
Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства. Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід. Але наявні резерви використовуються лише на третину.
Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу. Візьмемо для прикладу молочне господарство краї-ни. Сьогодні значне поголів’я корів знаходиться не тільки в колгоспах (близько 5 млн. голів), а й в особистих господарствах населення (2,8 млн. голів). Однак молочна продукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному з 30 тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій владі. Головне - забезпечити пункти потрібним обладнанням, то-бто, холодильним устаткуванням, засобами контролю жир-ності, загальної якості молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно до світової практики.
Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщо сільське гос-подарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору підприєм-ства хімічної промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння АПК.
Загрозливим є стан оплати праці на селі. Якщо в 1990 році за рівнем середньомісячної заробітної плати працівни-ки сільськогосподарських підприємств перебували на рівні середньої оплати по народному господарству (94%), то в 1996 р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати пра-ці сільське господарство займає 23 місце серед 25 головних галузей народного господарства (7, с.78). Проте тривалий час таке “самопоїдання” природних і трудових ресурсів продовжуватися не може. Далі - катастрофа. Правда, слід зазначити, що катастрофа стосується переважно товарного виробника. Сільське господарство, як специфічна галузь, у вигляді натурального виробництва і за цих умов не зникне.
Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі обумовлює потребу негайного роз-в’язання проблеми узгодження цін і прибутковості підпри-ємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціо-нування,на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.
Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об’єктивне пояснення. Галузь просто не може оперативно відгукуватися на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарство підтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій.