2. Державні стандарти (ДСТ);
2. Технічні умови виробництва якийсь продукції;
3. Інструкції з експлуатації машин і механізмів;
4. Норми витрати сировини, палива, електроенергії й ін.
Соціально-технічні норми можуть стати техніко-юридичними, що відбувається у двох випадках:
1. Коли держава через відповідні уповноважені органиформулює зміст соціально-технічних норм, дотримання яких признається юридично обов'язковим. Наприклад, наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми податкової декларації і порядку її заповнення і подачі». Інший приклад: інструкція з дотримання технічних правил працівниками атомної електростанції. Вона містить соціально-технічні норми, що мають формально-обов'язковий характер для адресата, і охороняється державою. Інструкція до електробритви такого характеру не має.
2. Коли державане формулює зміст соціально-технічних норм, а відсилає до них (інструкцій і т.ін.), але установлює відповідальність за порушення їх змісту. Вони носять бланкетний або відсильний характер. Так, відхилення від заборон по техніка безпеки, промислової санітарії й інших правил охорони праці, передбачених трудовим законодавством, може спричинити адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.
Не можна протиставляти юридико-технічні норми нормам соціальним, тому що усі без винятку правові норми адресовані людям, регулюють відношення тільки між особистостями, групами, суспільством і державою (але не відношення між особистістю і річчю або явищем природи) і в цьому змісті вони соціальні. “Їх іноді називають підвидом соціальних норм або соціальних норм із технічним змістом. Таким чином, у матеріально-виробничій і управлінській сфері (відповідно до рівня розвитку техніки) технічні норми не можуть не набувати характеру соціальних, а потім - і якості юридичних норм” [10, 287].
2. Види соціальних норм та їх характеристика
Розмаїття, складність та інші особливості суспільних відносин обумовлюють функціонування багатьох норм, які їх регулюють. У своїй сукупності існуючі норми являють собою єдину систему соціального регулювання, в якій ефективність кожного виду норм найбільшою мірою виявляється лише у взаємодії з іншими елементами цієї системи.
Види соціальних норм виділяються за різними критеріями, на приклад, за сферами дії:
- економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто зв'язані з взаємодією форм власності, із виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;
- політичні: регулюють відношення між класами, націями, народностями; зв'язані з їхньою участю в боротьбі за державну владу й у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;
- релігійні: регулюють відношення в сфері релігії і між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;
- екологічні: регулюють відношення в сфері охорони навколишнього середовища й ін.
Основними видами соціальних норм за регулятивними особливостями є:
- моральні норми;
- звичаєві норми;
- правові норми;
- корпоративні норми (див. мал. 1).
Розглянемо головні ознаки тих соціальних норм, які найбільше впливають на регулювання суспільних відносин у сучасних умовах.
Мораль – це система норм і принципів, що виникають із потреби узгодження інтересів індивідів один з одним і суспільством (класом, соціальною групою, державою), спрямовані на регулювання поводження людей відповідно до понять добра і зла і підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою суспільної думки.
Види соціальних норм | ||||||||||
моральні | корпоративні | |||||||||
звичаєві | правові | |||||||||
Мал. 1. Види соціальних норм (за регулятивними особливостями)
Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті. Вона охоплює майже всі сфери життя - економіку, політику, право й інші. За допомогою моралі погоджується поводження особистості з інтересами суспільства, долаються протиріччя між ними, регулюється міжособистісне спілкування. З найдавніших часів відоме «золоте правило» моралі: «(не) чини стосовно інших так, як ти (не) хотів би, щоб вони чинили стосовно тебе».
У багатьох випадках правові норми як би виростали з моральних принципів. Дотримання норм права є моральний обов'язок громадянина, що визначається моральною і правовою культурою суспільства. Правда, жодне суспільство в історії розвитку людства не досягло гармонії права і моралі.
Можна виділити спільні риси моральних та правових норм:
1) вони діють у єдиному полі соціальних зв'язків, тобто є соціальними нормами;
2) переслідують єдину мету - встановлення і підтримка порядку в суспільстві;
3) мають єдине функціональне призначення - впливати на поводження людей, регулювати їхні відношення, формувати масштаби (еталони, стандарти) поводження;
4) адресовані до всіх або до великої групи людей, тобто є правилами поводження загального характеру;
5) мають єдину духовну природу, загальний ціннісний стрижень - справедливість. Навіть у класовій державі норми права були вираженням справедливості, що лежить у підставі норм моралі. Останні, у свою чергу, були обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства. Але і тоді норми права і норми моралі протистояли сваволі й анархії.
Звичаєві норми - правила поводження, що склалися унаслідок фактичного їхнього застосування протягом тривалого часу (це основна форма регулювання відношень у додержавному суспільстві).
Звичаєві норми мають наступні ознаки:
- етнічний характер;
- колективістський характер;
- моральна обумовленість;
- зв'язаність із релігійними уявленнями і ритуалами;
- підкреслена публічність і ін . [10, 291].
Дотримання звичаєвих норм забезпечувалося мірами суспільного впливу на порушника (смертна кара, вигнання з роду, позбавлення вогню і води й ін.) або схваленням мір, що застосовувалися до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста).
У державі звичаєві норми були санкціоновані державою:
1. У процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив підставою для рішення суперечки (англо-американський тип правових систем).
Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна була:
- виражати тривалу правову практику;
- відбивати однакову практику - як дії, так і бездіяльності;
- утілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації.
Необхідність застосування норми-звичаю доводиласяв суді.
2. Шляхом включення звичаю в законодавчі акти рабовласницьких і феодальних держав, що склали найдавніший шар права - звичаєве право (романо-германський тип правових систем та ін.).
Для набуття юридичної чинності норма-звичай:
- не повинна суперечити закону;
- повинна його доповнювати і як би «оживляти»;
- не може підміняти закон.
Після санкціонування державою звичаєвої норми (правовий звичай), її дотримання забезпечується примусовою силою держави. Так, закони Хаммурапі включали звичаєві норми, що після надання їм письмової форми набули більш стійкого характеру. Наприклад, один із законів Хаммурапі установив: якщо син ударить батька, йому потрібно відрубати руку. Якщо раніше були сумніви у відношенні даного покарання, цей закон вирішив їх. І одночасно він зробив це покарання важко зрозумілим, перешкоджаючи зм'якшенню покарання, коли відрубування руки сина було визнано пізніше надто суворим покаранням.
Звичаєве право - система правових норм, що засновується на звичаєвих нормах, які діють у суспільстві в результаті тривалого застосування, санкціоновані державою і забезпечуються її примусовою силою (у разі потреби).
Звичаєве право сформувалося на ранніх щаблях розвитку суспільства, у період розпаду родового ладу. Виникаючі в товаристві протиріччя викликали потребу у фіксації сформованих відношень у формі різних нормативних установлень (Російська правда, Алеманська правда, Саличеська правда та інші). Перші писані закони, засновані на нормах-звичаях, повинні були робити враження на підданих своєю стабільністю і розвивати в них почуття впевненості в справедливості.
Згодом звичаї минулого (кровна помста, виклик на дуель) поступово трансформувалися відповідно соціально-економічному ладу суспільства і дотепер продовжують грати досить істотну роль, особливо на рівні повсякденної свідомості, у правосвідомості.
“Можна назвати сучасні держави, так звані «країни, що розвиваються», де звичайне право грає головну роль у регулюванні земельних, сімейних і спадкових відношень (країни Океанії, тропічного поясу африканського континенту, деякі азіатські країни), однак у жодній з них правові звичаї не є самостійним і винятковим регулятором суспільних відносин. Ці країни керуються і нормами-звичаями, і нормами, виданими або санкціонованими державою. Наприклад, у Папуа-Нової Гвінеї діють як норми звичайного, так і норми загального (англійського) права. На становлення системи права горців Північно-західного Кавказу (частина Російської Федерації) істотний вплив зробили російське законодавство, норми шаріату і норми традиційного (звичайного) права, що проявилося у всіх сферах їхнього життя” [10, 292-293].
Отже, звичаєві норми і засноване на них звичайне право є головними нормативними регуляторами поводження в ранніх державних утвореннях, сприяють формуванню їх національної правової системи. Величезний вплив у цьому плані належить етичним, релігійним і іншим особливостям, властивим конкретному етнічному утворенню (або їхній сукупності), а також тим навичкам, традиціям і звичаям, що, повторюючись і закріплюючись у свідомості індивідів, стають нормами поведінки. Звичаєві норми розглядаються членами соціального об'єднання як обов'язкові або на підставі безпосередніх умов громадського життя, або на підставі якогось суспільного авторитету; здійснюються добровільно, а у випадку їхнього порушення, проти правопорушників застосовуються міри суспільного впливу.