Проблеми визначення та шляхи здешевлення
вартості вищої освіти
Вчені та експерти розвинених країн вже давно намагаються визначити зміст поняття «вартість вищої освіти» та розрахувати цей показник з прийнятною для практичного застосування точністю. Проте складність такого розрахунку виявилася нездоланною, тому наявні у довідниках дані про суспільні, державні чи особисті витрати на отримання того або іншого виду вищої освіти у закладах різноманітного типу фахівці розглядають як суто орієнтовні, відносну і абсолютну похибку яких можна визначити теж досить наближено. Тому, враховуючи новизну і складність даної тематики, використано електронні інформаційні джерела.
Про динаміку витрат на освіту різних груп країн дають уявлення дані табл. 1.
Таблиця 1
Світова динаміка витрат на освіту*
| Характеристика | 1980 | 1985 | 1990 | 1994 |
| Державні витрати на освіту, млрд. дол. США | 526 | 565 | 1015 | 1276 |
| Державні витрати 53 розвинутих країн, млрд. дол. США | 425 | 465 | 853 | 1084 |
| Державні витрати 162 країн, що розвиваються, млрд. дол. США | 102 | 100 | 162 | 102 |
| Щорічні витрати на навчання у розрахунку на кожного мешканця Землі, дол. | 129 | 126 | 208 | 244 |
*За даними ЮНЕСКО.
У табл. 2 наведені деякі кількісні дані про повні бюджетні і приватні витрати на освіту у середині 90-х років в країнах OECD.
Таблиця 2
Щорічні повні витрати на навчання учнів і студентів у країнах OECD,
дол. США
| Країна | Рівень освіти | У середньому для усіх рівнів | |||
| дошкільне виховання | початкова школа | середня школа | вища освіта | ||
| США Канада Мексика | 3551 5270 817 | 5492 741 | 6541 1477 | 14607 11132 4264 | 6593 6191 1102 |
| Австралія Японія | 2294 | 2985 3 960 | 4871 4356 | 9036 7556 | 4628 4727 |
| Велика Британія | 3508 | 3295 | 4494 | 8241 | 4439 |
| Австрія Бельгія Данія Нідерланди Німеччина Франція Швеція Швейцарія | 4712 2152 4584 2635 3611 2678 2942 2335 | 4291 2953 4745 2793 2815 3154 4917 5835 | 6721 5373 6175 3979 6481 5685 5651 7024 | 8642 6380 8045 8665 7902 6033 12693 15731 | 6565 4616 5902 4048 5450 4548 5702 7011 |
| Іспанія Італія Португалія Туреччина | 2210 3299 1794 871 | 2293 4107 2581 832 | 3033 5235 2491 587 | 3835 5169 5667 2696 | 2916 5021 3131 897 |
| Чехія Угорщина | 1676 1376 | 1506 1607 | 1903 1685 | 4788 5189 | 2081 1849 |
Можуть бути цікавими і дані середини 90-х років щодо вартості одного року навчання та повних витрат на весь курс навчання у деяких країнах (табл. 3).
Таблиця 3
Вартість одного року навчання і повної програми здобуття вищої освіти
| Країна | Тривалість вищої освіти, років | Вартість одного року навчання, дол. США | Загальна вартість, дол. США |
| Швейцарія | 4,1 | 15700 | 64500 |
| Австрія | 6,3 | 8600 | 54400 |
| США | 3,5 | 14600 | 51100 |
| Німеччина | 6,4 | 7900 | 50400 |
| Норвегія | 4,5 | 8300 | 37500 |
| Канада | 3,1 | 14000 | 34100 |
| Данія | 4,1 | 8000 | 33000 |
| Франція | 4,7 | 6000 | 28200 |
| Велика Британія | 3,4 | 8200 | 28000 |
| Італія | 4,5 | 5200 | 23300 |
| Іспанія | 5,0 | 3800 | 19100 |
| Австралія | 2,0 | 9000 | 18000 |
| Мексика | 2,6 | 4300 | 11300 |
Дані таблиць досить промовисті, тому обмежимося одним зауваженням: в усіх розвинених країнах стандартна вартість одного року вищої освіти істотно нижча від вартості щорічного національного продукту у розрахунку на одну особу (в Іспанії - майже утричі). Якщо розглянути цей показник для наведених країн у середньому, то співвідношення досліджуваних величин буде приблизно 55 : 100. Отже, родина з середніми прибутками може дозволити собі навчати принаймні одного (якщо не двох) членів.
На жаль, для країн, що розвиваються, це співвідношення у середньому становить 5 : 1, а у багатьох країнах Африки - 10 : 1.
Україна, схоже, належить до групи «проміжних» країн, типовим прикладом яких може бути Туреччина (див. табл. 2). Більш-менш точні обчислення неможливі через відсутність надійних статистичних даних про нашу країну. Про це свідчить урядова негативна оцінка роботи відповідних українських служб у 1997 р. Проте, використовуючи дані Міністерства освіти України, легко підрахувати, що державні витрати на навчання одного студента становили приблизно $ 200.
Науковці вважають, що для правильного обчислення вартості вищої освіти слід враховувати три її складові.
Вартість навчання - кошти закладів вищої освіти, які безпосередньо чи опосередковано забезпечують отримання молоддю знань і навичок. Цей параметр обчислюється на основі бюджетів університетів та інших закладів.
Вартість життєзабезпечення студента - кошти на оплату помешкання, харчування, одяг, взуття, транспорт тощо та на особистий розвиток, а також навчальна і допоміжна література, культурні і спортивні потреби тощо. Дуже мало лишилося країн, де держава істотно субсидіювала б цю складову вартості вищої освіти. До таких винятків належать Франція і Німеччина. Найчастіше майже весь тягар здобуття освіти лягає на студента та його рідних.
Втрачені прибутки - матеріальні та інші втрати, спричинені неможливістю налагодити продуктивну працю студента упродовж більшої частини років навчання. Це особливо важка для належного розрахунку складова повної суспільної вартості вищої освіти не лише через неперервні економічні зміни та інфляцію (екстремальний приклад - Україна та всі її сусіди), а й через неможливість правильно встановити рівень молодіжного безробіття у певній країні. Отже, наближеному обчисленню піддається лише «державна» вартість освіти (витрати бюджетів) чи монетарна - сума перших двох складових.
Окрім науково-теоретичних питань фінансування системи вищої освіти і забезпечення належної підготовки нових поколінь є й інші важливі проблеми, на які шукають відповіді не лише в охопленій кризою Україні.
Хто повинен платити за вищу освіту?
Відповідаючи на це «просте» запитання, фахівці розпочинають із складного аналізу поняття «освітня послуга» як специфічний товар. Надання такої послуги триває принаймні 3-4 роки (інколи – удвічі довше), а набуття (освіти) має багато економічних, неекономічних, індивідуальних і суспільних результатів. Є чимало способів обґрунтування того положення, що вища освіта обов’язково повинна оплачуватися з державного бюджету, бо результативність її, зрештою, корисна для всього населення країни, всіх платників податків, державних і приватних підприємств.
Результативність набуття вищої освіти здебільшого персональна: підвищення соціального статусу і рівня, середньої зарплати, ефективніше споживання, поліпшення здоров’я, полегшення доступу до інформації та її сприйняття, розвиток здатності до перенавчання і пристосування. Тому особа і родина повинні сплачувати частину вартості вищої освіти. Аналіз переконує, що раціональна участь студентів в оплаті свого навчання сприяє підвищенню якості та ефективності системи вищої освіти країни.
Кожна країна обирає власний варіант розподілу витрат між державою і студентами. Практику повного фінансування державних вищих закладів освіти (ВЗО) лише з бюджету і діяльність приватних закладів виключно на кошти студентів розвинені країни застосовують рідко. Набагато частіше приватні заклади також фінансуються урядом, а державні мають гроші від сплати за навчання та додаткових послуг. Аргументи на користь участі держави у фінансуванні приватних ВЗО досить вагомі:
великим і вигідним для країни приватний сектор у сфері освіти може стати лише за доступних цін за навчання, а для цього держава має забезпечити їх зниження;
перехід студента у цей сектор економить гроші держави, які могли б бути витрачені на його перебування у державному закладі;
підтримується суспільний спокій і рівновага, адже доступ до вищої освіти дуже істотно розширюється;
така модель фінансування перекладає на студентів та їх родини частину фінансування вищої освіти гнучкіше, ніж це робиться суто законодавчим способом;
фінансування з бюджету дуже спрощує контроль держави за діяльністю приватних ВЗО (зміст програм, якість викладання, поширювані серед студентів ідеї тощо).
Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:
а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той, що переконаний у його повній «безкоштовності»;
б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.
Отже, практика, досвід та досягнення економічних наук поступово переконали громадськість розвинених країн з ринковою економікою, що оптимальною відповіддю на питання «кому платити за систему вищої освіти» є поєднання державного і приватного фінансування, об’єднання ресурсів і можливостей студента, його родини, держави, приватних підприємств і фірм.
Яким має бути механізм бюджетного фінансування?
Фахівці сперечаються стосовно того, чи існують результативніші від традиційного і простого способу державного формування щорічного бюджету ВЗО шляхи використання цих коштів? Протиставляється новий спосіб - надавати ці кошти студентові, а не закладам вищої освіти, змушуючи останні таким чином конкурувати між собою.