З метою насичення товарами внутрішнього ринку, збільшення його товарообігу, в структурі імпорту на початку 20-х рр. значне місце посідали споживчі товари. У 1920 р. промислові товари широкого вжитку становили 58,3%всього імпорту, тоді як машини, обладнання та сировина разом узяті — 24,1%.
Ситуація змінилася у 1923/1924 господарському році: в абсолютних цифрахта в процентному відношенні починає зростати виробничий імпорт (в 1923/1924 р. — 65,1%, в 1925/1926 р. — 83,4%, в 1927/1928 р. — 86,4%). Водночас значно зменшився імпорт споживчих товарів: у 1924/1925 р. — 30,8%, в1926/1927 р. — 12,5% .
Така зміна у структурі імпорту пояснювалася необхідністю спочаткузбільшити товарообіг на внутрішньому ринку, який був можливий лише привключенні в товарно-грошові відносини якнайбільшого числа споживачів, тобтоза рахунок товарів широкого вжитку. Коли цієї мети було досягнуто, посталозавдання реконструкції народного господарства, і в першу чергу важкої промисловості. Це зумовило таку закономірність: при зменшенні імпорту товарівлегкої промисловості та збільшенні імпорту обладнання та сировини —збільшилась імпортна контрабанда споживчих товарів (див. вище цифри вартості затриманої контрабанди у 1922/1923 і 1924/1925 рр.).
Серед імпортної контрабанди переважали тканини, трикотаж, галантерейнівироби. І тут також необхідно звернутися до проблеми імпорту даних видівтовару. В 1920 р. білизна, трикотаж та галантерейні вироби взагалі не імпортувалися, в 1925/1926 господарському році їх імпорт був настільки незначний, що статистика навіть не називає кількості товару (статистика передбачає облік даного виду товару в тисячах квадратних метрів), а визначає лишейого вартість. Імпорт вовняних тканин в 1920 р. становив 1,6 млн. метрів, в1925/1926 р. — 0,6 млн. м; шовкових тканин — в 1920 р. — був відсутній, в1925/1926 р. становив 0,1 млн. м.
Державні організації, що мали право здійснювати експортно-імпортніоперації, не могли повною мірою задовольнити потреби населення в певнихвидах товарів. Це призвело до того, що контрабандним шляхом ввозився ітовар, який офіційно закуповувала держава за кордоном. У 1923 р. відсотокконтрабандного товару по відношенню до товару, що імпортувався легальним шляхом, становив: парфюмерія — 34%, спиртні напої — 91%, галантерейні вироби — 47%, фотографічний папір — 106%, трикотаж — 539%, тютюн — 629 %, опій — 990%, сахарин — 4118%.
Контроль за здійсненням монополії зовнішньої торгівлі покладався намитну систему. Декретом РНК РСФРР від 23 лютого 1922 р. при НКЗТ булозасновано Митно-тарифний комітет, на який покладалися розробка та змінамитно-тарифних ставок, перегляд списків товарів, заборонених до ввезення,тощо. Митні органи оглядали товар, що переміщувався через кордони країни, та обкладали його митом і митними зборами у відповідності до офіційних тарифів. Мита були одним із засобів протекціонізму та слугували економічним важелем регулювання зовнішньої торгівлі. У 20-ті рр. було прийнято3 митних тарифи, що регламентували експортно-імпортні операції: 1-й затверджено 14 лютого 1922 р., 2-й — щодо європейської торгівлі — 8 січня1924 р., 3-й — 11 лютого 1927 р. Стимулюючи розвиток вітчизняної промисловості і сільського господарства, митні тарифи надавали суттєві пільги виробничому імпорту (деякі його категорії взагалі не обкладалися митом). Високі тарифні ставки було встановлено на товари легкої промисловості (основнітовари імпортної контрабанди). У порівнянні з тарифами дореволюційноїРосії значно були підвищені мита фіскального значення, особливо на предмети розкоші. До цього додавався і високий залізничний тариф. Наслідкомтакої політики ставали високі відпускні ціни на іноземні товари в торговельніймережі (див.табл.1).
Таблиця 1
| Найменування товару | Собівартість з митомбез накладних витрат | Відпускна роздрібнаціна в СРСР |
| Гудзики перламутрові (1 гр.) | 1 крб. 10 коп. | 12 крб. |
| Кнопки (1 гр.) | 0 крб. 45 коп. | 1 крб. 80 коп. |
| Леза «Жилет» (1 дюж.) | 1 крб. 10 коп. | 5 крб. 40 коп. |
Економічна політика, яка обмежувала імпорт товарів широкого вжиткупри неможливості забезпечити споживачів товарами вітчизняного виробника, сприяла збільшенню контрабанди саме на товари легкої промисловості.
Займатися контрабандою було дуже прибутково ще й через те, що ціни наконтрабандний товар зростали в міру віддалення пункту продажу від кордону. За даними Одеської митниці за 1924 р. ціни на контрабандні товари змінювалися в залежності від відстані від кордону (див. табл. 2).
У 20-ті рр. в країні існувала можливість продажу контрабандного товарув крамницях та магазинах, що були у приватній власності. В 1923 р. Їхкількість, у порівнянні з 1922 р., збільшилась на 40%. У 1923 р. в СРСР булозареєстровано 400–420 тис. приватних торговців, через яких здійснювалосядві третини міського товарообігу. Враховуючи той факт, що в 20-ті рр. проводилася політика обмеження приватного капіталу, в тому числі фінансово-податковими заходами, приватні торговці були зацікавлені у продажу дефіцитного, дешевого (у порівнянні з вітчизняним) іноземного товару, навітьякщо на нього не було спеціальних документів і митного клейма.
| Найменуваннятовару | За кордоном (крб.) | В прикордонній смузі (крб.) | Відстань до 200 верст від кордону (крб.) | Відстань понад 200 верст від кордону (крб.) |
| Шовкові панчо-хи (1 дюжина) | 18 | 25 | 40 | до 60 |
| Трикотаж (м) | 2 | 3 | 5 | 6 |
| Кофта в’язана(1 шт.) | 10 | 18 | 30 | 40 |
В умовах господарської розрухи, реорганізації прикордонної охорони невистачало матеріальних і воєнних ресурсів щодо надійного закриття державних кордонів від провезення через них контрабандного товару.
Вздовж кордонів УСРР на польській території в містах Острозі, Рівно,Здолбунові, Соколі та інших було створено спеціальну мережу контрабандних контор, які контролювали плинність товарів. Існували подібні транзитнікрамниці і в прикордонній смузі на території СРСР, зокрема в УСРР їх налічувалось 57. Часто вони ставали трактирами та конторами для обміну спирту,кокаїну (в 1923–1924 рр.), мануфактури, галантереї (1925–1926 рр.) на вітчизняну сировину. Важливими контрабандними пунктами в УСРР були Волочиськ, Бережанка, Гусятин, Чорнокозинці, Жабиці, Ямпіль, Тетарщино, Дубосари, Тираспіль та інші. Канали транспортування контрабандного товарутериторією УСРР проходили через Острог — Бердичів — Козятин — Київ;Кам’янець-Подільський — Проскурів — Київ. З Києва товар переправлялидо Харкова, Ростова-на-Дону та Москви. У 20-ті рр. великі партії контрабандного товару доставлялися морем на турецьких суднах у порти Криму та Одеси, звідти намагалися вивозити золото та валюту.
Контрабандний товар перепродувався в окремих магазинах у великихмістах. Для збуту товару існували і так звані „чорні біржі”— місця нелегальних операцій — купівлі-продажу валюти, золота, платини тощо.
Товар переправлявся човнами, бричками, прикритий гноєм, сіном, абомішками з борошном; мануфактурою огортали тіла контрабандисти, перевозячи таким чином за один раз до 70–80 аршин тканини. 200% чистого прибутку давав експорт живої худоби, яку переводили через кордони начебто наводопій. Контрабандою промишляли окремі особи або групи осіб, часто використовували дітей у віці 12–15 років.
Затримання контрабандистів на кордоні ускладнювалося тим, що у 20-ті рр.кордонами стали не географічні чи національні, а політичні розподіли держав: нерідко було розділено колись єдині округи, населені пункти. Населення, що проживало вздовж прикордонної смуги по обидва боки знали однеодного, навіть були родичами, пов’язаними між собою економічно. Це полегшувало перевезення товару. Саме тому серед затриманих прикордонниками контрабандистів 50% складали жителі прилеглих до кордону сіл.
У містах до продажу контрабандного товару були причетні торговці, комісіонери, власники приватних підприємств (80%). З’явилися окремі групинаселення, для яких контрабандний промисел став професією, зокрема організовані групи контрабандистів, які мали тісні стосунки з іноземним капіталомі користувалися за кордоном широким кредитом для закупівлі товару для контрабандного ввезення.
Зв’язки з контрабандистами мали і окремі відповідальні працівники радянських органів. Наприклад, у 1924 р. у справі оперативної розробки контрабандистів „Даешь Варшаву” проходив завідуючий економічним відділомТоргового представництва СРСР у Польщі — Блих. Того ж року було встановлено причетність до перевезення великих партій контрабандного товарудо УСРР Станиславського-Любинського М.О., колишнього співробітника Закордонного відділу ЦК КП(б)У і Польського бюро ЦК, на момент йоговикриття — уповноваженого Іноземним відділом ОГПУ в УСРР Вайнштейна Я., колишнього співробітника ГПУ та інших. Подільським губвідділомГПУ в 1923 р. були викриті деякі контролери радянської митниці, причетнідо перевезення контрабандного товару (їх було знято з посад, заарештованота передано до суду).
Кількість контрабандистів і вартість затриманого товару зростали: за неповними даними у 1923/1924 господарському році на всіх ділянках західного кордону з контрабандним товаром було затримано 22808 осіб, а в 1925/1926 рр. — 32160 осіб .
За 11 місяців 1924 р. на українській ділянці кордону загалом було затримано контрабандного товару на суму 1 млн 140 тис. крб. Найбільша кількістьзатримань припадала на українсько-польський кордон — 6993 (близько 70%)на суму близько 607 тис. крб. За той же проміжок часу на українсько-чорноморській дільниці було зареєстровано 1060 затримань (122301 крб.), у Київському районі — 1668 (250488 крб.), у Харківському — 467 (131892 крб.).
З метою приховування нелегального товару, контрабандисти нерідко виготовляли фальшиві митні преси, на яких друкували фальшиві пломби митниць. Так, у 1923 р. Контррозвідувальним відділом (КРВ) Київського губвідділу ГПУ було ліквідовано групу контрабандистів, що виготовили фальшивийпрес Олевківської митниці та друкували на ньому фальшиві пломби, які збували в різних містах України (справа Лєйкіна та ін.). Того ж року в Києвібуло вилучено фальшивий прес Мінської митниці (справа Караулова).