З 1946 по 1950 рр. до Польщі подавалось 80-90 мли м3 газу за рік, у 1960 р. він станови в уже 242 мли м3. Для збільшення подачі газу у 1961 р. було побудовано газопровід „Комарно — Самбір — Дроздовичі”, тобто до кордону з Польщею, завдовжки 80 км і діаметром 500 мм, а у 1976 р.— у цьому ж коридорі ще один газопровід „Комарно — Дроздовичі” діаметром 720 мм і протяжністю78 км. У 1980 р.було споруджсно компресорну станцію "Комарно". Це дало можливість забезпечити надійну подачу газу до Польщі та збільшити обсяги поставок, які досягли уже в кінці 70-х років 1 млрд м3, а у 80-х роках — максимального ріння 5—6 млрд м3 за рік. В останні роки по цьому коридору здійснюється експорт як російської, так і українського газу загальним обсягом 3—4 млрд м3 за рік.
На початку 60-х років минулого століття у багатьох Європейських країнах почала відчуватися нестача власних ресурсів газу, і вони стали шукати шляхи імпорту природного газу з інших держав.
В 1967 р. по новозбудованому газопроводу „Долина — Ужгород” український газ почали подавати до Словаччини, а через рік — до Австрії. Це дало можливість уже у 1970 р. довести його експорт до 3,3 млрд м3.
70-ті роки минулого століття характеризуються істотним ростом міжнародної торгівлі газом як в середині європейського континенту, так і між Європою та північно-афрнкамськими країнами. Завершення будівництвом у 1973—1971 рр. ряду великих магістральних газопроводів на території України та тодішньої Чехословаччини дало можливість СРСР розширити експорт газу до країн Західної Європи. Так. у 1973 р. газ почали подавані до Німеччини, з 1971 р. мого стала імпортувати Італія з використанням Транс-австрійського газопроводу, по якому в середині 90-х років уже подавали понад 20 млрд м3 газу.
У 1974 р. після розширення системи газопроводів „Шебединка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Ізмаїл” природний газ почав надходити до Болгарії, а через п’ять років — до Румунії. З 1976р. через систему газопроводів України починається експорт газу до Угорщини та Франції, а ще через два роки —до колишньої Югославії. Обсяги експорту газу через українську систему газопроводів швидко зростають, і вже у 1975 р. вони перевищують 16 млрд м3, а у 1980 р. досягають 50 млрд м3.
Газотранспортна система України все більше виконує роль транзитної системи. Протягом значного періоду часу газопроводами України транспортується весь газ, що подається з СРСР на експорт, лише з 1973 р. невеликі обсяги газу подаються до Польщі з території Білорусі, а з 1975 р. по окремому газопроводу газ починають експортувати до Фінляндії.
З року в рік збільшуються поставки російського газу: нові обсяги його імпорту законтрактовано країнами Центральної Європи, а також компаніями Німеччини, Франції, Італії. З цією метою будуються трансконтинентальні газопроводи „Союз”, пізніше „Уренгий – Ужгород” та „Прогрес”.
У 70-80-х роках минулого століття істотно збільшились поставки газу до Західної Європи і Алжиру. Зростають обсяги експорту газу та кількість країн, до яких він подається через українську систему газопроводі, що постійно розширюється. З введенням нових магістральних газопроводів і збільшенням експорту газу з Росії до країн Центральної і Західної Європи Україна стала найбільшою у світі транзитною державою.
Зараз щороку газопроводами України подається транзитом 115—140 млрд м3 газу, у тому числі за межі СНД (з урахуванням експорту українського газу) 100—120 млрд м3, що становить майже четверту частину загального обсягу його споживання у країнах Євросоюзу.
1. Завдяки газотранспортній системі Українська держава задовольняє до 50 % своїх потреб у природному газі, значно знижує його ціну для вітчизняних споживачів, тобто дозволяє триматися на плаву не тільки нашим злиденним бабусям, які отримують мізерну пенсію, а й основним галузям промисловості.
2. Ефективне й раціональне ведення гігантського газового господарства країни, уникнення непродуктивних втрат, що, безперечно, впливають на зростання вартості послуг як для населення, так і для економіки, залежить від ретельного обліку та аналізу реальної ситуації в галузі. Втрата контролю наддержавним майном у таких масштабах значно знижує доходи держави від найприбутковішого сектора національної економіки, провокує подальше масштабне відчуження державного майна.
3. Для транспортування видобутого продукту з родовищ, розміщених у морі, необхідно будувати і ефективно експлуатувати морські трубопроводи. Досвід експлуатації морських трубопроводів малий, а тому особлива увага в роботі має приділятися всебічним дослідженням з метою прогнозування та забезпечення їх довговічності.
4. Дослідження реального стану лінійних ділянок і компресорних станцій складної газотранспортної системи дає можливість формалізувати і реалізувати задачу оптимізації режимів її експлуатації. Слід зауважити, що з переходом до ринкових відношень змінилися критерії оптимальності режиму. Якщо раніше як критерій оптимальності приймалася витрата паливного газу на перекачування, то в нових умовах основний критерій — це прибуток газотранспортного підприємства. За таких умов треба будувати функцію мети з урахуванням багатокритеріальної оптимізації режимів. Для керування режимами необхідно будувати область допустимих режимів і граничну область енерговитрат на транспортування газу.
5. Під час транспортування і постачання природного газу споживачу мають місце понаднормативні втрати газу її магістральних трубопроводах та розподільних мережах через розгерметизацію та некоректний облік. У 2001 р. такі витрати становили 2,616 млрд м3. Тому треба проводити комплексні дослідження з метою вивчення чинників, які впливають на відповідні втрати, з метою розробки рекомендацій та нормативних документів для їх зменшення.
1. Говдяк Р.М., Нечаев Ю.А. Роль підземних сховищ газу у складі газотранспортної системи України // Нафтова і газова промисловість, 2005, № 4. С. 4-6.
2. Ковшіш М.П., Ґрудз В.Я., Михалків В.Б. та ін. Трубопровідний транспорт газу. — К., АреноЕКО, 2002.— 60 с.
3. Осінчук З.П. Газотранспортна мережа України у системі газопостачання Європи // Нафтова і газова промисловість, 2005, № 2. С. 32—36.
4. Усачев М. «Богородчаны—Ужгород»: стройке быть! // ТЭК, № 12, 2005. С. 92—95.
5. Химко М.П., Фролов В.А. та ін. Розрахунок параметрів газотранспортних систем // Нафтова та газова промисловість, № 3, 2006. С. 33—37.
6. Яновский А. Газообеспечение и транспортировка природного газа // Підприємництво, господарство і право, № 11, 2001. С. 109—115.
[1] Фінансовий контроль, № 4, 2003. С. 42—43.