Зіставлення даних двох останніх переписів населення - 1979 і 1989 рр. - свідчить про загрозливу тенденцію зменшення загальної чисельності молоді призовного віку. Відповідні контингенти молоді чоловічої статі у віці 15-19 років у 1989 р. становили лише 85 % її чисельності у 1979 р. Чисельність чоловіків допризовного віку (17-літніх) в Україні у 1993 р. порівняно з 1980 р. зменшилася на 13,8 %, призовного віку (18-літніх) відповідно на 8,5 %.
Особливо швидке зменшення чисельності призовних контингентів спостерігалося у сільській місцевості. Регіональний аналіз свідчить, що до областей, де зменшується чисельність чоловічого населення допризовного та призовного віку в міських поселеннях, відносяться західні області України, а також Вінницька і Одеська, а в сільських місцевостях - Харьківська, Луганська, Донецька, Київська, Вінницька, Миколаївська, Львівська, Хмельницька і Тернопільська області.
У динаміці чисельності мобілізаційних контингентів (чоловіків у віці 18-49 років) небажані зрушення характерні тільки для сільської місцевості. В містах чисельність цих контингентів у 1993 р. порівняно з 1980 р. збільшилася на 7,9 %, а в селах - зменшилася на 15,5 %.
Демографічна криза і песимістичні прогнози розвитку населення до 2000-2015 рр. ще більше загострюють проблему формування контингентів призовників і офіцерського корпусу, оскільки питома вага дітей у віці до 15 років за прогнозними розрахунками зменшиться з 23,2 % у 1991 р. до 17,6 % у 2016 р. При цьому той факт, що середня кількість дітей у сім'ї практично буде зведена до однієї дитини (1,3 в середньому на одну сім'ю з дітьми), ще більше загострює проблему формування військових контингентів.
Проблеми розвитку титульної нації. Непокоять тенденції, характер і перспективи розвитку титульного населення України - українців, а саме.
1. Існує тенденція до кількісних втрат української нації, тобто до зменшення питомої ваги українців (за період між переписами населення 1970 та 1989 рр. - майже на 3 %) і зростання частки осіб інших національностей у складі населення України.
2. Спостерігається зменшення частки осіб, які вважають українську мову рідною (з 90 % у 1970 р. до 87 % у 1989 р.), а мовний вибір істотно впливає на формування національного менталітету.
3. Реєструються нижчі показники демографічного відтворення українського населення щодо деяких національностей, зокрема росіян, молдаван, представників Кавказького і Середньоазійського регіонів, які останніми роками інтенсивно іммігрують до України.
4. Значний приплив до України осіб з абсолютно відмінними релігійними, етнічними та етичними переконаннями підвищує вірогідність виникнення додаткової соціальної напруженості в державі. Україна все більше стає спільною домівкою для населення республік колишнього СРСР, яке піддається дискримінації, страждає від збройних конфліктів та інших політичних потрясінь. Лише за перший квартал 1996 р. до України з країн СНД прибуло близько 32 тис. чоловік, у тому числі 63 % - з Росії (у тому числі з Кавказького регіону), понад 7 % - з Узбекистану, 6 % - з Молдови, понад 4 % - з Казахстану.
5. Відновлюється історична справедливість і щодо репресованих народів, котрі проживали раніше на теренах власне України, - повертаються до місць постійного мешкання кримські татари, кримчаки, німці, вірмени, болгари, греки та ін. Через це в місцях, куди вони повертаються, а також у місцях компактного розселення біженців і вимушених мігрантів можуть виникати очевидні або приховані протистояння з місцевим населенням.
6. Зміцнення національної самосвідомості українців часто-густо сприймається неукраїнськими національностями, переважно російськомовним населенням України, як прояв націоналізму. Ці побоювання абсолютно безпідставні, оскільки російськомовне населення має достатню кількість шкіл з викладанням російською мовою і відповідні друковані видання. Поступово встановлюється справедливість щодо титульного населення держави.
Серед національних меншин України відбувається відродження їхніх культур і релігій, зростає кількість театрів, бібліотек і періодичних видань. Впровадження спеціальних програм матеріальної та організаційної допомоги розвитку національних культур і мов підтримується державними фондами. Але прогресивні тенденції розвою всіх національностей в Україні останнім часом зустрічають значні економічні труднощі, що заважають нормальному перебігові зазначеного процесу.
Безробіття. Сьогодні серйозну проблему для ефективної внутрішньої політики становлять різке соціальне розшарування і диференціація суспільства, що переростають у небезпечну соціальну поляризацію - на дуже бідних та дуже багатих. Нині в Україні практично немає середнього класу населення, який, з досвіду розвитку західних країн, є основним рушієм соціальних і політичних перетворень. Швидкість, з якою більшість громадян України зубожіє, і реальність перспектив масового безробіття на тлі зруйнованої системи соціального захисту можуть спричинити могутні вибухи народного невдоволення.
У зв'язку з розвитком нових тенденцій на ринку праці з липня 1991 року в Україні запроваджено реєстрацію безробітних і громадян, які шукають роботу. Кількість осіб, що перебувають на обліку служб зайнятості, щороку зростає і на 01.09.96 становила близько 300 тис. чоловік. Чисельність зареєстрованих безробітних з 1 січня 1992 р. до 1 січня 1996 р. зросла більше, ніж у 30 разів (з 6,8 тис. до 216 тис.).
Рівень безробіття в Україні, тобто відношення чисельності зареєстрованих безробітних до всього економічно активного населення, на кінець першого кварталу 1996 р. становив 0,8 %, що на 0,3 % вище, ніж на початку року. Найвищим безробіття залишається в Івано-Франківській (2,4 %), Львівській (1,8 %) та Волинській (1,7 %) областях. Проте офіційно визначений відносно невисокий рівень безробіття в Україні не відповідає реальній ситуації на ринку праці внаслідок існування неповної зайнятості працюючих (прихованого безробіття) і функціонування нерегульованого ринку робочої сили. Згідно з оцінками фахівців Світового банку реальне безробіття в Україні сягає 30 %.
Соціально небезпечним і суспільно несправедливим є поширення безробіття серед жінок. Якщо в загальній кількості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю і зареєстрованих у службах зайнятості, їхня частка досягала 70 %, то серед працевлаштованих Службою зайнятості осіб, зокрема за 9 місяців 1996 р., жінки становили лише 45 %. До 3/4 безробітних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою.
Нижча в середньому на 25-30 %, порівняно з чоловіками, оплата праці жінок, їхня концентрація у непрестижних галузях виробництва, часто з несприятливими умовами праці, формують в Україні нову численну та вибухонебезпечну демографічну групу ризику. Зростання цін на товари першої необхідності, на комунальні послуги, на товари дитячого асортименту найсильніше вдарило по жінках, особливо по матерях, що виховують дітей без чоловіків. В Україні такою сім'єю є кожна дев'ята.
Еміграція. Ще однією загрозою для перспектив розвитку країни є реальна можливість втрати інтелектуального потенціалу наявного населення. Якщо економічні реформи в Україні зазнають невдачі, то значна частина її громадян може прийняти рішення емігрувати до сусідніх країн, у тому числі Заходу, сподіваючись знайти там краще життя. Згідно із статистичними даними лише у першому кварталі 1996 р. за межі України виїхало 51,5 тис. чоловік. В країни далекого зарубіжжя виїхало 11,5 тис. чоловік, у тому числі кожний третій - до Ізраїлю, кожний четвертий - до США, кожний шостий - до Німеччини. Згідно з даними ряду соціологічних опитувань, ще готові виїхати на роботу за кордон на термін до кількох місяців кожний третій респондент, на кілька років - кожний п'ятий, назавжди - кожний десятий. Причому найвищий відсоток тих, хто має бажання працювати за кордоном, зосереджений у найпродуктивнішому віці, серед осіб із закінченою професійною освітою. Отже, найближчими роками цілком реальне зростання трудової еміграції з України, причому як індивідуальної, так і в організованій формі для виконання підрядних робіт.
Отже, соціально-демографічна ситуація, що склалася в Україні, настійно вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив побудови суверенної Української держави, створення відповідних умов для збереження та виживання населення, без чого підтримання її національної безпеки буде справою безперспективною.
2. Розміщення населення по території, його густота.
Розселення – розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень.
На 1.01.1998 р. на території України проживало 50,5 млн. осіб. За цим показником наша країна перебуває на 5-му місці в Європі після Німеччини, Великобританії, Італії та Франції. Середня густота населення близько 84 осіб на 1 км2.
У минулому великий вплив на кількість, густоту населення України і внутрішні територіальні відміни мали постійні війни, які вів український народ з іноземними поневолювачами і загарбниками з Польщі, Туреччини, Угорщини, Румунії, Росії.
Особливо вплинули на кількість і густоту населення в Україні роки радянської влади і входження до складу Радянського Союзу. Починаючи з 1917 р., український народ втратив понад 25 млн. своїх громадян вбитими і закатованими. Це найбільший з відомих геноцидів (знищення за національною ознакою), що його знала історія людства: громадянська війна і агресія російських, польських і. німецьких військ 1917—1920 рр., голодомори 1921—1923 рр., 1932— 1933 рр., масові репресії 1935—1939 рр., Друга світова війна, голод 1946—1947 рр. Під час освоєння цілинних і перелогових земель у 1953—1954 рр. з України було вивезено понад 1,5 млн осіб. І, нарешті, чорнобильська трагедія, що призвела до міграції сотень тисяч осіб і перетворення цілих районів нашої країни в безлюдні території.