Медичне страхування базується на надзвичайно високому ступені солідарності між соціальними групами з різним рівнем доходу та різного віку. Справді, внески на медичне страхування сплачують навіть ті, хто майже ніколи не хворіє, і ці внески їм не повертаються.
4.3.17. Страхування від нещасних випадків
на виробництві і професійних захворювань
Страховий захист від небезпек на виробництві має характерні особливості й завдання, що історично виокремили цей вид страхування в галузь. Нині цей вид страхування охоплює поряд із працівниками, які зайняті на роботах з важкими, шкідливими та небезпечними умовами праці, працівників усіх сфер економічної діяльності (найманих працівників фізичної та розумової праці, служниць, на- 134
домників, тимчасових працівників, членів сім’ї, зайнятих на сімейних підприємствах, а також учнів).
Цей вид страхування поряд з виплатами, призначеними на відновлення втраченого заробітку, забезпечує організацію та оплату медичної допомоги та лікування постраждалих на виробництві; широкий спектр послуг щодо медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб, які втратили працездатність; систему заходів попередження нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
Грошові виплати поділяються на допомоги по тимчасовій працездатності, пенсії по інвалідності, пенсії у зв’язку з втратою годувальника. Термін виплати допомоги по тимчасовій втраті працездатності визначається так само, як і при загальному захворюванні, проте перелік професійних захворювань затверджується законодавчо. Звичайно, пенсійне забезпечення за цим видом страхування створює вищий рівень відновлення доходу, ніж у пенсійному забезпеченні по інвалідності внаслідок загального захворювання.
На відміну від деяких інших видів страхування внески з цього виду сплачують, як правило, лише роботодавці. Працівники й держава не беруть участі у створенні страхових фондів. Страхові тарифи не є одноманітними й фіксованими для всіх галузей і підприємств. Основний критерій їх розміру — рівень професійного ризику в галузі та на підприємстві, що встановлюється відповідно до емпіричних даних про кількість нещасних випадків і професійних захворювань, ступінь втрати працездатності й рівень виробничої безпеки.
4.3.18. Страхування на випадок безробіття
Страхування на випадок безробіття має багато спільного з попереднім видом страхування, тому що його кошти спрямовуються як безпосередньо на компенсацію втраченого заробітку, так і на заходи запобігання безробіттю. Це програми зайнятості, підготовки й перепідготовки кадрів, сприяння створенню нових робочих місць тощо. Проте на відміну від страхування від нещасних випадків тариф у страхуванні на випадок безробіття єдиний для всіх галузей. Це відповідає природі ринку робочої сили, де відбувається її постійний міжгалузевий рух. Кошти страхування на випадок безробіття формуються з внесків роботодавців, працівників і держави. Участь держави полягає також у відшкодуванні частини або повного обсягу витрат за окремими програмами, наданні субсидій на покриття дефіциту фонду страхування тощо.
Грошові виплати в системі страхування на випадок безробіття мають не лише відшкодовувати втрачений заробіток, а й стимулювати до пошуку роботи. Тому вони завжди мають обмежений термін надання. Якщо безробітний не працевлаштується протягом цього терміну, він може сподіватися на допомогу вже з бюджетних коштів, а не з фонду соціального страхування. Розмір допомоги по безробіттю визначається або у відсотках до попереднього заробітку, або у твердій сумі. При цьому іноді враховується сімейний статус безробітного. Запроваджуються також додаткові обмеження щодо максимального розміру допомоги.
Контрольні питання
1. Функції соціального страхування.
2. Чому виникло страхування?
3. У чому полягає страхова солідарність?
4. Що є об’єктом страхування?
5. Як характеризується ризик у страхуванні?
6. Як визначається страховий тариф?
7. Що таке страхування?
8. Суб’єкти страхування.
9. Що означає соціальний ризик?
10. Чому соціальні ризики компенсуються не повністю?
11. Чи застосовуються індивідуальні тарифи в соціальному страхуванні?
12. Хто сплачує внески на соціальне страхування?
13. Об’єкти і суб’єкти соціального страхування.
14. Як здійснюється перерозподіл коштів у соціальному страхуванні?
15. Чому і як диференціюються тарифи соціального страхування?
16. Види соціального страхування.
17. Специфічна особливість ризику в пенсійному страхуванні.
18. Цілі пенсійного страхування.
19. Умови надання пенсій.
20. Що таке соціальна пенсія?
21. Характерні риси солідарної та накопичувальної пенсійних систем.
22. Переваги диверсифікації пенсійного забезпечення.
23. Причини кризи солідарної системи в Україні та зарубіжних країнах.
24. Чому пенсійний вік не є системною характеристикою пенсійного забезпечення в Чилі?
25. Що стає на заваді заміни солідарної системи накопичувальною в європейських країнах?
26. Трирівнева пенсійна система.
27. В яких випадках призначається пенсія по інвалідності?
28. Як встановлюються тарифи на медичні послуги в системі медичного страхування?
29. Хто сплачує внески на страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань?
30. Особливості страхування на випадок безробіття.
Розділ 5
СОЦІАЛЬНЕ НОРМУВАННЯ, БІДНІСТЬ І СОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНИМ ВЕРСТВАМ НАСЕЛЕННЯ
5.1.1. Мінімум засобів існування
Соціальний захист передбачає забезпечення соціально гарантованих умов для нормального існування та розвитку людини, тобто певного життєвого рівня. Як правило, основою системи соціальних гарантій є певні стандарти (нормативи), властиві конкретному суспільству. Від належного обгрунтування соціальних нормативів залежать ефективність практичних дій щодо пом’якшення соціальної нерівності, утвердження соціальної справедливості в суспільстві, ефективність державної соціальної політики загалом.
Категорія мінімуму засобів існування є вихідним пунктом розробки соціальних нормативів. У цій категорії прийнято розрізняти три рівні:
□ соціальний мінімум — задоволення потреб на рівні, достатньому для нормального способу життя (нормальний спосіб життя визначається як такий, що притаманний більшості населення країни, зумовлений її історичним, культурним та економічним розвитком і практично наявний на конкретний момент часу);
□ прожитковий мінімум — задоволення потреб на рівні, необхідному для виживання людини в суспільстві як соціальної істоти (межа бідності);
□ фізіологічний мінімум — сукупність засобів існування, достатніх для виживання людини як біологічної істоти.
Жодний із цих рівнів, безперечно, не існує поза часом і поза певним економічним, культурним і політичним простором. Складність поточного моменту полягає в тому, що сучасні життєві стандарти українського населення були сформовані в докризовий період і нині здебільшого суперечать реальним можливостям їх дотримання. Нинішній стан економічного й суспільного розвитку не дає змоги повністю задовольняти навіть мінімальні соціальні потреби населення. Тому категорія соціального мінімуму становить здебільшого академічний інтерес. її можна розглядати, з одного боку, як цільовий орієнтир, до якого треба прагнути суспільству в реалізації соціальної політики, а з іншого — як міру забезпечення соціальних гарантій його членам.
Прожитковий мінімум на сучасному етапі є основним поняттям, на якому грунтується забезпечення соціальних прав людини. Його слід розглядати виключно з позицій сьогодення, тобто уявлень про те, через посередництво яких мінімальних засобів можна зберегти наявний людський потенціал і не допустити деградації суспільства.
Фізіологічний мінімум стосується обмеженого кола потреб людського організму, які мають певні властивості національного та культурного характеру. Фізіологічний мінімум меншою мірою, ніж соціальний, є академічним визначенням. Його основна складова у вигляді продуктового кошику є підставою для подальшого визначення прожиткового мінімуму. Проте в чистому вигляді фізіологічний мінімум не може застосовуватися принаймні з політичних міркувань.
Зазначимо, що якими б докладними не були розробки категорії мінімуму засобів існування, їх використання в житті завжди натрапляє на перешкоди у вигляді економічних можливостей і політичних інтересів. Поєднання того й того на практиці призводить до появи соціальних нормативів, надто далеких від їх наукових попередників. Проте це не означає, що слід відмовитися від наукового обгрунтування мінімуму засобів існування. Наукові уявлення так чи інакше торують дорогу серед політичної кон’юнктури та економічних обмежень.
5.1.2. Сім’я як об’єкт соціального нормування
Рівень мінімуму засобів існування залежить від віку, статі, соціального статусу й середовища, де відбувається життєдіяльність конкретної людини. Діти мають одні потреби, дорослі — інші; потреби літньої людини в харчуванні та освіті нижчі за потреби дітей і працездатних дорослих, однак літні люди, як правило, більшою мірою потребують медичних послуг і ліків; потреби людей розумової праці відрізняються від потреб працівників фізичної праці тощо.
Сучасна людина має надзвичайно великий спектр потреб, що задовольняються в межах сім’ї, удома. Населення, яке проживає у країні або в межах певного регіону, у місті чи в селі, є не абстрактною сукупністю індивідів, а сім’ями, домогосподарствами, потреби яких істотно різняться залежно від їхнього складу. Різні потреби мають сім’ї з неповнолітніми і дорослими дітьми або без дітей, або багатодітні й малодітні сім’ї, або подружні пари та одинаки, або сім’ї, які складаються з двох та трьох поколінь. При цьому потреби сімей не складаються як арифметична сума потреб їх членів.