Процес розвитку соціального, етносоціального буття, що пов’язаний з динамізацією соціально-класових та етнонаціональних відносин, суттєво актуалізує необхідність поєднання у процесі здійснення соціальної політики національних і класових інтересів. Важливе завдання регулятивної діяльності суб’єктів соціальної політики — подолати у свідомості багатьох людей уявлення (яке тривалий час насаджувалося в суспільну свідомість) про пріоритет класових інтересів над національними. Національні інтереси, що є інтегральним вираженням, узагальненням інтересів усіх громадян і передбачають поєднання інтересів людини та суспільства, ширші за класові інтереси, мають пріоритет над ними. А тому зважена соціальна політика з регулювання соціальних відносин полягає в тому, щоб не допустити абсолютизації будь-яким класом своїх інтересів, покласти край спробам видавати свої класові інтереси за національні.
Етнонаціональна стабільність суспільства, динамізм його розвитку значною мірою зумовлені діяльністю суб’єктів соціальної політики, спрямованою на врахування та поєднання різноманітних видів і груп інтересів, що формуються й реалізуються у процесі освоєння ет- носоціального буття. Роль і значення органічного й гармонійного поєднання різноманітних інтересів, особливо національних і вселюдських, національних і міжнаціональних, національних і класових, дедалі посилюватимуться. Суперечлива практика етносоці- ального розвитку свідчить: зв’язок, органічна єдність зазначених інтересів і надалі супроводжуватимуться виникненням нових суперечностей у сфері їх формування й реалізації, а своєчасне їх виявлення і розв’язання сприятиме збагаченню етнонаціонального буття, соціуму загалом. Тому процес оптимізації регулятивної діяльності у сфері етнонаціональних відносин завжди буде пов’язаний із соціальною політикою, спрямованою на формування й вираження багатогранності інтересів, національностей народів, посилення єдності таких інтересів, яке реалізується політикою, спрямованою на задоволення кожного з інтересів у процесі їх динамічного розвитку, переходу від одновимірних до багатовимірних, множинних соціальних інтересів суб’єктів етнонаціонального буття.
2.4.3. Етнонаціональна політика як чинник утвердження консолідуючих цінностей національної ідеї
Важливим напрямком здійснення етнонаціональної політики є створення умов для розвитку і збагачення духовних засад етнонаціо- нального життя. Процес розвитку і збагачення етнонаціональних відносин передбачає глибоке переосмислення ідеолого-гуманістич- них засад у розвитку суспільства. Нині воно потребує формування таких ідейно-гуманістичних засад, які уможливили б об’єднання людей різних національностей, що дотримуються різних соціальних, політичних, духовних та релігійних орієнтацій. Здійснити це неможливо без формування нової ідеологічної парадигми державотворення, духовної, моральної квінтесенції національної самосвідомості, яка б виключала етнонаціональну, класову конфронтацію, забезпечувала широкі взаємозв’язки народів в осягненні глибинних менталітетів техногенної цивілізації, її культурної матриці, виходила з пріоритетів гуманізму, демократизму, плюралізму й толерантності, свободи й багатогранності самореалізації кожної особистості.
Духовною першоосновою, ідеологічною домінантою, ідейно-гуманістичним ядром і джерелом етнонаціонального розвитку суспільства, основою стратегії етнонаціональної політики є національна ідея. Саме національна ідея, яка грунтується на високих національних і вселюдських цінностях (а не на абстрактних утопіях), здатна стати консолідуючим, інтегруючим і гармонізуючим чинником етно- національного поступу, квінтесенцією суспільного розвитку. Така ідея є джерелом державотворчої енергії народу, етнонаціональної спільності, етнічної індивідуальності людини, її життєздатності, ідеологією державного будівництва (але не державною ідеологією). Національна ідея — це внутрішня основа нації, її іманентна сила, розвиток і збагачення якої становить сенс її життєдіяльності. Тому створення умов для втілення в життя національної ідеї є важливим завданням і метою здійснення регулятивної діяльності, спрямованої на розвиток етнонаціональних відносин.
Здійснюючи етнонаціональну політику, слід виходити з того, що національна ідея не є етнічною. Вона не означає зміщення акцентів на національну винятковість, суперечить абсолютизації етнічних аспектів життєдіяльності українського народу, не є ідеєю українського месіанства. Національна ідея передбачає органічну єдність власне національного й загальнолюдського. Як протилежності вони перебувають у безперервному русі, розвитку, постійному взаємопроникненні, переходячи одне в одне. Діалектика їх взаємозв’язку полягає в тому, що прогресивний розвиток національного сприяє збагаченню і посиленню загальнолюдського і, навпаки, поглиблення й розширення загальнолюдських засад істотно впливає на національні процеси.
Нині в українському суспільстві чітко не визначено і не сформовано етнодуховні цінності, що гальмує процес його етнонаціональ- ної та соціальної консолідації. Саме національна ідея, мета якої полягає в побудові громадянського суспільства, що грунтується на єдності національного і загальнолюдського, етнічного і соціального в національному, здатна інтегрувати, об’єднати та консолідувати українське суспільство на основі поваги до особистості й прав людини, стати стимулятором звільнення конструктивних, творчих сил особи, етнічної індивідуальності, самореалізації її сутнісних сил. Тому у здійсненні етнонаціональної політики надзвичайно важливо акцентувати увагу на зазначених аспектах національної ідеї. Така політика має створювати умови для того, щоб функції національної ідеї, які об’єднують, інтегрують суспільство, були сприйняті й усвідомлені якомога більшою кількістю громадян країни з метою єдності та цілісності держави.
У системі духовних ціннісних орієнтацій українського суспільства, що становлять сутність національної ідеї і мають якнайповніше відображатися в етнонаціональній політиці держави, важливо створити умови для збагачення національної самосвідомості людини, її внутрішньої самоідентифікації. Самоусвідомлення народу, рівень самосвідомості особистості, здатність осягнути своє “я”, внутрішня усвідомлена цілеспрямована діяльність людини для самовираження, визначення нею смислових орієнтирів збагачення своєї творчої енергії й усього народу — надзвичайно важливі домінанти його життєдіяльності. У цьому зв’язку першочергове завдання етнонаціо- нальної політики — створити умови для прискорення процесу формування як індивідуального самоусвідомлення особистості, етнічної індивідуальності, так і національно-державної ідентичності, державного самоусвідомлення всього народу, його державотворчого само- осягнення. В основі процесу розвитку й підвищення самосвідомості, самоусвідомлення народу й самоідентифікації нації лежить утвердження в системі ціннісних орієнтацій людини й суспільства морально-етичних норм і базових духовних цінностей як національної культури, так і вселюдських духовних, моральних цінностей, їх органічна єдність.
Соціальна, етнонаціональна, гуманітарна політика спрямована на утвердження в українському суспільстві національної ідеї й має виходити з того, що не лише ідеологічні, культурні домінанти, парадигми тощо мають бути покладені в основу національної ідеї (при всій їх важливості для духовного розвитку), у ній мають органічно поєднуватись етнічне й соціальне, етнонаціональне й загальнолюдське, її зміст має бути наповнений такими соціально-культурними складовими діяльності людини і суспільства, які сприяють формуванню, утвердженню в ньому базових цінностей — державності, національної безпеки і передусім добробуту. Саме стабільний, високий рівень добробуту, що підвищується, здатний наповнити національну ідею життєздатним змістом, перетворити на діяльнісну, іманентну природі людини сутність. Однак це не означає приниження значення в національній ідеї її духовної, ідейної, гуманістичної сутності.
2.4.4. Етносоціальна політика, спрямована на розвиток національної культури, задоволення духовних потреб людини
Одним з основних напрямків етнонаціональної політики є створення умов для вільного розвитку культури і традицій усіх етносів України та національної культури. Така політика має бути спрямована на формування цілісної, універсальної структури культури, яка б передбачала виховання бережливого ставлення до національної культурної спадщини, сприяла як відтворенню й збереженню історичних етнонаціональних культурних надбань, так і розвитку та збагаченню сучасних культурних цінностей. Слід надати розвитку культур усіх етносів і національної культури не галузевого, а універсального загальнодержавного значення, що має зумовити утворення єдиного культурного простору у країні.
Етнонаціональна політика у сфері розвитку національної культури має бути спрямована на гуманізацію соціокультурного простору розвитку національного культурного буття, повернення на культурну авансцену людини з її багатогранними духовними запитами, культурною неповторністю, національною самобутністю. Важлива мета такої політики — розв’язати суперечності у сфері розвитку національної культури, національного соціокультурного буття, що сформувались як у попередні десятиріччя, так і виникли останніми роками. Розв’язання цих суперечностей має спрямовуватися на збагачення соціодуховного поля, розвиток національної культури особистості й суспільства, створення умов для розширення свободи вільного індивідуального вибору особистістю, етнічною індивідуальністю форм і способів самореалізації, самоздійснення свого духовного потенціалу, власної смислоутворюючої культурної життєвої програми.