Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися масові арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.
У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.
Як свідчать архівні документи і очевидці тих часів, в Усіх регіонах України, крім прикордонних, здійснювалися подвірні обшуки. Коли не могли знайти хліба, у так званих боржників конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю, – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушню тощо. Таким чином, штучно мінімізувалися харчові компоненти життєздатності людини майже до нуля. А далі її чекала голодна смерть, або виживання за рахунок споживання дикорослих рослин (якщо такі були). Однак останній шанс на виживання був надто проблематичний для мешканців південного регіону України. Так, один житель с. Крюківки, що на Чернігівщині, згадував жебраків, які приходили з південних країв України і розповідали: «На Поліссі голод легше переносити. Тут хоч рослинами різними живитися можна, а у нас степ голий».
У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.
Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елементe даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.
2.2 Факти голодомору
Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан". Один із письменників, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли". Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...
Через неможливість харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.
Відбувалось не лише фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й духовне покріпачення цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність – водою, донос на ближнього виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 років ще раз засвідчує народну трагедію. В селах мали місце факти людоїдства і трупоїдства. В архівних матеріалах були знайдені справи батьків, які навмисно вбивали власних дітей, «щоб ті не мучилися». Так у Літинському районі в перших числах лютого 1933 року бідняк-одноосібник запалив піч, зачинив димохід і залишив у хаті двох доньок – 5 і 8 років. Діти стали кричати, кликати на допомогу. Тоді батько власноруч їх задушив і пішов у сільраду зізнаватися. На допиті він кричав, що вбив дітей через відсутність усіх харчів. При обшуку справді з’ясувалося, що харчі відсутні повністю.
В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку". Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: "у селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну дочку, щоб взяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у місті". Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.
Існують численні повідомлення про самогубство, майже завжди повішання. Але найстрашнішим фактом було інше: "деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх". Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.
Через неможливість харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.
Зрозуміло, всі ці випадки свідчили про зрушення психіки людини, адже нормальна людина на це не здатна. Це же раз підтверджує намагання радянського керівництва знищити українську націю не тільки фізично, а й морально.
Голод вирував все сильніше, ставав зовсім нестерпним. Батьки відсилали своїх дітей з дому, сподіваючись, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних крадіжок. Найбільше вражають розповіді самих дітей. Так, семирічний хлопчик розповів, що після того, як його батько помер, а мати спухла так, що не могла встати, вона веліла йому «піти на пошуки собі харчів»; інший хлопчик восьми років покинув домівку, коли його батьки померли; дев’ятирічний хлопчик, коли померла матір, злякався свого батька та пішов з дому. За перше півріччя 1933 року у містах, за далеко не повними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних дітей та підлітків. А скільки не виявили? Велика кількість дітей помирала, а ті, що потрапляли у більш-менш організовані групи займали недобудовані споруди, ловили котів і птахів, шукали у смітті рибні голови або картопляне лушпиння, жебракували. У 30-х роках у періодичній пресі писалось про злочинні зграї на залізничних станціях, які складались з 12-14-річних, а навіть з 5-6-річних. Вони займалися переважно дрібними крадіжками. Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1932-1933 років.
Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи, відвідували її тільки учні старших класів. В окремих школах відвідування учнів зменшилось до 50-75%. Як повідомляла обласна прокуратура причиною такого становища була відсутність продуктів харчування як вдома, так і у школі. Так у березні 1933 року припинили навчання у Проскурові 160 осіб, що склало 40% загальної кількості студентів, у Тульчині – 163 особи (30%), у Бердичеві – 343 особи (60%). А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш.