Звертаю увагу курсантів на те, що О.І. Бочковський, основні праці якого про націй з’являються водночас або пізніше книги Старосольського “Теорія нації” (І9І9), вважає останнього разом з М. Драгомановим “першими каменярами” спеціальної соціологічної науки – української націології. Основний мотив концепції В.Бочковського збігається з положеннями Старосольського про визначальну роль психічного чинника – національної свідомості, який об’єднує; і перетворює первісний народ у новітню націю. У зв’язку з цим він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII по ХVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується витворенням новітньої нації, яку Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну особовість, індивідуальність, посталу шляхом масового усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.
Завершується праця Волконського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він твердить, що розвиток нації істерично і неминуче приходить до утворення власної держави, а якщо нація ще не в стані витворити її, тоді держава “може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення – одну націю"
Особливо підкреслюю, що у сучасній західній літературі відбувається активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверхневість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб’єктивістських концепціях. Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етнонаціональної реальності передбачає нове. синтетичне поняття нації, що включає деякі елементи суб’єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль. На його думку, націю сьогодні .можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об’єднані певною семіотичною мережею і які е свідомі цього (тобто є свідомість щодо такої семіотичної пов'язаності). Цю семіотичну мережу 0. Мотиль розглядає у вигляді системи символів і знаків, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки, міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, викладений підхід намагається поєднати певні об’єктивні характеристики нації, які набувають зростаючої ваги в сучасному світі (насамперед, систему культурних вартостей і символів) з прагненням належати до спільноти, в основі якої подібна система культури і закладена, і існує, і розвивається. Такий підхід можна вважати одним з найбільш розповсюджених у сучасній західній соціологічній думці.
Підкреслюю, що відповідно до розглянутих підходів до розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов’язані з соціальною практикою.
В межах першого, атомістичного напрямку, акцент на важливості і першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує, як правило її подальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, в рамках марксизму нація проголошувалась суто соціальним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути розв'язанім тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав розпочатися процес “розквіту і зближення соціалістичних націй”, який неминуче приводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму у цілому світі, всі нації мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного господарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинної (залежної від економічних чинників) і тимчасової (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економістка інтеграція).
Отже, у даному пункті щодо майбутнього націй сходяться як марксизм, так і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це підмітив ще Е. Гідденс, вважаючи одним з "пережитків минулого" в соціології панування у ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитись від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитись на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, але й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.
Більш помірковану позицію у поглядах на націю та її розвиток займав М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційним процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення "громади національних громад, в якій би органічно поєднувались інтегральні та національні чинники у рівній мірі утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніші кумулятивних зв’язків.
Однак, слід визнати, що погляди представників суб’єктивістського напрямку щодо розвитку і майбутнього націй були найбільш послідовними. Якщо нація - це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого е переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, Старосольський вважав, що "культурна" нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоби стати "повною" нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм націії. Тут Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з’їзді німецьких соціологів твердив: ''Оскільки за цим очевидно многозначним словом “нація” криється якась спільна річь, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівновартним виразом якої була б власна держава, яка отже має нормальну тенденцію видати її(державу) з себе".
Таким чином, для Старосольського природнім є національний розвиток через ряд фаз до пункту удержавлення нації. Вживаючи термінологію Ф. Тьонніса, органічним розв'язанням національного питання на його першій стадії має виступати шлях злиття організму нації і механізму держави-національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка "основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів ті цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість".
Водночас В. Старосольський не погоджується із загальним уявленням історичного процесу вконцепції Ф. Тьонніса .Якщо в Тьонніса друга форма суспільної організації – спілка (суспільство) історично витіскає першу - спільноту, і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, - це не лише і не стільки раціональна техніка. Два чинники - стихійна воля з одного боку, і "чистий розум", з іншого - доповнюють один одного, представляючи два різних обличчя життя суспільства. В історичній практиці, підкреслює Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до спілок і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народженню нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становить "величаву ритміку" історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний іодноскерований процес. Тому-то суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Тьонніса, а національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства, що вичерпала всі свої внутрішні ресурси.
Підкреслюю, що у цьому плані характерними є міркуванню одного видатних соціологів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Але дія етнонаціональних чинників торкається не лише колишніх соціалістичних країн. "Нині ці одвічні сили... сили Гемайншафт, -пише він, - очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній свідомості, в соціальних рухах і у політичній боротьбі в цілому світі".
Звертаю увагу курсантів на те, що продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського. О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на "нації-держави" та "нації-культури", на історичні та "неісторичні" нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу. Бочковський підкреслював "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв’язок, бо будувались "згори додолу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів "неісторичних", має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. В майбутньому він передбачав появу нової політичної системи – націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.